Видавництво Львівської політехніки та видавництво «Срібне слово», залучившись підтримкою товариства «Просвіта» університету, відновлює традицію зустрічей студентів із книжкою та тими, хто її творить. Першою гостею читальної зали Науково-технічної бібліотеки Політехніки 5 квітня стала письменниця Ніна Бічуя.
Розмова в основному точилася довкола театру, життя загалом та книжок. Тему визначило видання «Три театральні повісті» – два художні твори й один – про Курбаса, Куліша й радянський Харків, розповідь, побудована на основі документів і листування, свідчень очевидців. Кожна історія написана впродовж місяця – «швидко пишеться, довго думається». Ніна Бічуя поділилась із студентською аудиторією спогадами про свою працю завлітом тодішнього Театру юного глядача. Вона згадала про сумно-комічні випадки, як ось про постановку твору Романа Федорова «Отчий світильник», в якій, щоб вона з’явилася на сцені, повинно було не бути на церкві хреста, або про те, що за поезію авторам платили більше, а також про надефективний вплив заспокійливих ліків, які у відповідальний момент ліпше не вживати, «особливо перед екзаменом, щоб не дивитися на викладача запитально: «Який гарний викладач, але чого він сюди прийшов?!». З ностальгією письменниця вертала думкою в ті часи, коли знайшла серед письменників друзів, яких уже й на світі нема, але лишилися такі дрібниці, як ось написане на клапті паперу меню і їхні дотепні репліки на ньому.
Розкриттю Ніни Бічуї допомагали своїми запитаннями її видавці – Ірина Лонкевич (у видавництві «Срібне слово» якраз торік вийшли друком «Три театральні повісті») й Василь Габор (у «Піраміді» видано книжку «Великі королівські лови»). Заворожений магією мислення письменниці, тим, що вона постійно змінюється, Василь Габор намагався з’ясувати, як виробився у неї такий стиль, не схожий на інших авторів. Для Ніни Бічуї це теж загадка, вона припустила, що її письмо, яке часто прирівнюють до чоловічого, є трохи вродженим феноменом, а трохи результатом праці та впливів прочитаних книжок і того, що довкола.
