«Михайло Ситник. Поезія і доля (художньо-бібліографічний дискурс)» – автор ще встиг підписати книжку до друку, однак побачити видання не встиг. Раптова смерть перервала життя талановитого педагога, науковця-літературознавця, 54-річного Ігоря Василишина, який 32 роки працював на кафедрі української мови нашого університету.
До сорокового дня після його відходу до вічності Видавництво Львівської політехніки видало наукове дослідження, яке на презентації детально проаналізувала завідувачка кафедри Зоряна Куньч. У ньому йдеться про творчу спадщину одного з видатних українських письменників минулого століття, журналіста, редактора, який розпочав свій життєвий і мистецький шлях у Василькові на Київщині, все своє життя присвятив Україні та українському народові, боротьбі за державність і трагічно загинув на еміграції в американському Чикаґо.
Модерувала захід доктор філологічних наук, професор кафедри української мови Ірина Фаріон.
Цього дня було багато спогадів, якими поділилися колеги, друзі, рідні. Ігоря Василишина згадували як літературознавця, викладача, художника-пейзажиста, колегу, друга, чоловіка, батька, який багато й плідно творив – словом, пензлем, серцем, ідеєю, переконаннями, світоглядом.
На презентації звучало багато поезії Михайла Ситника, а також Богдана Кравцева, творчість якого разом із працями інших вимушених емігрантів – Є. Маланюка, О. Зуєвського, Ю. Косача, Т. Осьмачки, Ю. Клена, В. Лесича – так само досліджував Ігор Василишин.
«Мовчазний, заглиблений, самодостатній, водночас чутливий, відкритий, дуже працьовитий, часом перпендикулярно різкий. Ігор захотів, аби на обкладинці його вилюбленої книжки було наше українське небо, злите з розквітлим соняхом – символом життєствердної і життєдайної України навіть у час кривавої війни…», – написала на своїй сторінці в соцмережі Ірина Фаріон.
Ігор Василишин живе у своїх працях, картинах, а також у пам’яті й спогадах тих, хто знав його, адже він належав до людей-дерев, які залишають по собі міцне коріння, які не минають і не згасають.
