19 листопада неподалік дирекції ІКТА відкрили стіну пам’яті студентів, випускників і викладачів, які загинули за Україну.
Подія відбувалася в камерній, майже «сімейній» атмосфері, де всі спільно переживали біль і ділили сльози. Лише разом можна пережити ці тяжкі хвилини — для України, для матерів і батьків героїв, для їхньої академічної спільноти. Як сказав присутній на події отець Юрій, керівник Центру студентського капеланства Львівської архиєпархії Української Греко-Католицької Церкви та капелан Львівської політехніки:
— Це важливо — підтримати батьків. Батьки мають проживати втрату спільно з усіма нами. Щоб це переживалось, потрібно триматися разом пліч-о-пліч, бо наодинці це завжди виклик, а у спільності горе поділене завжди проживається якось безпечніше, легше.
За традицією відбулася хвилина мовчання, після якої пролунав Гімн України.
Серед тих, кого згадано на стіні пам’яті, — студенти та випускники різних років, а також викладачі, які долучалися до захисту країни. Це Назарій Гладкий, студент-доброволець, Володимир Іванюк, Юрій Осадчук, Олександр Созанський, Роман Мисак, Олександр Піцик, Юрій Лаврик — старший викладач кафедри спеціалізованих комп’ютерних систем, Богдан Теплюх, Михайло Прощук та Роман Цендра.
Перше слово надали ректорці університету Наталії Шаховській. Вона наголосила, що війна в Україні триває вже стільки ж років, скільки й Друга світова війна, і щодня забирає життя українців. За її словами, найбільша втрата для держави — не інфраструктура і не технології, а люди. Львівська політехніка завжди була осередком патріотизму: її студенти та випускники долучалися до визвольних змагань та оборони країни, і їхній подвиг назавжди залишиться в пам’яті університетської спільноти.
— Ми завжди пам’ятатимемо про те, що зробили випускники, студенти та працівники, і хто вони — завжди з нами в пам’яті, — зазначила ректорка.
Леся Мичуда, заступниця директора ІКТА, наголосила, що серед присутніх на події є ті, чиї подвиги не менші за героїзм загиблих студентів, — це їхні батьки. Вони виховали мужність, доброту, патріотизм, жертовність і любов до України.
Лідія Созанська, мама Олександра Созанського, виголосила щиру промову, в якій поєднувалися жаль і розрада. Вона прагнула показати загиблих студентів ІКТА не як сумні образи, а як героїв, які житимуть завдяки тому, що їх згадують.
— Пам’ять — це не просто хрест чи пам’ятник, — говорила пані Лідія. — Пам’ять — це імена. Як казав син у 2020 році, воїн живе доти, доки його пам’ятають. І це правда. Волю не можна дати, волю я вкраплювала у своє молоко, від якого зростало не тільки тіло, але й дух: вільний, міцний, сильний, незалежний. Коли прийшов ворог на наші землі, то він взяв відповідальність на себе й захищав до останнього подиху свою країну і кожного з нас.
Серед присутніх також був Ярослав Мисак, батько Романа Мисака. Його син був звичайною цивільною людиною: закінчив інститут і займався бізнесом. З початком повномасштабного вторгнення Роман узявся допомагати переселенцям, а згодом пішов до армії, ставши на захист своєї країни. Він згадав слова свого сина, які той сказав, перебуваючи на Сході: «Тату, за вас, за себе і за Батьківщину…».
Ярослав Мисак був одним із головних ініціаторів меморіальної стіни. Ця ідея виникла в нього давно, проте завдяки постійним зусиллям вона була реалізована саме того дня. Родини відчувають потребу в просторі пам’яті.
Після батьків виступив волонтер — представник 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила Мар’ян Боднар:
— Я займаюся волонтерством, і мені пощастило спілкуватися з дуже різними людьми: від маленької дівчинки, яка намалювала малюнок для військового, до пані 72 років, яка на базарі збирає продукти для фронту. Коли її запитують: «А хто з ваших воює?», вона завжди відповідає: «Там усі мої воюють».
Після нас залишається тільки те, що ми встигли зробити за життя. Ці хлопці зробили щось героїчне — і це вже назавжди. Це те, що ніхто в них уже не забере.
Директор ІКТА Юрій Костів узяв слово й розповів, що інститут не міг не вшанувати пам’ять своїх загиблих студентів і викладачів. Він зазначив, що до меморіальної стіни створили QR-коди, щоб рідні могли додавати інформацію та фотографії.
— Ми беремо інформацію з «Книги пам’яті» на сайті Політехніки. На цих фотографіях вони живі, — сказав Юрій Костів.
Після цього отець Юрій освятив меморіальну стіну і проказав коротку молитву. Слова Лідії Созанської — її щирість і глибоке розуміння героїзму дітей — особливо його вразили.
— Пам’ять — це про любов. А в любові завжди є місце для імені конкретної людини. За кожним ім’ям — життя, але не статистика, — наголосив отець Юрій.
Дуже зворушливою була згадка про британський твір «Гобіт» і слова звідти: «Це дитяча історія, але з глибоким сенсом. Ми не вибираємо час, коли приходимо у світ, але ми обираємо, як жити в цей час. І це правда для мене особисто».
Варто згадати й поетичні слова, написані під портретами хлопців:
«Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя» — Василь Симоненко.
Ця фраза повністю відповідає образу захисників, яким присвячені ці слова...
Студенти також долучилися до ініціативи. Голова Колегії студентів Роксолана Петришин розповіла, що директор інституту звернувся до них, коли постало питання художнього оформлення напису на стіні. Молодь охоче взялася допомагати: знайшлися дівчата, які раніше були активними учасницями творчих проєктів у студентському самоврядуванні.
— Нам потрібно було, щоб хтось написав слова з вірша. У нас є дівчата, які малюють — вони й взялися за це, — зазначила Роксолана.
Для студентів це було не просто технічне завдання, а радше спосіб відчути свою причетність до спільного вшанування пам’яті.
Голова профкому Богдан Мірінчик наголосив, що відкриття меморіальної стіни — лише початок великої справи. Батьки загиблих прагнуть, щоб вшанування героїв стало масштабнішим і поширилося на всі інститути.
— Сьогоднішнє відкриття має стати запуском для інших інститутів: таку пам’ять можна й треба організовувати в кожному інституті. Якщо потрібна допомога з реалізацією будь-якої справи, до нас звертаються, і ми охоче беремося. Навіть невелика участь — це вже внесок у вшанування героїв, — зауважив Богдан Мірінчик.
Директор інституту розповів, що підготовка до відкриття меморіальної стіни стала спільною роботою викладачів і студентів: вони збирали матеріали, готували фотографії та створювали QR-коди, що ведуть до «Книги пам’яті». Для нього важливо, щоб кожен студент міг побачити обличчя загиблих і зрозуміти, що сьогоднішня можливість навчатися — завдяки їхній жертовності.
— Ми хочемо, щоб ті, хто заходить у дирекцію, бачили ці обличчя й усвідомлювали: в цьому інституті навчалися справжні Герої, — пояснив він.
У планах інституту — проведення хвилини мовчання біля меморіальної стіни як символічного нагадування про ціну свободи та відповідальність за неї. Директор сподівається, що така традиція допоможе студентам усвідомлювати, як важливо пам’ятати тих, завдяки кому вони мають змогу вчитися.
