19 листопада 2025 року працівники Музею історії Політехніки провели зустріч-лекцію, присвячену вшануванню пам’яті професора Володимира Перхача (1929–2005) — видатного науковця, освітянина, громадського діяча, лауреата Державної премії України в галузі науки і техніки, академіка Академії інженерних наук України. Захід розпочався хвилиною мовчання для вшанування пам’яті воїнів, які загинули в боротьбі проти російських загарбників.
З вітальним словом виступив проректор Микола Логойда, наголосивши на важливості таких подій:
— Сьогоднішня зустріч — це нагода вшанувати пам’ять науковця, громадського діяча, людини, яка впродовж усього свого життя служила суспільству, університету й науці і була для всіх нас прикладом для наслідування. Минуло вже чимало часу від дня смерті Володимира Степановича, але він і далі живе в нашій пам’яті — у кожного залишилися свої спогади про ті теплі миті спільного життя.
Модерувала захід директорка Музею історії політехніки Тетяна Диба. У вступному слові модераторка підкреслила масштаб наукових і педагогічних заслуг професора Володимира Перхача та значення його внеску в розвиток освіти, науки й української термінології:
— Сьогодні ми говоритимемо про людину, яка має незліченну кількість заслуг і регалій. Ми зібралися, щоб вшанувати пам’ять видатного науковця й освітянина у галузях електротехніки, електроенергетики, обчислювальної математики та математичного моделювання, термінолога та громадського діяча, лауреата Державної премії України в галузі науки і техніки, академіка Академії інженерних наук України і професора Львівської політехніки — Володимира Степановича Перхача. Професор Перхач був новатором україномовної комп’ютеризації методів аналізу й оптимального синтезу електромагнітних кіл та електроенергетичних систем.
Детально про життєвий шлях Володимира Перхача розповіла провідна фахівчиня Музею історії Політехніки Соломія Харамбура. Вона зазначила, що говорити про професора Перхача — велика відповідальність, адже серед присутніх було чимало людей, які знали його особисто. Доповідачка окреслила основні етапи життя вченого, наголосивши на усталених родинних традиціях, що формували світогляд науковця. Доповідь пані Соломії була насичена великою кількістю візуальних матеріалів.
Володимир Степанович народився 16 червня 1929 року в селі Мацьковичі біля Перемишля у багатодітній родині Стефана та Параскеви Перхачів. Його батько — учасник Першої світової війни, хорунжий УГА й активний громадський діяч міжвоєнного часу — очолював місцеві осередки «Сокола» та «Лугу», а також організував хор і читальню. У своїх спогадах Володимир Степанович тепло згадував батьків, підкреслюючи мамину доброту та батькову освіченість і самоосвіту.
Початкову освіту Володимир Перхач здобув у рідних Мацьковичах, навчаючись спершу у польській, а згодом в українській школі. Через складні матеріальні обставини середню освіту опановував переважно самостійно, користуючись приватними консультаціями в Перемишлі та навчаючись рік в українській державній чоловічій гімназії. Після 1945 року життя родини докорінно змінилося: у межах примусового переселення українців із Надсяння їх виселили до Жидатичів під Львовом (нині Гамаліївка). Частина рідних була роз’єднана — старших братів і сестер вивезли на примусові роботи до Німеччини, де одна із сестер загинула, а інші згодом опинились у США. Уже поблизу Львова Володимир продовжив навчання, відвідуючи школи в Ляшках-Мурованих (нині село Муроване) та Збоїщах, де закінчив десятирічку. У 1946 році він вступив до Львівського політехнічного інституту на електротехнічний факультет. Навчався наполегливо й успішно, однак на четвертому курсі був змушений взяти академвідпустку через тяжкий туберкульоз легень, що суттєво ускладнив подальший шлях молодого студента.
— Він був надзвичайно здібним студентом упродовж усього навчання. Якщо подивитися на його залікову книжку, що зберігається в архіві Львівської політехніки, то лише шість предметів він склав на «добре», решту — на «відмінно». Водночас принципово не вступав до комсомолу. Дипломний проєкт виконував під керівництвом Миколи Максимовича, захистив його на «відмінно» і в 1952 році отримав диплом із відзнакою за спеціальністю «Електричні станції, мережі та системи», — розповіла Соломія Харамбура.
Після закінчення інституту, відповідно до русифікаційної кадрової політики СРСР, молодого фахівця скерували на роботу до міста Туапсе в Краснодарському краї, де він недовго працював інженером-енергетиком на теплоелектроцентралі нафтопереробного заводу. Погіршення стану здоров’я змусило повернутися до батьків у Жидатичі, а згодом продовжити трудову діяльність у Львові в Гідроенергопроєкті. У цей період відбулося знайомство з майбутньою дружиною Любомирою Породько.
На запрошення професора Габріеля Сокольницького Володимир Перхач розпочав роботу у Львівському політехнічному інституті, з яким із 1955 року пов’язав усе своє подальше життя. Працював асистентом і старшим викладачем кафедри теоретичної та загальної електротехніки, провадив науково-дослідну роботу, виступав на конференціях і публікував статті. Під його керівництвом у Студентському проєктно-конструкторському бюро виконано низку проєктів електропостачання для об’єктів Львова.
У 1960-х роках, під час розбудови корпусів Львівської політехніки, він розробив проєкт зовнішнього електропостачання всього комплексу будівель, який забезпечував повне резервування мереж завдяки двобічному живленню центрального розподільчого пункту. Новаторським рішенням стало розміщення цього пункту та трансформаторних підстанціях у підвалах корпусів — уперше в радянській інженерній практиці, що значно розширило можливості проєктування будівель.
У Політехніці Володимир Перхач швидко здобув вагомий авторитет серед колег і студентів. Він активно працював над підвищенням кваліфікації, викладав низку фундаментальних дисциплін — від теоретичних основ електротехніки до математичних задач електроенергетики — та одним із перших почав системно застосовувати сучасні математичні методи й обчислювальну техніку в навчальному процесі.
У 1964 році дослідник захистив кандидатську дисертацію, яку написав українською мовою, однак перед захистом був змушений перекласти на російську. Ступінь кандидата технічних наук офіційно затвердили в 1966 році, після чого він працював на кафедрі електричних систем і мереж, зокрема як заступник завідувача.
У 1971 році його обрали завідувачем кафедри — рішення, нетипове для позапартійного науковця. На цій посаді він поєднував організаційну, науково-дослідну та навчально-методичну роботу, керував лабораторією і читав лекції з дванадцяти курсів. Під його керівництвом семеро дослідників працювали над дисертаціями, а кафедра виконувала масштабні держбюджетні та госпдоговірні роботи загальною вартістю майже чотири мільйони карбованців. У 1977 році його повторно переобрали на посаду завідувача.
Серед найважливіших праць того періоду — підручник «Математичні задачі електроенергетики», який неодноразово перевидавали. Водночас Володимир Перхач отримував запрошення до міжнародної співпраці, зокрема з Чехословаччини, однак через політичні обмеження виїхати за кордон не міг.
Робота над докторською дисертацією тривала кілька років і супроводжувалася повторними захистами: перший — у 1976 році — атестаційна комісія не затвердила, однак у 1985 році захист був успішним, а в 1986 році Володимир Перхач здобув ступінь доктора технічних наук. Вчене звання професора йому присвоїли в 1988 році, попри тогочасну практику неохочого ухвалення таких рішень щодо неросійських науковців. У 1991 році він балотувався на посаду ректора, а також був обраний дійсним членом Академії інженерних наук і згодом — членом Міжнародного інституту інженерів-електриків. Його наукові досягнення були відзначені Державною премією України в галузі науки і техніки.
Підсумовуючи науковий доробок Володимира Перхача, доповідачка наголосила, що він є автором понад 260 публікацій, 11 підручників і посібників з електротехніки, електроенергетики, інформатики та прикладної математики. Десять із цих підручників були підготовлені й видані українською мовою, коли вищу освіту та наукові галузі майже повністю русифікували. Під його керівництвом захистилися 14 кандидатів наук, а наукова школа, яку він започаткував, і сьогодні продовжує свій розвиток на кафедрах Інституту енергетики.
Важливою сферою діяльності професора стало впровадження української мови в технічну освіту та науку. На початку 1990-х він очолив науково-термінологічну комісію й лабораторію НТЛ-86, організував чотири міжнародні конференції з української науково-технічної термінології та ініціював створення Технічного комітету стандартизації науково-технічної термінології, головою якого його призначили. Саме під його керівництвом уперше створено україномовне комп’ютерне забезпечення і закодовано українську абетку для комп’ютерів. Поза науковою діяльністю професор був активним громадським діячем, очолював організацію «Інтелектуально-фаховий форум», підготував російсько-український науково-технічний словник на 30 тисяч термінів.
У приватному житті Володимир і його дружина Любомира прожили разом пів століття, виховали двох синів — Тараса й Остапа, які теж стали інженерами. Частина родини мешкала у США, підтримуючи зв’язок із вченим та його науковими проєктами.
Професор Володимир Перхач відійшов у засвіти 12 листопада 2005 року. На його честь відкрито меморіальну таблицю в навчальному корпусі Львівської політехніки та лабораторію математичного моделювання в електроенергетиці, а до 80-річчя вченого у 2009 році проведено Міжнародну науково-практичну конференцію з математичного моделювання.
Наступною виступила внучка професора — Роксолана Перхач, доцентка кафедри прикладної лінгвістики. Вона подякувала організаторам і всім присутнім за те, що, попри складні умови, вдалося зібратися та вшанувати пам’ять її дідуся, і зауважила, що нинішні обставини перегукуються з буремними подіями, які супроводжували життя Володимира Степановича. Розпочинаючи свій виступ, Роксолана згадала улюблене слово дідуся — «тріада». Саме такою «тріадою часу» вона окреслила минуле, сучасність і те, як пам’ять про професора живе сьогодні. Вона запропонувала присутнім повернутись у минулі десятиліття, увімкнувши короткі відеофрагменти, які зняв її батько Тарас Перхач у 1990-х роках. Також у відео були показані будні Львівської політехніки, виступи професора Перхача на телебаченні та співпраця університету з іншими вишами України у період формування національних освітніх стандартів. Окремо лекторка зупинилася на концепції реформування освіти, яку пропонував Володимир Степанович, базуючи її на трьох складових — генетичному коді, середовищі та самовихованні.
Роксолана Перхач нагадала і про «сімейну тріаду»: батька, дядька та дідуся. Вона поділилася теплими спогадами про професора як людину, що була для родини джерелом енергії та оптимізму. У відеофрагментах, які переглянули присутні, зафіксовані родинні моменти — зокрема спів Тараса Перхача та його двоюрідного брата Григорія, заступника пресаташе посольства США в Україні, який підтримував наукові ініціативи свого роду.
До слова запросили членкиню Львівського регіонального суспільно-культурного товариства «Надсяння» Наталію Коруняк. Вона окреслила історичний контекст, наголосивши на важливості тяглості пам’яті про рідне село Володимира Перхача — Мацьковичі. Доповідачка зауважила, що історія України складається з історій окремих місцевостей і родин. Мацьковичі, звідки походив професор Перхач, були великим і заможним українським селом з активним культурним життям: тут діяли читальні «Просвіти», осередки «Лугу» й «Сокола», драматичні гуртки, численні хори. Саме це середовище формувало міцний національний характер його мешканців, що виявлялось і в активній участі молоді у пластовому та визвольному русі.
Наталія Коруняк згадала й про численних уродженців Мацьковичів, які прославили рідне село, — від диригента світової слави Стефана Турчака до відомих науковців, священників і громадських діячів. Окремо вона наголосила, що серед них був і єпископ Андрій Перхач, дядько Володимира Степановича. Доповідачка звернула увагу й на трагічну сторінку історії — депортації українців із Надсяння, які лише нещодавно на державному рівні визнано фактом примусового виселення. Попри це, нащадки зберігають пам’ять про свою малу батьківщину та підтримують її культурну спадщину. Зокрема, в останні роки відновлено старий цвинтар у Мацьковичах, упорядковано територію зруйнованої церкви, встановлено інформаційні таблиці, а до села повернуто традиційну різдвяну зірку. Насамкінець спікерка зазначила, що повернення до цих місць завжди наповнює силою й нагадує про духовні корені, що формували цілі покоління, серед яких і постать Володимира Степановича.
Завідувач кафедри електроенергетики та систем управління професор Юрій Варецький у своєму виступі поділився особистими спогадами про Володимира Степановича. Він наголосив, що професор був для колег і студентів прикладом сили характеру, оптимізму та шляхетної поведінки. Попри проблеми зі здоров’ям і численні життєві випробування, Володимир Перхач ніколи не переносив власні труднощі на колектив і завжди був людиною, на яку хотілося рівнятися. За словами доповідача, саме наукові засади, які розробив Володимир Степанович, лягли в основу більшості дисертацій, захищених на кафедрі впродовж десятиліть. Його концепції стали фундаментом для створення програмних продуктів світового рівня, що давали змогу моделювати складні процеси в електроенергетиці. Професор також звернув увагу на вагоме філософсько-етичне наповнення книги «Роздуми», у якій Володимир Перхач окреслив своє бачення ролі науковця в суспільстві, важливість етики й виховання відповідальності. Наостанок Юрій Варецький зазначив, що постать Володимира Степановича заслуговує на постійне вшанування в академічному середовищі — зокрема через проведення днів пам’яті та наукових заходів, які б підтримували традиції, які він започаткував, і слугували орієнтиром для молодих дослідників.
Онлайн до зустрічі долучився племінник професора — полковник Григорій Перхач, який у 1990-х роках обіймав посаду заступника пресаташе Посольства США в Україні. У своєму зверненні він наголосив на значенні Володимира Перхача для формування української наукової думки та підкреслив важливість продовження його справи, зокрема в галузі української фахової термінології.
Теплими спогадами поділився кандидат технічних наук, доцент, член Асоціації українських письменників Богдан Дячишин. Його виступ вирізнявся поетичністю та особистим відчуттям присутності вченого в житті тих, хто мав честь працювати поруч із ним. Доповідач відзначив порядність професора, його інтелігентність і ту внутрішню силу, яку він випромінював навіть у найскладніші періоди.
Із завершальним словом до учасників звернулася директорка Інституту гуманітарних та соціальних наук Зоряна Куньч. Вона наголосила на важливості плекання пам’яті про науковців, які формували інтелектуальне середовище Політехніки, і подякувала всім, хто долучився до організації та проведення зустрічі.
Після офіційної частини учасники вирушили до п’ятого навчального корпусу, де завідувач кафедри електроенергетики та систем управління ІЕСК Михайло Сегеда провів екскурсію приміщеннями кафедри, з якою була тісно пов’язана професійна діяльність Володимира Перхача. Саме тут родина поклала квіти до пам’ятної таблиці, встановленої на честь ученого.
