Продовжуємо цикл «Сто образів Львівської політехніки» – висвітлення портретів особистостей, які вагомо впливають на розвиток університету, на його роль у світовому освітньому середовищі.
Мій співрозмовник – у минулому доцент кафедри хімічної технології силікатів Львівської політехніки, тепер – сотрудник парафії Вознесіння Господнього, академічний капелан університетської спільноти. Першим його покликанням стали наука й викладання, другим – священство. Тривалий час отцеві Жеплинському вдавалося успішно поєднувати викладання хімічної дисципліни і священство.
Любов до хімії заклав батько
– Мій тато, Богдан Жеплинський, закінчив хіміко-технологічний факультет Політехніки, автор наукових публікацій, авторських свідоцтв на винаходи і технічні вдосконалення. Звісно, мене захоплювали різноманітні досліди на уроках хімії у школі, а тато завше щось підказав, додатково зацікавив… У 60-ті роки минулого століття професія хіміка була популярною, важливою в економіці, тому я її обрав. Хоча змалку хотів, як дідусь, бути священником, адже літургії, які він відправляв, були для мене великим містичним дійством. Однак я розумів, що синові репресованого потрапити до семінарії майже нереально.
Річ у тому, що батько Тараса Жеплинського був не лише науковцем-хіміком, а й бандуристом, за що зазнав репресій радянської системи. На засланні він і далі розвивав бандурне мистецтво, а після повернення заснував кілька колективів, зокрема «Заспів» у Львівській політехніці, що існує дотепер.
Загалом вплив батька на формування сина був дуже глибокий. Тарас Жеплинський пригадує епізод, який йому запам’ятався на все життя:
– Ми часто їздили в село, і я завше до автобуса йшов за руку з татом, а сестра – з мамою. Татова рука була така особлива, рука бандуриста. Одного разу тато нас проводжав і мав повернутися на роботу. Й ось ми заходимо до автобуса, я сідаю, як завжди, коло вікна (любив дивитися у вікно і вивчати краєвиди, адже дорога була далека, майже дві години їзди), а воно знадвору брудне, в болоті. І бачу, як мій тато вийняв хустинку й витирає мені шибку. Вже в дорослому віці я усвідомив, що тато забезпечив мені чистий погляд на світ. І взяв собі за кредо – іншим забезпечити чистий погляд на світ, адже тепер дуже багато бруду, який з усіх боків накидають на наші світлі погляди на світ. А треба це все вичищати, відкривати людям очі, попри фейки і в політиці, і в духовній царині.
Люблю вчитися, пізнавати нове й ділитися тим з іншими
– Ваше студентське життя було цікавим, насиченим, нетиповим як на період застою.
– Нас було троє однокурсників-однодумців: я, Зенон Боровець (теж став викладачем Львівської політехніки) і Ярослав Стахнів (мешкає і працює в Щирці). Ми принципово конспектували лише українською, на ходу перекладаючи російськомовні лекції, один одному підказували, як записати той чи інший термін. Відповідали на заняттях та іспитах теж лише українською, навіть коли нас запитували російською, за що могли дістати нижчі оцінки, адже не всі викладачі прихильно ставилися до нашої позиції: були й такі, хто занижував оцінку за те, що ми ігнорували російську. Також ми грали і співали в ансамблі музики й пісні, створення якого я ініціював. Сам грав на скрипці. А інших навчив грати на цимбалах, контрабасі, сопілці. Більшість учасників цього ансамблю були хіміками. Ми брали участь у щорічній «Весні Політехніки», багато гастролювали, особливо перед важливими державними подіями – першим референдумом, а згодом і перед проголошенням незалежності. Нашому ансамблю надали звання народного. Також я 23 роки співав у хоровій капелі «Дударик».
– А чому ви вирішили обрати шлях науковця?
– Завжди любив і далі люблю навчатися, щось пізнавати, довідуватися, а потім це комусь розказувати. Вже навчаючись на останніх курсах, я переживав, що скоро доведеться покинути це заняття, піти працювати на завод, але так сталося, що я вступив до аспірантури, захистив кандидатську, викладав. Робота зі студентами мені теж подобалася. Усе моє життя пов’язане з тим, що я чогось навчався і потім передавав ці знання. Також маю багато патентів, наукових статей.
– Яку тему ви дослідили у своїй кандидатській праці?
– Вона пов’язана з поліпшенням властивостей скляних виробів, зокрема їхньої хімічної стійкості. Суть полягає в тому, що для того, щоб одержати скло, треба розтопити пісок. Для цього потрібна висока температура – приблизно 2 тисячі градусів. А щоб її знизити у складі суміші, додають соду. Вона знижує температуру приблизно на 500 градусів. Але тут є негатив: натрій, який є у пляшці, переходить у розчин і псує його якість. Саме з цієї причини з часом псуються алкоголь та деякі медичні препарати. І моїм завданням було забрати цей натрій з поверхні скла. Це можна зробити, обробивши скляні вироби газовими реагентами, однак виявилося, що вони мають здатність забруднювати повітря. Саме це питання я дослідив у кандидатській. А згодом відійшов від тієї теми і почав вивчати гартування скла, збільшення його міцності. Став керівником кандидатської на цю тематику, яку дослідила моя тодішня аспірантка Оксана Серкіз. На сьогодні скло загартовують, нагріваючи його до 600 градусів і обдуваючи спеціальними двометровими вентиляторами, що споживають 600 кВт енергії, а це великі затрати. Тому я запропонував такий метод: скло, призначене для гартування, кладуть між двома пластинами, які поливають водою. Це ефективне й енергоощадне гартування.
– Під час роботи в університеті ви були більше викладачем чи науковцем?
– У різні періоди по-різному. Коли більше працював як викладач, то ми спільно з професором Йосифом Ящишиним уклали три підручники, рекомендовані МОН, і два навчальні посібники. А вже коли з’явився метод гартування скла, я заглибився в науку, писав статті не лише українською, а й англійською мовою.
– Що найважливіше було для вас у роботі зі студентами?
– Завжди ставив собі завдання – чогось тих студентів навчити! Звичайно, є різні студенти, які мають різні обставини. Але я ніколи не дарував їм оцінок. Щоб мати навіть мінімальний бал, студент мусив щось засвоїти. Якщо, бувало, він приходив на іспит непідготовленим, я садив його поруч і давав читати підручник, а потім слухав, як він це вивчив. Наступного дня цей студент приходив до мене вчитися ще. Так тривало доти, доки він не знав на трійку. А вже коли я став священником, дехто зі студентів запитував: «А ви матимете гріх, коли мені поставите двійку?», на що я відповідав: «Гріх матиму тоді, коли поставлю трійку і тому, хто нічого не знає, і тому, хто знає на трійку».
Духовний шлях поєднав із науковим
– Коли ви таки зрозуміли, що мусите стати священником?
– Це було в 1996 році. На цій парафії, де тепер служу (Вознесіння Господнього. – Авт.), зʼявилася невеличка капличка. Ми з дружиною мешкали через дорогу, тому стали ходити сюди, брати участь у парафіяльному житті. Парох, о. Володимир Фарат, запросив мене керувати церковним хором. І якось він мені сказав: «Тарасе, ти знаєш, я вважаю, з тебе міг би бути добрий священник. Подумай про це». І я знову згадав дитячі роки, дідуся-священника… З цим питанням пішов до тодішнього єпископа Юліана Ґбура, розповів йому, що я доцент Львівської політехніки й дуже хочу бути священником. І він мені відповів: «Це добре, що ви хочете бути священником. Здобувайте теологічну освіту, але не покидайте викладацької роботи, бо там ви також потрібні». І порадив мені піти вчитися або до Львівської богословської академії, як тоді називався теперішній Український католицький університет, або до Люблінського католицького університету. У богословській академії тоді приймали на навчання віком до тридцяти років, а мені було вже за сорок. І я вступив на катехитичні курси, провчився на них рік, а тоді подав документи до Люблінського католицького університету. Навчався там п’ять років на екстернаті (очні заняття щосуботи). Захистив магістерку. Це була добра богословська освіта, але не семінарійна, тому далі я вступив – на ліцензіат, який відкрили в Українському католицькому університеті. Це для мене було дуже важливо, адже в Польщі я слухав західне богословʼя, а в УКУ вивчив східне, і воно розкрило мені очі на нашу східну духовність.
Провчився там три роки. Захистив ліцензіатську працю. Але це ще не давало доступу до священства. Й ось коли на празник до нашої церкви приїхав владика Ігор Возьняк, я підготував йому листа, де описав свій шлях духовної освіти, і дав владиці перед його відʼїздом, подумки промовивши: «Боже, я зробив усе, що міг». За місяць мені зателефонували з курії УГКЦ і сказали, що формують групу пізніх покликань. Нас зібралося пʼятеро. До речі, цю групу започаткував тодішній ректор семінарії, а тепер Блаженніший Святослав. Тож я ще три роки навчався в семінарії, і після того мене висвятили на священника.
– У вас був дуже цікавий період, коли ви були водночас і викладачем хімічних дисциплін, і студентом духовних студій.
– Мені це подобалося. Коли складав вступні іспити в Люблінському католицькому університеті, мене запитали, ким працюю. «То ви наш колега!» – і поставили відмінно. Але коли я вже вчився, поблажок жодних не мав. Там справді західний спосіб іспитів: без білетів, підготовки, отак сідаєш перед викладачем – і він що хоче, те запитує. І в мене не завжди все було ідеально. Скажімо, я польської до вступу не знав, і письмова частина в мене трохи кульгала. Це для мене була школа покори, бо перед тим завше вчився на відмінно, а тут і трійки з’явилися. Загалом це були дуже гарні роки. Я пізнав чимало цікавого. Знайшов багато нових друзів. З ними ми могли подискутувати про українсько-польські стосунки, але завжди доходили висновку: треба здобути уроки з того, що було, забути образи і жити далі.
– Чи змінилися ви тоді як викладач?
– Мої студенти знали, що я вчуся, а вже коли став священником, то носив колоратку. І студенти часто підходили до мене з релігійними питаннями. Я почав організовувати в університеті різні духовні зустрічі. На великій перерві охочі приходили до 9-го корпусу, в якому я працював, на спільну молитву на вервиці. Перед тим у цьому корпусі були часті пожежі, а коли ми стали молитися – вони припинилися.
– Як у вас внутрішньо співіснують науковець і духовна особа?
– Хімія допомогла мені утвердитися у вірі. Знаю, що хімічним способом неможливо синтезувати найменшу бактерію, вірус. Можна взяти з них окремий ген і пересадити, але створити найменшого мікроба неможливо. Також як науковець знаю, що великої помилки припустились у математичних обчисленнях імовірності виникнення життя. Є й інші фейки: у хронології становлення людини, зокрема в походженні австралопітека (людини з Пілтдауна), появи неандертальця. Загалом у теорії виникнення світу й вивчення Святого Письма чимало фейків. У цих питаннях намагаюся надавати багато уваги праці з дітьми, молоддю. Це одне з моїх завдань, які собі ставлю. Тішуся, що один із моїх студентів, Михайло Пазиняк, під впливом таких розмов вирішив стати священником. А як викладач я старався завжди опановувати нові технології.
– Чому ви вирішили покинути викладацьку роботу? Чи не бракує вам зараз університету?
– Це було моє рішення. До цього спонукав перехід в онлайн два роки тому, де тебе хтось слухає, а хтось ні, хтось увімкне камеру, а хтось ні. Я звик працювати віддано, на повну, а тут засумнівався, що це мені завжди вдається. Тому пішов з університету. Із колегами з кафедри час від часу спілкуюся. На духовній ниві маю дуже багато справ. Додалася робота з внутрішньо переміщеними з місць воєнних дій. Ці люди часто досі були далекі від духовного життя, а тепер війна їм завдала чимало травм, втрат. Отож роботи багато, скучати нема коли.
