Нагадаємо, що 100 років тому в Росії більшовики здійснили Жовтневий переворот, скинувши Тимчасовий уряд Керенського, який прийшов до влади внаслідок Лютневої революції 1917 року. Колись 7 і 8 листопада були «червоними» днями календаря. Насправді ж то були чорні дні календаря. Жовтневий переворот приніс незліченні жертви, трагедії і самій Росії, та найбільше – Україні.
У читальному залі Наукової бібліотеки імені Василя Стефаника зберігається не у сховищі, а у вільному доступі одна з найстаріших українських газет «Діло». Мене зацікавило, як Галичина, Львів зустріли повідомлення про Жовтневий переворот у Петрограді. За жовтень 1917 року – жодного повідомлення. І лише 9 листопада (тоді була назва місяця «падолист») перша коротка замітка, яка надійшла чомусь із столиці Данії Копенгагена. У ній повідомляли про переворот у Петрограді, про хаос у місті. Через кілька днів нова замітка, що більшовики визнають право різних народів на відокремлення від Росії. Це і все за падолист 1917 року...
– У цьому немає нічого дивного, – говорить кандидат історичних наук, доцент кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини Роман Кузьмин, – адже Росія для Галичини була далекою і ворожою країною. Місцевий люд більше хвилювало те, що робиться у Києві, де при владі вже була Центральна Рада.
– Романе Ярославовичу, про перебіг Української революції 1917–1921 років, про те, як її знищила більшовицька Росія, багато вже написано-переписано. Мене цікавить, як розвивалися події в Україні у перші тижні та місяці після Жовтневого перевороту, якісь маловідомі для широкого загалу факти.
– Коли надійшло перше повідомлення про Жовтневий переворот, то зібралася Мала Рада, керівний орган Центральної Ради – доволі великої структури. Постало питання: що робити зі зміною влади в Росії? Ситуація була неоднозначною. Відповідно до Другого Універсалу Центральна рада і Генеральний секретаріат були офіційно визнані Тимчасовим урядом. З іншого боку, Центральна рада складалася переважно з представників українських соціалістичних партій, зокрема Української соціал-демократичної партії, Української партії соціалістів-революціонерів, Української партії соціалістів-федералістів. Постала дилема: кого підтримувати: колег соціалістів у більшовицькій Росії чи все-таки легальний на той час Тимчасовий уряд? Після тривалих дебатів вирішили зайняти позицію нейтралітету. Було утворено так званий Революційний комітет для захисту революції.
– Якої революції?
– Революція була тільки одна – Лютнева. У той Комітет, окрім представників Центральної Ради, для прикладу, Симона Петлюри, Миколи Шраха, увійшли також більшовики Георгій П’ятаков, Володимир Затонський, представники єврейських політичних організацій. Вирішили захищати здобутки Лютневої революції. Тим більше, що командувач Київського військового округу генерал Квєцінський заявив, що буде рішуче боротися з усіма спробами більшовиків захопити владу на території його юрисдикції, тобто Києва. Він доручив юнкерам, кадетам, а також донським козакам (у той час у Києві проходив Всеросійський з’їзд козачих частин) взяти під охорону стратегічні пункти життєдіяльності міста. Оскільки Мала Рада на своєму засіданні вирішила не визнавати влади народних комісарів на чолі з Ульяновим-Леніним, названі більшовики вийшли зі складу комітету. Вони почали самостійно працювати, потихеньку готуючи військовий переворот, таємно купуючи за готівку зброю у напівголодних солдатів тилових частин довкола Києва. Більшовики озброїли до 2 тисяч солдатів, зокрема і з заводу «Арсенал». Генерал Квєнцінський озброює юнкерів і дає їм наказ заарештувати членів Військово-революційного комітету.
Центральна Рада маневрувала поміж колишніми царськими генералами і більшовиками, їй вдалося «виплисти» і згідно з ІІІ Універсалом (7 листопада 1917 року) оголосити себе чинною владою, яка повністю перебирає на себе усю повноту влади – цивільної та військової. Фактично починається формування повноцінної Української Народної Республіки. Українські більшовики телеграфували голові Ради Народних Комісарів Леніну, що Центральна Рада здобула перемогу. З Петрограда надійшов ультиматум у формі запитання: чи визнає Центральна Рада на території колишньої Російської імперії владу Ради Народних Комісарів? Негативна відповідь означала початок окупації, першої українсько-більшовицької війни наприкінці 1917 року.
– Здається, найпомітнішим спротивом Центральній Раді було повстання робітників заводу «Арсенал»?
– Було два повстання на «Арсеналі». Перше – у жовтні 1917 року, у якому брали участь робітники не тільки цього заводу, а й інших підприємств, залізничники. Сигналом для його початку був проліт над Києвом аероплана, він тричі облетів місто. Юнкери не могли придушити це повстання, хоча робили кілька спроб. Дивно, але факт: в обороні «Арсеналу» брав участь українізований полк імені Богдана Хмельницького, а ще – загін підполковника Павленка, який був уповноважений Центральною Радою. Друге повстання на «Арсеналі» було набагато кривавішим. Його придушило військо під керівництвом Симона Петлюри.
Великою помилкою тогочасних українських політиків, зокрема керманичів Центральної Ради Грушевського, Винниченка, було нерозуміння необхідності створення регулярної армії для захисту завоювань Української революції. Мовляв, в умовах соціалістичної республіки вона не буде дієвою. Достатньої озброїти робітників та селян, і вони дадуть гідну відсіч будь-якому агресорові. Саме тому банди Муравйова вдерлися до Києва, стративши тисячі тих, хто хоч трохи симпатизував українській владі. В останній момент Симон Петлюра намагався сформувати кіш Слобідської України. Через ці ілюзії і недалекоглядність очільників Центральної Ради і став можливим героїчний і трагічний бій під Крутами 29 січня 1918 року, коли кількасот студентів протистояли більшовицькій навалі. Прикро констатувати, що саме у цей час українські формування, такі як полки імені Тараса Шевченка, «Вільна Україна» та деякі інші, оголосили про свій… нейтралітет.
– Що змінилось із прийняттям 9 січня 1918 року Четвертого Універсалу Центральної Ради?
– Українська Народна Республіка стала цілком незалежною, самостійною державою. Це дало їй змогу взяти участь у переговорах у Бресті паралельно з делегацією більшовицької Росії щодо укладання мирного договору з країнами, які протистояли Антанті, зокрема Німеччиною та Австро-Угорщиною.
– Що ж отримала Україна у результаті цих переговорів?
– Німеччина та Австро-Угорщина визнали незалежність УНР і зобов’язалися вибити з її території України більшовицькі війська. Натомість Центральна Рада взяла на себе зобов’язання постачати у ці країни продовольство. Але оскільки Центральна Рада не мала розгалуженого управлінського апарату, який би займався збором продовольства, то німці вдалися до самостійної реквізиції усього необхідного. Це викликало величезне незадоволення селян. Окрім того, німці почали втручатися у внутрішні справи УНР. Це призвело до заколоту проти Центральної Ради. Німці зробили ставку на колишнього царського генерала (відзначався особистою хоробрістю і мав найвищі царські нагороди) Павла Скоропадського. Він проголосив себе гетьманом України з фактично необмеженими диктаторськими повноваженнями.
Скоропадський – неоднозначна і суперечлива постать. Він до глибини душі був відданий цареві і водночас розумів необхідність автономії України, її соціального і культурного розвитку. При Скоропадському в країні запанував відносний порядок і стабільність, були започатковані Українська академія наук, Академія мистецтв, збільшено кількість українських шкіл. Але в країні наростало невдоволення селянства його аграрною політикою. Не були задоволені його внутрішньою політикою і промисловці, значна частина інтелігенції. Влада Скоропадського трималася на німецьких багнетах. Зрештою, невдовзі у Німеччині спалахнула соціалістична революція. Скоропадський відчув, що його влада добігає кінця, і 14 лютого 1918 року сам зрікся гетьманства.
На зміну Скоропадському прийшла так звана Директорія, яку спочатку очолив Володимир Винниченко, а згодом Симон Петлюра. Директорія не була спроможна на реальну аграрну реформу, не змогла зупинити падіння економіки і протистояти більшовицьким військам, які на початок 1919 року захопили більшу частину території України, включаючи й Київ. Добре відтворює той час відомий жарт: «у вагоні – Директорія, під вагоном – територія». Офіційно Директорія припинила своє існування 10 листопада 1920 року. А остаточною поразкою національно-визвольних змагань українського народу вважають 1921 рік, коли 18 березня було підписано відомий Ризький мирний договір, який санкціонував поділ українських і білоруських земель поміж Польщею і більшовицькою Росією.
Післямова журналіста
Американський письменник лівого спрямування Джон Рід на час Жовтневого перевороту в Росії написав документальну книгу «10 днів, які потрясли світ». Що стосується колишнього Радянського Союзу, то його трясло принаймні до 1991 року, коли розпалася радянська імперія.
Варто кількома реченнями нагадати, скільки людей загубив, скільки доль скалічив той більшовицький експеримент. Мабуть, це буде не повний перелік злодіянь і трагедій комуністичного режиму. Громадянська війна, голод, розруха, політика військового комунізму (коли скасували гроші і видавали продукти та речі по картках), червоний терор, висилка з країни великої групи інтелігенції (так званий «філософський» пароплав), нищення церков, система ГУЛАГу, примусова колективізація, розкуркулення, розстріляне українське відродження. А ще – Голодомор 1932–1933 року, полювання за «ворогами народу», змова Гітлера і Сталіна, бездарне керівництво військовими операціями Другої світової війни, повоєнні репресії, масові висилки галичан до Сибіру. А далі – Афганістан, Чорнобиль…
Схоже, що примара комунізму і далі бродить Європою. Путінською Росією – так це точно. Невипадково там не наважуються винести мумію Леніна з Мавзолею, а значна частина населення симпатизує катюзі Йосифу Сталіну. Не знати, хто для Володимира Путіна більший кумир – Йосиф Віссаріонович чи, може, цар-батюшка Микола ІІ… Росія не може без царя в голові!
Нещодавно Путін шаленів з приводу відкриття у Вінниці пам’ятника Симону Петлюрі, знову виявивши кричуще невігластво нашої новітньої історії. Та, як писав Павло Тичина, – «то ж нехай собі, як знають, божеволіють, конають, – нам своє робить!..».
