Майбутньому матеріалознавцю, студенту першого курсу магістратури ІІМТ Сергію Черненку спорт визначив місце навчання – Львівська політехніка. Він ведучий гравець у баскетболі, проте забити комусь гол чи поставити мат також не коштує йому великих зусиль. З останніх досягнень – Кубок європейських націй, баскетбольний турнір у Ліллі (Франція). Французи запросили команду з Політехніки, але не вдалося зібрати лише її представників. Тому Сергій сам згуртував своїх львівських товаришів, щоб показати як грають у баскетбол в Україні. І не прогадав, оскільки ця збірна посіла друге місце, поступившись господарям-переможцям.
– Розглядаю всі Ваші нагороди і складається враження, що Ви – дуже спортивна людина…
– Так, ще в школі всі знали, що Сергій завжди на тренуваннях. А розпочалося все в другому класі зі секції карате. Там мені дали дуже важливу фізичну базу: правильна розминка, пластичність, витривалість – загалом усе, що знадобилося згодом у спортивній кар’єрі. Пізніше зацікавився баскетболом. Паралельно зі шкільними тренуваннями кілька років інтенсивно грав у шахи. На турнірах три роки поспіль здобував перші місця, отримав кубок та досяг першого розряду. У шахах треба багато думати, що загалом добре вплинуло на логічне мислення. Згодом зрозумів, що баскетбол – це ті самі шахи, але окрім знання комбінацій, тут слід дуже швидко приймати рішення.
У баскетболі кар’єра швидко пішла вгору, усі шкільні роки був капітаном. З одинадцятого класу мене покликали на тренування до Політехніки, з того часу грав за її команду. Коли постало питання вступу до ЗВО, навіть не вагався, оскільки серце кликало тільки в Політех: певно, занадто прикипів до колег по команді та до тренера Анатолія Заверікіна.
– Чи є якась помітна різниця між шкільними та студентськими тренуваннями?
– У школі займаються зазвичай тричі на тиждень – дитячий організм має звикнути до навантажень. А в студентській команді тренування майже щодня та ще й по два рази. Щоліта займаємось фізичною підготовкою з тренером. Це дуже важливо для розвитку м’язів ніг, адже вони – наш найголовніший робочий інструмент, без якого дуже важко відбігати сорок хвилин матчу. З вересня починаємо відпрацьовувати кидки, тактику гри й працювати над злагодженістю дій команди в залі. Ось така довга та кропітка підготовка до універсіад та чемпіонатів. Нещодавно після срібла в Чемпіонаті України Вищої ліги отримав кандидата в майстри спорту з баскетболу – моя особиста нагорода за всі роки старань. Таке навантаження інколи буває важко поєднувати з навчанням, тому тренер погоджує нам індивідуальні навчальні графіки. Інколи пропускаю лекції, проте стараюсь ходити хоча б на лабораторні та практичні заняття. Добре, що допомагають однокурсники: завжди підтримують, приходять на змагання у «барабан».
– Чому власне саме баскетбол? Усі хлопці, як то кажуть, хочуть стати футболістами…
– Улітку з командою граємо в усі види спорту: там і футбол, і волейбол, інколи навіть теніс. Але це все для душі, для розваги. А баскетбол люблю за азарт. Кожна гра – це боротьба титанів. Важливо, щоб гравці відчували один одного.
– Маючи такий досвід, чи сказали б Ви, що баскетбол – це неконтактний вид спорту?
– Не зовсім. Кожен гравець має п’ять фолів, це така собі «жовта картка» за контакт із суперником. Тут важлива стратегія: якщо вже фолити, то заради якоїсь мети. Скажімо, сильний удар по руці суперника є якоюсь мірою виправданим, якщо той може закинути м’яч у кільце. Особливо це важливо тоді, коли рахунок рівний. Взагалі, баскетбол – дуже травматичний вид спорту. Найчастіше рвуться зв’язки, зазнають травм гомілки, стопи. Та оскільки у спорті головним є результат, інколи доводиться нехтувати здоров’ям.
– Коли йдеться про баскетбол, то більшість вважає, що високий зріст – найголовніше для спортсмена. Це справді так?
– Частково. Так, високий здатен закинути м’яч у кошик і згори, і знизу, але у нього швидко перехоплять м’яч під час ведення, якщо поруч не страхує нижчий. Невисокий гравець – голова команди, її основна енергія: він лише показує якийсь знак – комбінації пальців, кулак, майку, шорти – і всі вже знають, куди бігти та кого страхувати.
– Як тепер справи в Україні з баскетболом, у Львові зокрема? Вам справді є з чим порівняти…
– Це делікатне питання… Звичайно, є куди рости та до чого прагнути. У спорті потрібно постійно розвиватися, не стояти на місці. Сьогодні, на жаль, нашим командам не вистачає мотивації, фінансової підтримки спонсорів та гарного організування чемпіонатів. Хоча не все так погано: є шкільні команди, де гравцям-школярам платять гроші. Дрібниці, але хлопцям приємно, бо це, однозначно, заохочує працювати на результат. Проте я щиро вірю, що український спорт скоро досягне європейського рівня, де спортсменів шанують та поважають. У нас же так багато перспективних майбутніх зірок!
