14 грудня минуло 30 років відтоді, як у Львівській політехніці було створено Товариство української мови імені Тараса Шевченка. Своїми спогадами про той незабутній час і участь політехніків у боротьбі за незалежну Українську державу ділиться активіст «Просвіти» і Народного руху, провідний спеціаліст ІНЕМ Володимир Яремко.
Політехніка революційна
Подій було стільки, що неможливо всі перерахувати, та особливо хочу згадати участь політехніків у пікетуванні Верховної Ради і в 100-тисячному мітингу біля Республіканського стадіону в Києві 30 вересня – 1 жовтня 1990 року, які переросли у всеукраїнський страйк.
Працівники і студенти Львівської політехніки – учасники Всеукраїнського попереджувального страйку на мітингу 1 жовтня також прийняли ухвалу з протестом проти підписання нового союзного договору, вимогами до Верховної Ради УРСР оголосити про вихід зі складу СРСР, розпуску КПУ і націоналізації її майна, а від адміністрації інституту – ліквідації партійного комітету КПУ, першого і другого спецвідділів, відставки ректора М. Гаврилюка й редактора інститутської багатотиражної газети.
Такі вимоги ухвалювали вже не раз на зборах, конференціях, спільних засіданнях громадських і профспілкових організацій ще від початку весняного семестру, а також студенти під час страйку 1‒7 березня 1990 року.
Та наймасовішою і найрезонанснішою стала акція голодування студентів на площі Жовтневої революції (відтоді – Майдан Незалежності), яка ввійшла в історію України як Студентська революція на граніті (2‒17 жовтня 1990 року). Її організували Студентське братство Львівщини та Українська студентська спілка, що діяла в Києві та східних областях України. Лідерами від Львова були політехніки Маркіян Іващишин, Ігор Коцюруба й Андрій Салюк.
Головними вимогами молоді були: недопущення підписання нового союзного договору; перевибори Верховної Ради на багатопартійній основі не пізніше весни 1991 року; повернення на територію УРСР українських військовослужбовців, а також проходження військової служби юнаками-українцями тільки на території республіки; націоналізація майна Компартії України та ЛКСМУ; відставка голови Ради Міністрів В. Масола.
Наслідком акції стали відставка голови Ради Міністрів Віталія Масола і відмова від проходження строкової військової служби за межами України. Та найголовніше – студентська революція розбудила тисячі киян і мешканців інших міст України, продемонструвала, що зросло покоління, готове до боротьби за самостійну Українську державу, і показала, що з владою можна боротися.
Політехніка еволюційна
Водночас у Політехніці вже працювали над демократичним статутом інституту, обговорювали проблемні питання мовної політики і духовної сфери. Активісти вимагали від адміністрації припинити політизацію навчального процесу і науки; винести з усіх приміщень атрибути комуністичної ідеології; відмовитись від цільового набору студентів з-поза меж України; домогтися розподілу випускників інституту на місця праці в УРСР; перебудувати навчальний процес на основі сучасних методів педагогіки й впровадження у нього останніх досягнень науки і техніки; переглянути програми суспільних дисциплін, скоротити їхній обсяг, відмінити державний іспит із марксизму-ленінізму; розширити зв’язки із закордонними навчальними закладами задля обміну досвідом організовування навчального процесу, технічною i науковою інформацією та взаємного скерування студентів, аспірантів і викладачів на навчання й підвищення кваліфікації; здійснювати навчання і підготовку студентів-іноземців українською мовою; повернути стару назву інституту – Львівський політехнічний інститут (замість ордена Леніна політехнічний інститут імені Ленінського комсомолу); проводити посвячення в студенти під національним прапором і за участі духівництва.
Об’єднання осередків ТУМ, НРУ і обидва профкоми виступили на захист працівників і студентів, які зазнавали утисків від адміністрації за діяльність у прогресивних громадських організаціях, вимагали поновлення в інституті студентів, відрахованих за участь у передвиборній кампанії 1989 року та за участь у неформальних об’єднаннях.
Унаслідок цих процесів ректор Михайло Гаврилюк узяв творчу відпустку, виконувачем обов’язків ректора було призначено проректора з наукової роботи професора Станіслава Воронова. Відтоді ректорат і компартійний комітет почали шукати і часто знаходили порозуміння з громадськістю. У багатьох спільних нарадах і круглих столах брав участь заступник голови студентського профкому Володимир Крайовський (від 1991 року – голова профкому). У деяких починаннях нас підтримував комітет комсомолу ЛПІ, який очолювала студентка ЕМФ Марта Хрущ.
Для організаційної роботи Товариства української мови було виділено приміщення (308 кімната у I н. к.). Проректор Станіслав Жерновий розпорядився відремонтувати його, забезпечити меблями і телефонним зв’язком. Професор Віктор Яворський дозволив за кошти своєї наукової теми замовити на Дослідному заводі дві металеві шафи. Добре попрацювали маляри: зробили побілку у золотисто-жовто-блакитних кольорах і так якісно, що вона добре тримається й досі. Коли голова ТУМ доцент Євген Шморгун побачив цей кабінет, то сказав (і ніхто йому не заперечив), що ми підготувалися до тривалої роботи і боротьби. Ніхто з нас тоді не міг собі уявити, що незалежність буде проголошено так скоро і, використавши приміщення, через два роки ми передамо його кафедрі української мови.
Так ніби й непомітно Політехніка змінювалася. Ради ТУМ і НРУ у взаємодії з профспілковим комітетом організували лекції на історичні теми й зустрічі з відомими політиками. Я пригадаю лиш ті, до яких був причетний особисто: з Ларисою Крушельницькою, Ярославом Дашкевичем, Богданом Якимовичем (організатор Марія Захарко), Ростиславом Братунем, Степаном Хмарою, Михайлом Горинем, Михайлом Швайкою і Миколою Плав’юком.
Від початку 1991 року і до літа в актовій залі I н. к. цикл лекцій з історії визвольних змагань України у ХХ столітті читав історик і дисидент професор Валентин Мороз. Читав у залі повністю заповненій студентами, працівниками інституту та іншими львів’янами. Питання розглядав із позиції українських інтересів, у дусі притаманного йому україноцентризму і, як він сам казав – українськими очима, а не через чужі окуляри. На одній із його лекції ми збирали кошти на допомогу страйкуючим шахтарям.
Дуже часто після лекцій ми збирались для обговорення у нашому кабінеті, порушували також питання політики у державі і на місцях, приймали гостей. Такі зустрічі тривали кілька годин і тоді мені випадала честь відпроваджувати пана Валентина до гуртожитку у районі вулиць Личаківської – Мечнікова, де він тоді мешкав, та ще й у дорозі продовжувати цікаві розмови.
Політехніка і Львів змінюються
Початок 1991 року проходив під знаком виборів деканів факультетів і підготовки до виборів ректора на альтернативній основі відповідно до затвердженого демократичного статуту. Першими деканами майже одностайно було обрано Зіновія Стоцька (МТФ) і Ореста Лозинського (ЕМФ).
27 лютого колектив Політехніки обрав ректором інституту Юрія Рудавського, а він сформував нову команду проректорів, які добре зарекомендували себе у громадській роботі і співпраці з активістами. Особливо хочу відзначити Маркіяна Йосиповича Павликевича, який брав участь у підготовці статуту інституту, співголовував у раді інститутського Руху, готував його програму для ЛПІ, всебічно сприяв діяльності громадських організацій. 10 червня 1990 року за підтримки делегації політехніків його обрали головою об’єднання осередків НРУ Залізничного району. А його дружина Арета Павликевич очолила ТУМ Франківського району.
Практика призначення чи обрання за конкурсом громадських активістів на відповідальні посади триває й досі за керівництва університетом Юрія Бобала.
Політехніка змінювалася на очах: нашу багатотиражку, перейменовану на «Львівський політехнік» (від 1997 року – тижневик «Аудиторія»), 1991 року очолила Ярослава Величко, Зеновій Теплюх обирався деканом, Юрій Рашкевич і Маркіян Павликевич – завідувачами кафедр, Володимир Пуцило очолював Військовий інститут, був завідувачем кафедри, Ірину Ключковську призначено директором Міжнародного інституту освіти, культури і зв’язків із діаспорою, Володимир Крайовський став директором студмістечка (нині проректор), Дмитро Федасюк завідував кафедрою, був директором інституту (нині проректор), Галина Захарчин і Орест Івахів – завідувачі кафедр, колишній голова Студентського братства Іван Паров’як – директор видавництва, Петро Холод – завідувач кафедри і декан, Христина Соболь – декан магістратури ІБІД.
Чимало просвітян і колишніх рухівців захистили докторські дисертації: Микола Кукляк, Лонгін Зорій, Христина Бурштинська, Тарас Салига, Орест Кунтий, Галина Захарчин, Ольга Мних, Корнелія Товстюк, Богдан Рицар, Володимир Ромака, Володимир Самарик. У цьому ряду з приємністю хочу відзначити пасіонарну Христину Василівну – гарну жінку і прекрасну людину, яка в усі часи була і є нашим духовним лідером.
Професор Лев Глухівський був депутатом ВР України трьох скликань, троє наших активістів стали лауреатами премій: Шевченківської – Ярослав Гнатів (за вклад у франкознавство), Державних у галузі науки і техніки – Любов Закалик (за написання підручника), Ігор Кархут – за проектування і будівництво стадіону «Арена Львів».
Заслуговують на згадку добрим словом професори, котрі заснували чи підтримували громадські та суспільно-культурні організацій: Орест Чабан, Віктор Яворський, Ярослав Буджак, Володимир Перхач, Богдан Гнідець. Вони давали мудрі поради, генерували ідеї, стримували нас, молодших, від ризикованих вчинків, своєю присутністю додавали нам сміливості і наснаги.
Хочу згадати тих, хто виконував ніби рутинну, але таку потрібну роботу в радах ТУМ, НРУ, профкомах і профбюро. Це Федір Василенко, Ореста Ремешило-Рибчинська, Олег Телеп, Володимир Гайдук, Михайло Олійник, Теодор Мокрівський, Василь Шевчук, Маркіян Нагірний, Микола Демедюк, Мирослав Русин, Петро Топільницький, Любомир Пархуць, Адріян Кусий, Ростислав Білосевич, Володимир Літинський, Мирон Щеглюк, Степан Козак, Мирон Циців, Іван Фецович, Богдан Щербатюк, Андрій Воробкевич, Богдан Василина, Леонід Лібацький, Віталій Лозбень, Святослав Баран, Олег Фелиштин, Віктор Жировецький, Любов Шуст, Марія Стефанишин, Мирослава Драгомижська, Ярослав Білий, Михайло Бей, Микола Блажівський, Василь Довгей, Володимир Бойчук, Василь Демків, Юрій Вегера.
Велику організаційну роботу під час проведення масових заходів провадили Лідія Гриценко з ХТФ і Ярослав Мандич з ІБФ. Активними учасниками Варти Руху були Артур Висоцький з ІЕФ, Олег Буринський і Богдан Івасенко з НДКІ, студенти Ігор Вовк і Роман Дикий.
Згодом кілька політехніків із різних причин пішли з Політехніки, але досягли успіхів в інших сферах діяльності чи на інших місцях роботи. Так, Мирослав Ненека створив електротехнічну компанію, Ярослав Сватко зайнявся видавничою діяльністю і провадить політичну програму на ТБ, Ігор Микитин у 1993‒1997 рр. був членом Центральної виборчої комісії, працював у міській адміністрації, у 2005‒2012 рр. був начальником Управління державної служби у Львівській області, від 2012 року – директор Регіонального центру з надання правової допомоги, Юрій Гресько у 1992‒2005 рр. очолював відділи у Львівській обласній адміністрації, Ярослав Гнатів очолював відділ комунального майна.
Деякі політики вважали, що прогресивні процеси на Львівщині стали можливими завдяки тому, що нам пощастило з місцевою владою. Міським головою Львова у 1989–1990 роках був Богдан Котик, який сприяв створенню Товариства Лева і підтримував його діяльність, а також підтримував Товариство української мови. За те навесні 1990-го громада Львова обрала його депутатом Верховної Ради УРСР.
Мабуть, варто сказати, що дружиною Богдана Котика була донька професора Миколи Шрага (сина Іллі Людвиговича Шрага, німця за походженням, ідеолога чернігівської «Просвіти», члена Центральної Ради і претендента на посаду прем’єр-міністра в уряді гетьмана Скоропадського), який у 1917‒1918 рр. був заступником голови Центральної Ради УНР, за що 1930 року радянська влада його заарештувала, а в 1958‒1963 рр. завідував кафедрою і до 1970-го працював на інженерно-економічному факультеті ЛПІ.
Першим секретарем обкому Компартії у 1987‒1990 роках був Яків Погребняк, син якого був одружений із донькою Івана Дзюби, а тамадою на їхньому весіллі був Микола Вінграновський. Погребняк поважав Богдана Гориня за його професійну діяльність як мистецтвознавця. У них було багато неофіційних зустрічей і переговорів, які допомогли уникнути зайвої конфронтації з місцевою владою і демократично налаштованими львів’янами.
Не був ортодоксом і не відставав у лібералізмі від Котика і Погребняка перший секретар міського комітету Компартії Віктор Волков, за що всі троє зазнавали нещадної критики з Києва й Москви.
Пам’ятний день 24 серпня
1991 року вже не залишилося, напевно, куточка в країні, де не було б синьо-жовтого стягу. Море українських національних прапорів побачив і Леонід Кравчук у Берестечку, і тисячі людей у Запоріжжі на фестивалі «Червона рута», але за його узаконення ще треба було боротися. Як не дивно, але цьому посприяла спроба гекачепістів 19 серпня здійснити державний переворот. Сьогодні можна констатувати, що путч провалився не тільки тому, що слабкі були його організатори, а тому, що вже почало формуватися громадянське суспільство, яке продемонструвало готовність дати відсіч.
Увечорі того дня я приїхав зі Запоріжжя, а вже 20‒22 серпня в профкомі ми обговорювали план опору. У ці дні перманентно відбувалися мітинги біля пам’ятника Івану Франкові.
Громадські організації Політехніки підготували звернення до Вченої ради і ректора інституту (тоді ректором уже був Юрій Рудавський) з пропозицією засудити дії путчистів, підтримати нашу вимогу до Верховної Ради України про розпуск і націоналізацію майна КПУ, увести в Статут інституту положення про припинення на час виконання службових обов’язків членства у будь-якій політичній організації, виконати ухвалу осінньої конференції 1990 року про усунення з інституту компартійних організацій і їхніх молодіжних структур, виселення їх із приміщень і позбавлення матеріальних цінностей.
24 серпня до Києва автобусами і потягами прибули тисячі українців на пікетування позачергової сесії Верховної Ради з вимогою виходу зі складу СРСР. Серед політехніків були Орест Кунтий зі сином, Мирослав Ненека, Степан Козак, Юрій Даниленко та інші. Пікетувальники довго стояли з великим прапором (розміром 4×8 метрів), дочекалися проголошення Акта про Незалежність України і вже під вечір понад голови міліціонерів та спецназівців передали його депутатам від Народної Ради, які внесли прапор до сесійної зали. Цей епізод зафільмував Ярослав Кендзьор і його часто демонстрували на телебаченні. Тоді депутати вийшли до народу і ми всі разом пішли на Хрещатик, де відбувся мітинг. Мітинги проходили і наступного дня, у неділю.
4 вересня – знову поїздка до Києва на пікетування, однією з вимог якого було підняття національного прапора над Верховною Радою. Управління залізниці на підставі листа, який підписав проректор М. Павликевич, надало три плацкартні вагони (один зайняли представники обласної організації УРП, другий – заповнили політехніки, третій – інші активісти).
Стояли ми довго на площі перед парламентом, вигукували: «Прапор на Раду!» та інші гасла. А після того, як парламент із третьої спроби ухвалив постанову «Про підняття над будинком ВРУ синьо-жовтого прапора», він здійнявся над будівлею українського парламенту як символ незалежної України, але… поруч із державним прапором УРСР. Це викликало велике обурення громади, однак це був ще один крок до мети. Ми вірили, що час працює на Україну і українців.
Через два тижні постановою «Про прапор України» Президія Верховної Ради дозволила використовувати синьо-жовтий прапор у протокольних заходах до ухвалення нової Конституції України.
Але попереду на нас ще чекав Всеукраїнський референдум, призначений на 1 грудня, який мав підтвердити проголошення Незалежності. Громадські організації Політехніки активно використали цей час для агітаційної роботи.
Силою слова й пісні
Того літа в спортивно-оздоровчому таборі, що в селищі Морське, відпочивали родини чорнобильців із Житомирщини. Профком і рада ТУМ вирішили здійснити туди агітаційну поїздку. З нами поїхав також ансамбль «Заспів», Ігор Микитин і Неля Товстюк. Проректор Станіслав Жерновий виділив для цього автобус. Приїхавши до табору, ми запросили всіх на концерт. «Заспів» співав і грав народні мелодії, під які відпочивальники танцювали. Було дуже багато дітей, ми роздавали їм привезені книжки на історичні теми. З агітаційною промовою виступила член ради Товариства української мови доцент Корнелія Товстюк.
Напередодні референдуму агітаційні зустрічі ми практикували і в інших місцях. Найбільший успіх мали виступи мистецьких колективів, зокрема чоловічого хору Політехніки «Орфей» під орудою Олексія Волинця (у другій половині 80-х художній керівник змінив репертуар. До нього увійшли пісні, виконувати які раніше забороняла комуністична влада, – духовні, стрілецькі, а потім повстанські й націоналістичні). А ще нас підтримували інші колективи, зокрема, ансамбль «Аколада» під орудою Володимира Савицького, танцювальні та інструментальні колективи під загальним керівництвом і режисурою директора клубу Степана Шалати.
Долучилася до мистецько-агітаційних акцій і доцент кафедри вищої математики Марія Урбанович. Свою маленьку внучку-співачку Соломійку вона приводила спочатку на заходи факультетського рівня, потім інститутського, а далі вже були виступи на мітингах і різних заходах у Львові і поза Львовом, участь у концертних програмах на радіо і телебаченні.
Підтвердження Незалежності й узаконення Державного прапора
У день референдуму для участі в роботі спостерігачами на виборчих дільницях у Чернігівській області було сформовано три групи, які трьома автобусами виїхали у Козелецький і Бобровицький райони. Формуванням груп займався Ігор Микитин.
Перемога на референдумі стала найвизначнішою подією ХХ століття в Україні, а може навіть на всьому східноєвропейському просторі.
А вже 28 січня 1992 року Верховна Рада України офіційно затвердила Державним прапором України «національний прапор, що являє собою прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої – синього кольору, нижньої – жовтого кольору, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3». Це рішення було підтверджено Конституцією України, яку ухвалили 28 червня 1996 року.
Від 2004 року Указом Президента Леоніда Кучми наша держава офіційно відзначає День Державного прапора України 23 серпня. Нині цей символ Незалежності зберігається в почесному порталі приміщення ВРУ, яке відкрили 23 серпня 2017 року.
P.S. У цих спогадах використано особисті записи, матеріали з офіційних джерел і неформальних видань, копії документів і протоколів засідань ТУМ і НРУ, які зберегли Орест Кунтий і Мирослав Ненека.
