Коли ми зазнаємо якоїсь поразки, то зазвичай засмучуємося. Однак часто поразка відчиняє двері до нових здобутків. У цьому переконався мій співрозмовник Олександр Кондрашов – випускник Львівської політехніки, який уже понад 10 років викладає соціальну роботу в Канаді, зараз працює у канадському університеті Томпсон Риверс (м. Камлупс, Британська Колумбія).
Соціальні працівники в Канаді завжди при роботі
Сьогодні Олександр дуже щасливий, що реалізовується у соціальній роботі. Однак пригадує, що коли вступав, достеменно не знав, що це таке:
– Я хотів на економіку, але не добрав одного бала. Та після повторного складання іспитів зміг потрапити на нову спеціальність – соціальна робота, яку відкрили на тодішньому електромеханічному факультеті.
Уже на третьому курсі в рамках українсько-канадського проекту побував на тримісячному стажуванні в Канаді. До магістратури вступив на управління навчальними закладами. А тоді продовжив навчання в магістратурі й докторантурі Канади. Відразу почав працювати – у копіювальному центрі університету, а вже за рік викладав.
У Канаді соціальні працівники затребувані, адже працюють зі всіма верствами населення, від малого до старого. Також проводять соціальні дослідження і часто стають політиками. У цій країні так налагоджена система соціального забезпечення, що хто вміє працювати з людьми, без роботи не залишиться.
Під час навчання в докторантурі впродовж восьми років Олександр вивчав методику дистанційних курсів соціальної роботи. Тепер упроваджує це на практиці – працює зі студентами практично всієї Канади.
Вища освіта тут доступна
У Канаді на соціальну роботу можна вступати лише після двох років навчання на будь-якому бакалавраті, студенти мають від 20 років і до 70-ти. Обов’язковою умовою для вступників є досвід волонтерства.
У цій країні настільки гнучка система освіти, що кваліфікацію можна змінити будь-коли, на будь-якому році без проблем перейти на іншу спеціальність. Також тут можна вчитися довго, а жодного диплома не отримати, беручи по курсу з кожної дисципліни. І такі випадки не поодинокі. У старшому віці канадці часто стають студентами задля поглиблення знань.
Усі державні університети отримують від студентів оплату від 300 доларів за курс (залежно від рівня університету). Середньостатистичний канадець може дозволити собі здобути освіту, скориставшись державною безвідсотковою позикою. Якщо є потреба конкретних працівників, то зацікавлені отримують скерування на слухання відповідних курсів, навіть не маючи жодних прибутків.
– Така політика має просте пояснення: що більше людей здобуде потрібні професії, то більше податків до державної скарбниці вони згодом сплачуватимуть. До слова, податки залежать від доходів і можуть становити до 50%, – зазначає Олександр.
Канадці більше, ніж українці, мотивовані навчатися, адже починають здобувати освіту вже у зрілому віці, коли знають, чого хочуть. Однак вони мають удвічі менше курсів на семестр, ніж наші студенти, а перші два роки більше дисциплін можуть вибирати. Чималу увагу тут зосереджують на практиці, що входить до навчального компонента. Вони мають найбільше 15 годин на тиждень лекцій, а також домашні завдання, адже працюють. Для студентів у Канаді робота – це можливість не лише оплатити собі навчання, а й набути досвід.
Робота викладача – це лекції, наука і громадська праця
У Канаді викладач повинен мати мінімальну магістерську підготовку. Спершу всі є погодинниками, а вже професори отримують оклад. Праця останніх – це 40% викладацької діяльності, 40% наукових досліджень і 20% громадської роботи.
– Я читаю на рік 5 курсів, це 200 годин лекційного матеріалу. Наприклад, цього року в першому семестрі маю 9 годин тижневого навантаження, у другому – 6. До цього додається підготовка до занять, перевірка завдань, зустрічі зі студентами. Найбільше часу займають різні дослідження. Беру участь у роботі комітетів, працюю у громаді, розробив для неї курс безоплатних лекцій. Громадська робота тут дуже важлива, – говорить Олександр.
Канадські викладачі, як і українські, беруть участь у конференціях, обмінюються досвідом, читають лекції в інших університетах. Усю їхню роботу оплачує університет, ніхто нічого не виконує задарма. Зарплати викладачів публічні, адже університет – державна структура. Платня початківця – дещо вища від середньої у країні. Студенти можуть заробляти більше, ніж їхні викладачі. Однак викладачеві його заробітку вистачає на сплату всіх послуг, кредитів за житло й авто, які там становлять 2% річних, і на те, щоб спокійно прожити до чергової зарплати. До слова, пенсіонерові в цій країні працювати невигідно, бо він сплатить значно більше податків, ніж його молодший колега, тобто працюватиме за півдарма.
Щоб отримати статус вічного професора, треба написати книгу, якою користуватимуться студенти та науковці. На це мій співрозмовник має попереду 6 років.