Студенти-першокурсники стикаються з проблемами адаптації до нового освітнього середовища по-різному: хтось був готовий до труднощів, а хтось плекав ілюзії…
До прикладу, чимало студентів із маленьких містечок, сіл були впевнені, що мегаполіс зустріне їх так само, як і рідне місто чи село. І лише приїхавши, почали розуміти, що відмінність доволі відчутна. Транспорт, спосіб життя, навчання у виші – все це для них нове.
Анастасія Іванчук, студентка Інституту права та психології з Волині, яка навчається на другому курсі, поділилася своїми враженнями про початок навчального року:
– У перший навчальний день я запізнилася на урочисте посвячення. Просто в Луцьку маршрутки їздять з інтервалом 10–15 хвилин, а у Львові мені довелося чекати більше 40 хвилин, далі через незнання міста я взагалі заблукала... Коли збиралася на навчання в місто Лева, то була сповнена ілюзій про веселе та легке студентське життя, проте вже з перших днів навчання зрозуміла, що помилялась, оскільки жити самій у великому місті для мене важко. Я сумувала за рідними, почувалася самотньо, до того ж із сусідками у кімнаті склалися не найкращі стосунки. Проте нині мені це все здається дрібницями: я знайшла в собі сили перебороти страхи та йти до мети, попри все.
Ще одна з проблем, яку відчуває більшість першокурсників, – невлаштованість побуту. Здебільшого кожен із них звик до комфортного життя вдома, тож сподівався на такі ж умови й у гуртожитку. Студентка третього курсу Інституту комп’ютерних наук та інформаційних технологій Софія Нагірна поділилася згадками про початок свого студентського життя, а саме – про перше враження від нових «апартаментів»:
– Я звикла жити вдома, де завжди чисто та затишно. Як виявилося, дарма сподівалася, що умови в гуртожитку будуть такі ж. Від нових «апартаментів» мене охопили розчарування та відчай. Я не знала, що мені робити та як жити у таких умовах. Я плакала і благала батьків забрати мене додому. Та все виявилося не так страшно, як мені, ще зовсім юній, тоді здавалося. Батьки допомогли нам із ремонтом кімнати, а ми зі сусідками на диво швидко налагодили побут. І тепер наша кімнатка для нас наче рідна, адже там ми пережили свої перші сльози та розчарування від нового життя і завдяки їй ми навчилися бути самостійними.
Із проблемами стикаються й учорашні відмінники та медалісти, які звикли бути гордістю школи та отримувати лише найвищі оцінки, а зараз потрапили у рівні умови з іншими, менш успішними студентами. Новим викладачам байдужі їхні колишні оцінки та медалі, вони оцінюють їх «із чистої сторінки» з огляду на старанність і результативність, що неабияк обурює відмінників, котрі звикли, що вони – найкращі. Адже тепер не діє «репутація», потрібно заробляти авторитет старанністю та знову сідати за підручники.
Марія Ольхова, студентка четвертого курсу Інституту телекомунікацій, радіоелектроніки та електронної техніки, розповіла свою історію:
– Я переїхала до Львова з маленького містечка. У школі завжди мала високий результат, медалістка, виборювала призові місця на всіх шкільних олімпіадах. Словом, гордість школи. Навчання в університеті я розпочала з упевненістю, що отримуватиму «відмінно» без жодних зусиль та буду найкраща студентка потоку. Але все не так просто: новим викладачам було байдуже, як ми вчилися колись, вони оцінювали нас із чистого аркуша. Декілька непідготовлених семінарів (адже думала, що все можу запам’ятати і без записів, а насправді забула) – і ось я у топі низового рейтингу. Пам’ятаю, як гірко плакала, коли отримала за семінар «незадовільно», адже це було для мене вперше. А також, через мою надмірну самовпевненість, я зіткнулася з іншими проблемами в групі: виявилося, що хвальків не люблять. Проте з часом усе налагодилось. Я зрозуміла, що не важливо, які оцінки ти отримував, а важливо те, наскільки ефективно ти вчишся нині, адже від цього залежить твоє майбутнє.