Є люди, розмова з якими надовго, а може, й назавжди, залишає багато вражень. До таких належить старший викладач кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини Львівської політехніки, кандидат історичних наук, старший солдат 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади Роман Кузьмин. Його добровільна участь у російсько-українській війні загалом триває більш ніж 3,5 року (1,5 року в АТО і вже понад два роки під час повномасштабного вторгнення). Теперішній досвід – це Вознесенськ на Миколаївщині, Херсонська область, закордонний вишкіл, Соледар, околиці Бахмута на Донеччині. Коли його запитують: «Може вас уже демобілізують, адже все-таки понад два роки воюєте?», пан Роман здивовано відповідає: «А на якій підставі? Хіба війна вже закінчилася? Я там, бо не хочу, щоб рускій мір прийшов до мене додому».
Ніхто не думав, що це надовго
Як історик та учасник АТО Роман Кузьмин розумів і говорив уголос, що повномасштабне вторгнення неминуче. Тому цей день не був для нього несподіванкою. Лише дивувався, що люди не реагують на різні попередження. Весь алгоритм дій завчасно проговорив із дружиною, склав собі наплічник. А за два тижні до вторгнення пішов до військкомату, щоб нагадати свої дані.
– Тоді я поцікавився: може, будуть якісь навчання, збори? На мене так подивилися, ніби якийсь дивак не знати звідки прийшов: та ні, йдіть додому, все буде добре. І коли це все почалося, 24 лютого, мені зателефонували з військкомату й запропонували вступити у 80-ту ОДШБр (окрему десантно-штурмову бригаду). Якби я вчасно не поновив своїх даних, то, очевидно, був би в якомусь незрозумілому вакуумі, в хаосі, у спогляданні того, як численні автоколони рухалися в бік Рави-Руської і лише окремі автомобілі їхали у протилежний бік. Також боявся, що якщо мені доведеться їхати в ту бригаду, в якій я служив в АТО, а вона дислокується в Одесі, то можу за три дні, до завершення війни, не встигнути… Ми ж знаємо, що путін ставив собі завдання за три дні захопити Україну й мав на це підстави.
– Ви вирушили у визначену бригаду того ж таки дня?
– Так. Навіть перед тим встиг відвезти дружину зі сином до батьків на Івано-Франківщину, повернутися до Львова і вже о 18-й годині 24 лютого був у Галицько-Франківському військкоматі, взяв повістку, щоб занести на роботу, адже як викладач не міг просто так піти. Наступного дня ми вже вирушили… Як атовець я належав до так званого Р1 – резерву першої черги, тому не мав потреби в додатковій підготовці. Та і якби всіх тоді стали готувати, то ми російську армію точно зустріли б по Збручу. Так, ми собі не уявляємо, в яку прірву летіли. Нагадаю, що першого ж дня вже було влучання по одному з львівських полігонів, а ворожа десантно-штурмова бригада з Бреста готувалася наступати на Львів. І це вони справді могли здійснити, якби їм вдалося перекрити Житомирську трасу, що веде з Києва на захід країни. А 25 лютого, дорогою на фронт, дізнався про викид парашутного десанту коло Бродів, якому наші військові вчасно дали відсіч. Отож це все були реальні плани. Чому наголошую на цих чинниках? Тому що більшість людей у Львові вважають, що їм тут нічого не загрожує. Натомість треба вийти з цієї бульбашки, бо, якби російські війська прийшли в регіон, з яким у них асоціюється їхнє уявлення про нацизм, це був би рафінований геноцид… То було б далеко не так, як, скажімо, у Бучі чи Ірпені. Я бачив, як окупанти поводилися там, де запідозрили чи знайшли бодай краплю чогось національного, патріотичного. Зрештою, маємо оприлюднені перехоплення їхніх розмов зі своїми дружинами й матерями. Вражає те, що ці жінки вчать своїх чоловіків і синів, як їм тут поводитися, заохочують їх до жорстокості, мародерства, насильства. Про це недавно в Берліні показали документальний фільм «Мирні люди» (Intercepted) української режисерки Ірини Карпович.
– Коли ви йшли на війну, чи розуміли, що це надовго?
– Ні. Цього не знав ніхто. Ні путін, який ставив відповідні завдання, ні наші командири. Ніхто не чекав, що війна затягнеться на такий час. Думали, до травня-червня, у гіршому разі – до Нового року. Спочатку ми були впевнені, що після того, як росіянам не вдасться наскоком захопити Україну, путін переосмислить все і відступить. Потім, уже в червні 2022 року, ставало очевидним, що так швидко це не закінчиться. А вже восени того ж року, після успіхів у Харкові й Херсоні, де я частково був в епіцентрі подій, уже міг запевнити, що не буде так, як ми хочемо, і до кордонів 1991 року нам ще дуже-дуже далеко. Зусилля, яких на той час ми доклали до звільнення окремих населених пунктів, не зіставні з планами, що ставило політичне керівництво, адже реалії такі, що опір супротивника великий. Хочу нагадати, що росія лише з осені 2022 року почала мобілізацію, а не відразу, як ми. І їхній теперішній ресурс, яким вони воюють, є саме завдяки мобілізації. Навіть генерал Залужний в одному з інтерв’ю сказав, що сподівався, що великі втрати, яких зазнали кадрові підрозділи окупантів, змусять їх закінчити цю війну. Однак так не сталося.
Затяжна війна – це воля до продовження боротьби
– Тобто перспектив завершення війни наразі немає…
– Зважаючи на ескалацію, це конфлікт не малої, а високої інтенсивності. Це вже далеко не локальна, а регіональна війна, беручи до уваги останні заяви Е. Макрона про доцільність розміщення окремих військових підрозділів іноземних держав на території України, а також те, як у все це втягнулися країни НАТО, Європейського Союзу, як ми шукаємо боєприпаси по всьому світу, навіть Еквадор нам зенітно-ракетні комплекси постачає. Зрозуміло, що це вже не просто «спецоперація» з боку окупанта. Навіть війну в Грузії 2008 року не можна порівняти з тим, що відбувається зараз в Україні. Оцінюючи ці речі, можна сказати, що війна ще триватиме не один рік.
– Та чи ми готові до затяжної війни? Чи витримаємо?
– Затяжна війна – це війна воль. Це воля до продовження боротьби. Ця ситуація мені нагадує техніку клінчу в єдиноборствах, де хто перший впаде, той посиплеться. Тому запитання «Чи ми зможемо вистояти?» має позитивну відповідь лишень за низки обставин, адже адресоване до волі суспільства, політичного керівництва, наших союзників, бо воля тих, хто воює, закінчується не тому, що її немає, а тому, що не стає тих людей, які на початку її втілювали.
Щоб перемогти, кожному з нас потрібно мати волю до перемоги – незалежно від того, що ти робиш: чи ти школяр, який малює воїнові листівку, чи жінка, яка плете сітки, ліпить вареники, випікає на ярмарок, де збирають кошти на допомогу ЗСУ, чи солдат, який готовий підмінити на фронті іншого, до краю виснаженого побратима.
– Чи були для вас несподіванки на цій війні, неочікувані моменти, якщо порівняти з 2014–2015 роками?
– Теперішня війна дуже відрізняється від війни у 2014–2015 роках. Якщо її порівнювати з тодішньою АТО, то тепер це АТО в кубі. Тоді на Донеччині-Луганщині були лише окремі підрозділи російської регулярної армії, а тепер – вся армія. І вона навчена, підготовлена, забезпечена. Нам чудово вдавалося втриматись у тих місцях, де у 2014–2015 роках були зведені фортифікаційні споруди. Але нових, на жаль, не звели. І мені це не зрозуміло, адже вирита траншея – це не фортифікаційна споруда. У ній мають бути відповідні сектори вогню, мінування, інженерне загородження, цілий комплекс заходів: бетонні сховки для особового складу, де можна пересидіти артобстріл, облаштувати елементарний побут для перебування взимку. Особливо це актуально тепер, коли нас відстежують ворожі безпілотники. Хочу сказати, що мій досвід війни змінився не лише від 2014–2015 років, а й від весни 2022 року до осені 2023 року. Супротивник дуже потужний, і ми не можемо недооцінювати його. Треба вчитися в нього, враховувати його помилки, дивитися, що він робить краще. Однак ми чомусь не реалізовуємо цього навіть через аналітичні центри.
– Що допомагає нашій армії триматися?
– Це питання має чимало різних аспектів, тому однозначної відповіді нема. Насправді 2023 рік для нас був, можна сказати, лайтовим, а тепер ми вернулися до обставин 2022 року, коли багато питань потребують негайного вирішення. І якщо так далі буде, як зараз, то ми спокійно можемо й програти цю війну. Це не моя суб’єктивна думка: про це вже почали говорити вголос дуже поважні світові лідери. Супротивник має набагато більше людей, техніки, корисних копалин, потужних союзників. І він має де взяти фінанси. Тому дивімося на війну реалістично. Сподіваємося, що нам допоможе Америка? А вона може й не надати допомоги. Тим часом якщо росії не допоможуть Китай чи Іран, вони дадуть собі раду своїми ресурсами, адже виготовляють всю номенклатуру боєприпасів. Зараз для мене це величезне питання: завдяки чому ми тримаємося? Напевне, Божою ласкою.
Лише добровольцями не обійдемося
– З перших годин війни зголосилося багато добровольців. Завдяки їхній відвазі путінську навалу вдалося втримати.
– Звісно. Згадаймо ті черги, що у перші місяці повномасштабного вторгнення були коло військкоматів. Усім добровольцям притаманні морально-бойові риси, тому вони розуміли, що треба зупинити цю орду й не дати путіну реалізувати його триденні плани. Але на сьогодні вже не можемо триматися лише на добровольцях.
Як свідчить історія, всі великі війни (а в нас тепер велика війна) ведуть не добровольці. Візьмімо, до прикладу, Першу світову війну, коли січові стрільці-добровольці, які самостійно зголосилися на початку війни, воювали перший рік, а потім розпочалася мобілізація всіх решти, без огляду на їхнє бажання. Тоді більшість галичан служили у звичайних лінійних підрозділах австрійської армії і їх ніхто не запитував, чи вони хочуть іти до війська. Така сама ситуація була у Другу світову: певне число добровольців на початках, далі – призовники. І теж ніхто нікого не питав, хочеш ти чи не хочеш, чи готовий воювати... Тоді суспільство було настільки інформаційно закрите, що єдиним зв’язком із тими, хто на фронті, були листи-трикутники, що йшли місяцями й не завжди через цензуру доходили. А якщо вдатися до світової історії другої половини XX ст., то було аналогічно: згадаймо війну в Кореї 1950–1953 рр., у В’єтнамі 1965–1973 рр., в Афганістані 1979–1989 рр., врешті-решт. Переважно в перші три хвилі йдуть добровольці, а після них уже призовники.
Що ми маємо на сьогодні? Добровольців істотно поменшало: одні, на жаль, загинули, другі поранені, треті в полоні, четверті з таким станом здоров’я, що вже не можуть повноцінно захищати Україну. А ті воїни, у кого, на щастя, все гаразд, сильно виснажені. Та що говорити про людей, якщо навіть є таке поняття, як «втома металу», а люди – не метал.
– Це очевидно, що за два роки воїни потребують перепочинку. І вони стикаються з тим, що замінити їх нікому. Очевидно, це їх вражає, особливо тих, хто став на захист України добровільно.
– Так. Ми всі йшли на війну зі щирою душею. А тут раптом чуємо: «Ми не народжені для війни». Це як зрозуміти?! То ми воюємо чи не воюємо? Що означає «я не хочу»? Так, на війні можна і бути пораненим, і загинути. Зрештою, ми тут, на землі, не вічні. Захищати – це юридичний і моральний обов’язок кожного чоловіка. Тому такому ухилянтові хочеться сказати: ти не маєш права відмовлятися. Хто тобі дав права? Держава. Але вона водночас наділила тебе й обов’язками. Якщо ти не виконуєш своїх обов’язків, то й не маєш прав. Це все базові речі громадянина.
Щодо морального боку, то він випливає з того чинника, що чоловік – це захисник, бо жінка ЗА мужем, За чоловіком, а не чоловік за жінкою. А в нас виходить, що чоловіки під спідницями дружин і мам ховаються.
«Я не хочу», «я ухиляюся» – величезна проблема, бо ми не зможемо втриматися, якщо не матимемо ресурсів – не тільки боєприпасів, а насамперед людей, адже цією зброєю, яку нам дають західні партнери, хтось повинен уміти користуватися й ефективно її застосовувати. В іншому разі зброя – це просто метал, який лежить на землі.
Моя особиста думка: всіх ухилянтів і чоловіків, які втекли за кордон, треба позбавляти громадянства або вкрай обмежити їхні права. Якщо ти не захищаєш цієї країни, то логічно, що не маєш права користуватися безплатною медициною, іншими державними гарантіями, брати участь у виборах тощо, адже держава – це не президент, а всі громадяни, які платять податки й готові захистити свої території. Якщо хтось ухиляється від цього, то, відповідно, не має права користуватися тим, що йому надає держава.
– Коли ви приїжджаєте у відпустку, що найважче тут прийняти?
– Те, що люди здебільшого живуть звичним життям, ніби війна десь дуже далеко, а їхні проблеми лише на рівні звичайних побутових. З одного боку, ми на фронті задля того, щоб сюди не прийшли російські війська, однак кожен має якось докладатися до боротьби. І йдеться не тільки про донати, а насамперед про те, щоб бути готовим стати на захист. Кожен повинен чимось пожертвувати. Я, скажімо, жертвую тим, що вже стільки часу не зі своєю сім’єю. Коли вперше прийшов у відпустку і зайшов до порожнього помешкання, то мав дуже непрості відчуття. Тепер, Богу дякувати, дружина з дитиною змогли на короткий час, поки я у відпустці, приїхати додому. Я помітив, як мій син стрімко підріс. Дитина росте без мене. Того часу не повернеш. І коли спостерігаю пофігізм, ухилянство, то теж задумуюся: а заради чого я жертвую? Я за ці десять років війни вже понад три роки воюю, а хтось не був жодного дня. Хіба це справедливо? Чому мене не можуть підмінити?
Якщо не мобілізуємося, то програємо
– Яким має бути життя там, де більш-менш, можна вважати, нема активної війни?
– Однозначно, що не таким, як до війни. Все суспільство певною мірою мусить нести і відчувати тягар війни. Я не кажу, що всюди має бути повний стрес, але не можна жити звичним життям, як це було до війни. Якщо всі люди, які зараз у тилу, самі будуть робити те, що потрібно для фронту, або держава їх спонукатиме до цього, то значно реалістичніше усвідомлюватимемо ціну боротьби і кожен у своїй ситуації розумітиме, що повинен робити. Воїни, які приїздять із фронту, часто мають досвід дуже великих втрат у своїх підрозділах, а тут бачать, як їхні сусіди просто живуть: ходять на роботу, вирішують свої побутові питання – і на тому все. Цей розрив реальності – величезна проблема. Я не кажу, щоб діти ставали до верстатів і штампували боєприпаси, однак має бути баланс, щоб кожен відчував воєнний час. Як саме? По-перше, всі чоловіки мусять бути готові піти на війну. Скажу навіть непопулярну річ: може бути й так, що доведеться і багатьом жінкам піти на війну, адже цілком імовірно, що ми можемо опинитись у такому становищі, як Ізраїль – хочемо того чи ні.
По-друге, мені дуже дивно, що досі багато людей не вивчили тактичної медицини, і коли у Львові приліт, умовно кажучи, на Науковій чи на Стрийській, то сусід сусідові не вміє надати першу медичну допомогу.
По-третє, майже ніхто з тих чоловіків чи юнаків, хто наразі залишається вдома, не пройшов первинної стрілецької підготовки, не має поняття, як збирати-розбирати автомат, стріляти тощо. А це ненормально в умовах війни.
Насправді є чимало людей, які шукають, як навчитися з нуля або підвищити свій рівень. І їм треба дати такі можливості. Тому однозначно, паралельно з приватними ініціативами, мусить бути державна програма. А тих, хто не дуже хоче чи взагалі не хоче, треба добровільно-примусово навчати мілітарних основ, пояснювати: ніхто не йде на війну вмирати; ми йдемо захищати свою землю, вбивати ворога, який на неї напав.
– Як переконати чоловіків у цьому?
– Йдеться про світогляд, мислення. Я перетинався з людьми з Харкова, Краматорська, Києва. Усі вони мають різні настрої, погляди. Тоді як у західних областях загалом ще готові воювати (як-не-як, нас тримає традиція боротьби, приклад дідів, прадідів, які воювали, зокрема в УПА), то в інших регіонах часто протилежний погляд на це. Подивіться, де найважче провадити мобілізацію! Це явно не Львів. Це Одеса, Дніпро, а донедавна навіть ціле Закарпаття. Ми розуміємо, що в південно-східних областях людей патріотичних, з проукраїнською позицією до війни було мало: вони або самі виїхали, або їх так «з’їдали», що вони змушені були кудись переїхати.
– Як цьому зарадити?
– Має бути сильна позиція держави. Яка саме – не можу сказати, бо не маю чим оперувати, не знаю реальної картини того, які в нас ресурси, скільки виїхало людей, що ми можемо виробляти тощо, але навіть ті закони, які на сьогодні є, дозволяють багато що здійснювати. Нагадаю, що під час усіх воєн була обов’язкова трудова повинність, коли людей, які не пішли до армії, змушували виконувати певну роботу для воєнних потреб. Тоді навіть жінки і старші чоловіки копали протитанкові рови. Це не означає, що всі тепер обов’язково мають копати рови, але є багато завдань, які можуть виконувати цивільні, і держава має на це інструментарій. Це все прописано в Законі «Про правовий режим воєнного стану». Але ми чомусь ним не користуємося. Натомість реалії такі, що ми або повністю мобілізуємось, або програємо. І треба відверто сказати людям: ми програємо, якщо так будемо ставитися до війни.
Наслідки війни неминучі
– З вашого погляду як історика, яка перспектива нас може чекати?
– Ми чомусь думаємо, що Україна – така геополітична сила, як Франція, США, Японія… Однак треба мислити категоріями воєн великих держав проти маленьких і брати приклади, як менша, слабша держава чинила опір, що вона застосовувала, коли сама не могла дати ради. Скажімо, як воювала Фінляндія під час Зимової війни 1939–1940 років. Вона програла цю війну, адже Московський договір 1940 року зафіксував, що Фінляндія втратила 1/10 території і потім переживала досвід відновлення, але вони змогли зберегти державу у протистоянні з набагато сильнішим супротивником. Є ще інший приклад – як поводилися в’єтнамці, яку тактику і стратегію боротьби застосовували, коли 1979 року Великий Китай зайшов на їхню територію. Нам треба взоруватися на такі приклади, а не думати, що воюємо нарівні.
– Чого нас вчить ця війна? І як буде далі?
– На війні людина виявляє свою справжню сутність. Там дріб’язковість відступає на задній план і воєнне життя чорно-біле: ось ти, а ось твій противник. На війні ти або боягуз, зрадник, або боєць і справжній побратим. Там є та екзистенційна межа, коли не вдасться заховатися за чиїсь плечі. Натомість тут, у тилу, багато відтінків сірого, з переважанням різних барв. Тому людям, які повертаються з війни, часто важко інтегруватись у мирне життя.
Війна «оголює» всіх і показує, хто є хто. Заховатися не вдасться нікому. Вона створила таке середовище, щоб ми промаркували стан нашого суспільства та зрозуміли, що він кризовий, коли на працівників ТЦК дивляться вовком, коли сприймаємо війну як бій гладіаторів, а вже взяти участь у цьому бою далеко не кожен готовий.
Наше суспільство має навчитися відправляти чоловіків на війну, а потім їх прийняти такими, якими вони прийдуть – часто скаліченими фізично чи психологічно, морально виснаженими. Про це пише у своїй книжці американський автор С. Юнґер «Плем’я. Про повернення з війни і належність до спільноти». Якщо ми не зуміємо цього зробити, то нас очікуватиме ще багато інших викликів.
Після війни проблем буде чимало: економічних, моральних, управлінських. І ми зараз повинні підготуватися до цього, навчитися обговорювати їх і знаходити рішення. До речі, як свідчить досвід інших країн, які пережили війну, після її завершення до влади здебільшого приходять військові чи особи, причетні до війська. І наші амбітні політики будуть змушені змиритися з цим. Так було у США, коли один з головних американських воєначальників Другої світової війни Дуайт Ейзенхауер став президентом, у Франції – Шарль де Голль; так було в Ізраїлі, де щонайменше троє прем’єр-міністрів – Давид Бен-Ґуріон, Егуд Барак, Іцхак Рабин – колишні військові.
Усе, що нас очікує згодом, буде випробуванням на міцність суспільства. Одне слово, війна принесе великі зміни, і нас чекають непрості часи.
