Випускник Львівської політехніки Володимир Супрун 36 років проживає в Німеччині. Багато років був професором Галле-Віттенберзького університету імені Мартіна Лютера, завідував лабораторією гетерогенного каталізу Інституту технічної хімії Лейпцизького університету. А після виходу на пенсію обрав собі хобі — популяризацію хімії четвертого покоління, про яку як гостьовий професор розповідає студентам і своїм колегам. Нещодавно Володимир Супрун розпочав лекції на цю тему у Львівській політехніці, в Інституті хімії та хімічних технологій.
Хочу підтримати українських студентів та аспірантів
Перший цикл таких зустрічей відбувся на початку квітня. Тоді професор розповів про підготовку магістрів хімічної технології в університетах Галле та Лейпцига, прочитав лекції про регенерацію фосфору зі стічних комунальних вод, технологію виробництва біодизелю та біогазу, ознайомив присутніх із перспективами та проблемами використання вітрової енергії.
— Це хімія четвертого покоління, — пояснює пан Супрун. — На наступних своїх лекціях докладніше говоритиму про неї. Річ у тому, що вона має широке поле діяльності й великі перспективи. Ось навколо нас є багато сільськогосподарських відходів, пластику, в якому потопає Україна. Тут це сміття, а в усьому світі — відходи, вторинна сировина, яку на 80–90 % переробляють у нову продукцію, біоматеріал для вироблення життєво потрібного біогазу, біопалива тощо. Хімія четвертого покоління розвивається на вторинній сировині, а не на основі нафтохімії, вугільної (у Німеччині, наприклад, вугільної хімії вже нема взагалі, а за два роки планують закрити ТЕЦи, які працюють на вугільній сировині). У розвитку хімії є багато соціальних аспектів, зокрема ресайклінг, тобто повторне, багаторазове використання ресурсів за допомогою повної переробки відходів від стану сировини до стану готового продукту, тобто можна сказати, що це кругова хімія.
— Чого сподіваєтеся досягти цими лекціями?
— Щоб у молоді зріс інтерес до хімії, щоб студенти й аспіранти побачили в ній великі можливості. Зараз більшість українців чомусь вступає на програмування, менеджмент, але один зі сучасних провідних хіміків світу, лауреат Нобелівської премії Лайнус Полінг сказав, що хіміки — це люди, які найкраще розуміють розвиток суспільства. Якщо проаналізувати, то 90 % того, що нас оточує, — це хімія, починаючи від текстилю, фарб, полімерів, теплоенергетики тощо. І її чомусь у XXI сторіччі незаслужено стали вважати непрестижною наукою. Насправді без хімії — як без води: ні туди ні сюди, бо ж є хімія харчова, органічна, аналітична, екологічна… І проблема в тому, що те, без чого не обійтися за жодних умов, в Україні здебільшого привізне — ті ж мийні засоби, мінеральні чи органічні добрива, полімерна сировина та вироби з неї, навіть палива й мастила. І на закупівлю всього цього держава витрачає мільярди коштів. Тому я хочу підтримати українських студентів та аспірантів, які обрали хімію, адже в Україні для них роботи непочатий край. Хочу познайомити їх із передовими відкриттями в галузі хімічної технології, екології, рециклінгу полімерів, біопалива та інженерії, показати їм цю перспективу.
У Німеччині — інші підходи до науки й навчання
— В одному з університетів Німеччини ви пропрацювали одинадцять років, у другому — двадцять. Також маєте досвід праці на хімічному підприємстві як в Україні, так і вже в Німеччині. А як ви взагалі опинилися в цій країні?
— Родом я з Калуша на Івано-Франківщині. Там із відзнакою закінчив хіміко-технологічний технікум, рік попрацював на місцевому хіміко-металургійному комбінаті (тепер це Карпатнафтохім) і продовжив навчання у Львівській політехніці, на факультеті технології органічних речовин, який теж закінчив із відзнакою, здобувши спеціальність інженера, хіміка-технолога. Знову рік попрацював на заводі в Калуші та вступив до аспірантури на кафедрі технології органічних продуктів, яку успішно завершив. У 1984 році захистив дисертацію, одружився з корінною німкою, з якою вчився у Львівській політехніці за тією самою спеціальністю (вона була із соціалістичної частини Німеччини, яка в ті часи могла навчатись у нас). Дружина теж закінчила аспірантуру. Ми мали проблеми з проживанням. Навіть не могли винайняти кімнату в сімейному гуртожитку для співробітників. Тому за якийсь час дружина поїхала додому, а я ще якось намагався знайти житло, але за три роки безрезультатних пошуків, на початку 1988 року, виїхав до Німеччини. Там рік працював на заводі Буна-Верке, неподалік міста Мерзебург, а далі перейшов до Технічного університету імені Карла Шорлемера, що на той час був провідним у підготовці хіміків, де працював до 2000 року. Після цього перейшов до Галле-Віттенберзького університету імені Мартіна Лютера, що в місті Галле. З 2000-го працював у Лейпцизькому університеті. Туди щодня долав 45 кілометрів. Маю два докторські дослідження — з технічної й фізико-органічної хімії.
— Тепер ви на пенсії і читаєте лекції як почесний професор.
— У німців заведено, що професор іде на пенсію в 66 років. За рік до того до нього прикріплюють молодого професора, який переймає досвід і починає впроваджувати свій напрям досліджень. Вихід на пенсію в такому віці — незвично для України, де працюють значно довше, і до 75 плюс-плюс… Розумію, що тут це пов’язано з фінансовим станом, але й має свій негатив, адже науковці похилого віку, хоч і з великим досвідом, ідуть протоптаною дорогою, а молоді не бачать для себе перспективи. Також у Німеччині є співвідношення між студентами і професорами — на одного професора припадає 60–70 студентів.
…Отож я вийшов на пенсію та обрав собі хобі — хімію четвертого покоління, тобто комплекс із реакційної техніки, хімічних технологій, перейшов на перспективну зелену хімію, що розв’язує питання екології, охорони довкілля і як почесний професор читаю лекції на цю тематику там, де мене запрошують.
Українська наука потребує руху, ініціативи, сучасного обладнання
— Складається враження, що з Львівською політехнікою ви ніколи не поривали зв’язку. Що вас спонукає до цього?
— Відколи я в Німеччині, щороку по кілька разів приїжджаю в Україну. І завжди буваю у Львівській політехніці. Що не дає переривати стосунки з альма-матер? Насамперед вдячність за те, що я тут мав змогу досягти високої освітньої кваліфікації, а також зобов’язання перед викладачами, які мене навчали, хоча на сьогодні, на жаль, більшості з них уже нема, тому це вже зобов’язання перед пам’яттю про них. Моїм керівником кандидатської був тодішній декан, професор Євген Мокрий, однокурсниками — професори В. Старчевський, В. Реутський, В. Дончак. Першими моїми дипломниками були Степан Мельник, на сьогодні вже також доктор наук, і доцентка Любов Паляниця. Я завжди хотів активно співпрацювати з Політехнікою. Тепер начебто вдалося відновити переговори з молодшим поколінням, зокрема з доцентом Олександром Іващуком, тому сподіваюся, що наша співпраця пожвавиться.
— Чи змінюється університет, на ваш погляд?
— Не можу говорити про всю Політехніку, тому скажу про Інститут хімії. Хімікам важливо мати сучасні експериментальні прилади та лабораторії, навчати студентів працювати на якісному новому обладнанні, бо якщо йому 40–50 років — це вже давно застарілі технології. В ІХХТ є кілька добре оснащених лабораторій — насамперед на кафедрі технології біологічно активних сполук, фармації та біотехнології, створенням яких опікувався покійний професор Володимир Новіков. Є кілька лабораторій, які створила Корпорація ROSHEN. І їх треба активно використовувати для занять зі студентами. Я також свого часу старався допомогти обладнанням, але коли два хімічні інститути злилися в один, це все кудись пропало. Отож бачу, що інституту бракує ініціативи й зацікавлення. На цю тему згадався один випадок кількарічної давності на Міжнародній науковій конференції у Берліні за участю Польщі, Німеччини й України. Українську делегацію поважних професорів очолювала з молодою командою МОН тодішній міністр Лілія Гриневич. Усі вони багато говорили про труднощі, а професор Берлінського університету Шварц на те відповів: «Ми все розуміємо. Ви все правильно кажете. Але де ваші починання? Де ваші ініціативи?» Відтоді минуло близько десяти років, а ініціативи й далі нема. Тепер в Україні все спихають на війну. Дивно таке чути у Львові, адже тут ситуація не така, як, наприклад, в Одесі, Херсоні, Харкові чи Запоріжжі. Тому треба шукати внутрішні резерви, як зауважив професор Шварц. Коли наприкінці XIX – на початку ХХ століття в Німеччині була війна, розруха, криза, то багаті люди, банкіри, керівники підприємств та бізнесмени активно інвестували в науку, бо знали, що це майбутнє країни.
Я не знаю, як підвищити рівень фінансування української науки, тому не вдаватимуся до критики, але точно знаю, що треба активно використовувати всі щонайменші нагоди, розвивати нові потрібні спеціальності, відмовитися від зайвих бюрократичних вимог. Якщо не буде заохочення молоді до науки, її фінансування, то за кілька років це сумно позначиться на хімічному та екологічному майбутньому України. До прикладу, у Німеччині зарплата професора у межах восьми-десяти разів вища, ніж в Україні. Звідсіля й зацікавлення, спонукання виконувати високі наукові вимоги. Та й термін керування кафедрою, університетом, інститутом у нас не більш як п’ять років, а це теж привід до руху.
