Шістдесятництво
Перша хвиля арештів розпочалась у серпні – вересні 1965 року. Тоді було заарештовано 19 осіб, серед них – Івана Світличного, Михайла Осадчого, братів Горинів, Михайла Косіва, Валентина Мороза, Опанаса Заливаху; Святослава Караванського ув’язнено без суду.
Для О. Заливахи та його однодумців – митців та співавторів (Алли Горської, Галини Севрук, Людмили Семикіної та Галини Зубченко), які до 150-річчя нашого національного генія Т. Шевченка створили вітраж для вестибюлю «червоного корпусу» КПІ, рік 1964 став трагічним. Комісія визнала вітраж «націоналістичним» і напередодні 9 березня його знищили. Подію комуністичного варварства кулуарно обговорювала освічена Україна.
Прикметною є біографія О. Заливахи, його хода до українства. Народився він на Харківщині, 1932-го родина втекла від Голодомору на Далекий Схід. Від 1947 р. навчався в Ленінградському інституті живопису, скульптури та архітектури ім. І. Рєпіна, звідки його відрахували за «поведінку, негідну радянського студента» – не прийшов на зустріч із кандидатом у депутати. Інститут закінчив аж 1960 року.
Про українство задумався, коли навчався в інституті і студентка зі Словаччини запитала: «А звідки ти? До якої культури належиш?». 1957 року приїхав на практику до Косова і захотів бути українцем. Як сам казав, завдяки шістдесятникам зрозумів суть «Московської імперії».
5 років (1965–1970) відбував покарання «за антирадянську агітацію та пропаганду» в Мордовському таборі. 200 мистецьких творів О. Заливахи вилучили і знищили. Згодом вдома, вже в незалежній Україні, створив іконостас з портретами загиблих товаришів: А. Горської, В. Чорновола, І. Світличного.
Коли ми разом із відомим львівським колекціонером, головою клубу греко-католицької інтеліґенції І. Гречком гостювали в інженера В. Волицького, мене вразила картина на стіні.
– Це – Заливаха, ще малознаний широкому загалу цікавий художник.
– Як вдається так тонко, у тільки йому притаманній манері створювати власне український світ?
– Відсидів, мав час для роздумів. Тепер він ваш земляк: Івано-Франківськ, Кошового, 20. Тільки обережно, за хатою стежать «шпіцлі».
Так потрапила я в дивовижний світ Опанаса Заливахи з його Скорбною Богоматір’ю, просвітленими чумаками і космічними соняхами, з життєвим кредо: «Все можна взяти у чужинця, окрім віри. Віра, взята у чужинця, вбиває».
Подія, яка трапилася 4 вересня 1965 р. у київському театрі «Україна», добре відома всім, хто хоч побіжно знайомий із національним рухом. Тоді під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» відбувся публічний протест проти нищення української культури. Ініціаторами акції були І. Дзюба, В. Стус і В. Чорновіл.
Ось як писав про це кінокритик та шістдесятник Р. Корогородський: «І. Дзюба повідомляє про арешти української творчої інтелігенції. Що здійнялося в залі! А на естраді ґебешники кричать: Провокація! Увімкнули гучномовці, щоб заглушити Дзюбу. І тут у двох проходах з’явилися Василь Стус і Славко Чорновіл та закликали глядачів на знак протесту встати. Встала купка людей. Я оглянувся – може 50–60 людей стояли. Зал був набитий – 800 місць…».
Ми ще довго, за словами письменника Р. Івашика, були «людьми зі страху». Однак, це був перший публічний протест. У 60–70-ті роки в боротьбу за державу стали десятки, а мусили стати тисячі.
Далі буде
