Правильно твердять: несповідимі шляхи Господні. Чи міг колись собі уявити студент електромеханічного факультету Львівської політехніки Сашко Кондрашов (на економіку не вистачило всього одного бала), що через десять років він стане громадянином Канади і викладатиме соціальну роботу в одному з найпрестижніших університетів цієї країни – Манітобському. Саме цей навчальний заклад пов’язаний тісними узами співпраці з кафедрою соціології та соціальної роботи нашого університету. Нині пан Кондрашов викладає, зокрема й онлайн-курси, в університеті Томпсон Риверз у канадській провінції Британська Колумбія.
Склалося так, що юнак різко змінив свою, як то кажуть, траєкторію й захопився соціальною роботою. Бакалаврат і магістратуру закінчував у Львівській політехніці, а докторантуру – у Манітобському університеті. А першою, хто прокладав стежинки співпраці між канадським та українським навчальними закладами, була великий ентузіаст цієї справи, кандидат педагогічних наук, магістр соціальної роботи Манітобського університету Ніна Гайдук. Вона, до речі, чудовий знавець англійської мови. Нині кафедру, яка розвиває українсько-канадську співпрацю, сприяє інтеграції теорії та практики в соціальній сфері, очолює доктор політичних наук Лариса Климанська.
Скориставшись перебуванням у Львові пана Кондрашова (він, попри свій авторитет у науковому світі, надзвичайно простий у спілкуванні), вирішив довідатися дещо про соціальну освіту й науку у Канаді.
За словами Олександра, у Канаді 10% студентів, зокрема ті, що мають інвалідність, потребують допомоги під час навчання. Її надання є покликанням викладачів будь-якого навчального закладу. Особливу роль при цьому відведено соціальній роботі, яка має шляхетну мету – підтримувати людину та полегшувати її життя від народження до смерті. У Канаді соціальна робота має понад сто років на шляху свого становлення як окремої галузі знань. Перша школа соціальної роботи була відкрита 1914 року в Торонто. Зараз у цій країні є 28 шкіл соціальної роботи, хоча й немає міністерства освіти і науки, як в Україні. Університети мають широку автономію, виходячи з потреб свого регіону, зокрема в галузі соціальної роботи. Проте кожна школа соціальної роботи мусить пройти ґрунтовну акредитацію.
– Чи є в Канаді студенти з такою складною патологією як дитячий церебральний параліч?
– Звичайно, є.
– Чи вони навчаються за певними особливими програмами? Чи щодо них діють загальні вимоги?
– Вимоги, як до всіх. Інша річ, що для них мають бути створені особливі умови доступності до навчання, щоб кожен студент міг засвоїти загальну програму.
– Наскільки престижною є професія соціального працівника у Канаді?
– Конкурс на одне місце може сягати і 40 осіб. Щоб потрапити до школи соціальної роботи, необхідно два роки провчитися в університеті. Опановують спеціальність «Соціальна робота» у канадських університетах до 12% іноземних студентів. Після закінчення навчання вони застосовують здобуті знання і вміння у своїх країнах.
– У нас на цю спеціальність йдуть переважно дівчата – десь відсотків 90...
– Така ж ситуація і в Канаді. Звичайно, вона потребує зміни.
– Чи платна в Канаді вища освіта?
– Так. Студент оплачує кожен курс, який проходить упродовж навчання. Якщо добре вчиться, він може отримувати стипендії з різних стипендіальних фондів?
– Чи відраховують канадських студентів за неуспішність?
– Якщо студент не виконує вимог курсу в конкретному семестрі, він може повторно вивчати цей курс у наступному семестрі. Відрахування студентів, які не мають коштів чи не виявляють бажання вчитися, є надзвичайно рідкісним явищем.
– Мені доводилося чути про таке, що, мовляв, наші викладачі «панькаються» зі своїми студентами. Займаються зі студентом стільки, скільки треба, щоб навчити, навіть якщо студент не дуже цього прагне. А за кордоном викладач відчитав свої години – і вільний...
– Канадські викладачі мають робочий графік – від 8.30 до 16.30. Проте вони фактично працюють весь робочий день, бо у кожного є відповідальність не лише перед студентами, а й громадами, університетським комітетом. Поділ часу такий: 40 відсотків – викладання, 40 – дослідження і 20 – робота у громаді. Я найбільше люблю недільний день, коли тиша в хаті, коли можна щось написати. Дуже велику увагу приділяю самоосвіті.
– Мене дуже вразила розповідь проректора Львівської політехніки Романа Коржа про те, якого значення надають спортивно-фізкультурній роботі з особами, що мають інвалідність, в університеті німецького міста Вюцбург. До речі, Львівська політехніка і Вюрцбурзький університет в останні роки налагодили тісну співпрацю. Німецькі студенти на візках чи незрячі грають у різні спортивні ігри, зокрема баскетбол чи теніс, виконують різні складні вправи, при цьому інші студенти приєднуються до них, наприклад, із зав’язаними очима.
– У Канаді також кожен університет має чудову спортивну базу, і ми охоче залучаємо до фізкультури і спорту всіх студентів з інвалідністю. Престижно мати свою команду, скажімо, з американського футболу. Університет надає стипендії студентам, які мають бажання займатися атлетичними видами спорту.
– Ви могли б дати оцінку рівня науково-освітньої діяльності кафедри соціології та соціальної роботи Львівської політехніки з огляду на свій міжнародний досвід?
– Наша кафедра – це модель для всіх подібних кафедр України. Вона диктує соціальну політику у крані. Кафедра постійно розвивається, пропонує щораз нові ініціативи та проекти. Велику увагу цьому приділяє проректор Роман Корж. Звичайно, в Україні далеко не такі фінансові можливості, як у Канаді. Тим не менш кафедра має нове приміщення на вулиці Коновальця, у першому навчальному корпусі обладнані пандуси, туалети для людей з особливими потребами. Сподіваюся, що кожного року 5–6 студентів зі Львова вивчатимуть соціальну науку в Манітобському університеті. Я вірю у майбутнє своєї рідної кафедри.
