Завершився четвертий сезон проєкту «Від книги до мети» (2014 – 2015 рр.): співорганізатори ВО «Свобода» і Національний університет «Львівська політехніка». Наше завдання – максимальна популяризація і підтримка української наукової книжки та інших видань і щомісячна зустріч у стінах найдавнішої технічної школи Европи – Львівської політехніки – зі знаковими авторами. Підсумок – видруковано черговий IV випуск журналу про наші зустрічі, з чим можна буде ознайомитися на черговій презентації 27 квітня 2016 року.
Книга – це розмова крізь віки: діялог з досвідом і монолог із собою. Наукова книга – інтелект нації і сила держави. Нашими гостями були актор і письменник Антін Мухарський (Орест Лютий), науковець і журналіст Микола Тимошик, філософ і видавець Олег Фешовець, психолог і видавець Богдан Трояновський та священик Севастіян Дмитрух, видавець Орест Коссак і науковець Оксана Микитюк, поетка, зв’язкова Романа Шухевича, легендарна українська повстанка і борчиня Ольга Ільків. Ми ознайомили львів’ян із працями видатного мовознавця Святослава Караванського, письменника та журналіста Володимира Лиса. У цьому сезоні вже відбулися зустрічі з докторами філології, професорами Олександром Пономаревим, Миколою Лесюком, Павлом Гриценком, кандидатом історичних наук Олександром Кирієнком, письменницею і головним редактором часопису «Слово Просвіти» Любов’ю Голотою, видавцем Вірою Соловйовою.
Ми працювали від осени до осени 2014 – 2015 років. Ви були співтворцями наших зустрічей, які тривають передусім завдяки вам: ви приходите по книжки від запрошених авторів та по живе спілкування з ними. Вони пишуть про різне і по-різному. Проте всі дарують нам духову та інтелектуальну енергію українського світу, на яку завжди спраглі розумні та вільні українці. Після цих зустрічей ще надовго зостаються відсвіти чару спілкування і співдії. Всі ми огорнуті ідеєю української спільности і свободи. Саме це заохочує цей проєкт творити далі.
Ми працювали у час війни, обізваної АТО; у час прірви між героями війни та корумпованими чиновниками; між ідеалами людської та національної гідности та моральної деградації представників влади; між нашими потребами та можливостями; між печальним прозрінням і горінням усупереч усьому. Ще більше спраглими на моральні константи, національні первні та інтелектуальні здобутки ми ставали.
Не маємо часу на печаль, попри жнива смертей на далекому Східному фронті; попри комплекс малоросійства у певних середовищах, посилений, а не зменшений війною; попри безпрецедентне розминання з шансом стати реально духово незалежними. Суспільство надто повільно реагує на виклики часу: недочуває, недобачає, недоходить – НЕ ВСТИГАЄ і злоститься не на те, що треба. Роздвоєність стає ознакою психічного стану більшости. Втома від боротьби паралізує рух догори з ями московського колоніялізму: москалізація гуманітарного простору триває вже під патріотичними гаслами – «рускоязичниє патріоти», «єдіная страна», «толєрантность», «національна ідея – це союз з Европою», «рік англійської мови в Україні». Все це нові обгортки для незакінченої постійної культурної війни з українцями в Україні – і то в час відвертої, показової війни на сході, обізваної гібридною. Ця війна можлива тільки через духову поразку, себто національну (мовно-історичну і культурну) несвідомість чи недосвідомість українців ще від далеких ХVII, ХVIII, ХIХ і зрадянщеного ХХ століть. Через малоросіянізацію українців.
Ворог це добре знає і блискуче використовує: «Якщо ворогові суджено бути переможцем, а нам переможеними, то це сталося великою мірою через те, що цей ворог і в минулому виявляв і в сучасному виявляє надзвичайне уміння у тому, щоб знаходити слабкі місця в нашій структурі – і по них із цілою силою ударяти» (Іван Лисяк-Рудницький, «Русифікація чи малоросіянізація»). Якщо б понад 37 млн. етнічних українців в Україні говорили саме українською мовою, то понад 8 млн. росіян ніколи б тут не господарювали. І Путін не пішов би сюди війною. Ідуть туди, де тонко і де рветься. Отже, саме окупантомовний хохол – основний трофей Путіна – троянський кінь теперішньої війни. Все решта – вторинні чинники. Мета війни – це не воєнна перемога, а цілковита інтеграція в ідеологічну сферу (Ганс фон Дах).
Як на мене, вдаривши, націю не проб’єш, коли вона матиме на собі панцир власної традиції, хребет націоналістичної ідеології та м’язи природної мови. Задля цієї триєдности творимо цей проєкт уже п’ятий рік. Словом, ми не схилилися – ми злегка присіли, щоб зав’язати воєнні берци і перезарядити автомат. Крім сталевих, він має інші кулі – словесні та інтелектуально-мистецькі. Вже 200 років найвлучніші з них – Шевченкові:
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.