Кафедра нафтогазової інженерії та зварювання Національного університету «Львівська політехніка» дає чудові перспективи й можливості для успішного працевлаштування випускників.
Про це в інтерв’ю розповів викладач кафедри нафтогазової інженерії та зварювання, кандидат технічних наук, заслужений працівник промисловості України Олександр Лазорко, який уже два десятиліття активно займається нафтопереробною галуззю України.
– Пане Олександре, розкажіть про свій життєвий шлях, звідки ви, які були ваші дитячо-юнацькі зацікавлення?
– Родом із Волинської області. Народився в смт. Локачі. У дитинстві любив дивитися шпигунські фільми про розвідників. Це і «17 миттєвостей весни», і «Майор Вихор» та інші. Отож, закінчивши школу, дуже хотів стати розвідником! Така ось юнацька мрія. Вступив до Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки (тепер – Волинський національний університет імені Лесі Українки) на спеціальність «Історія та право».Коли вчився на другому курсі, тоді розпався СРСР. Мій батько на той момент був останнім першим секретарем Волинської області. Його обрали за сім місяців де серпневого путчу 1991 року. Це мало наслідки і для мого навчання. Адже через батьків комуністичний бекграунд, мене не сприймали і більшість викладачів хотіли якось присоромити. Тому я вчився з додатковою мотивацією, бо не хотів заплямувати ім’я батька. До пізньої ночі сидів у бібліотеці та старанно вчився. Також допомагав одногрупникам із навчанням. Зрештою отримав диплом із відзнакою.
Від історика до нафтового бізнесу
– Тобто за першою освітою ви – історик, але все ж почали працювати в нафтопереробній галузі? Розкажіть про свою роботу на ринку нафтопродуктів.
– На початку 90-х років минулого століття в Україні були важкі часи, особливо в економічному плані. Ще студентом почав займатися торгівлею. Їздив до Польщі та Росії. Кожну суботу та неділю брали сумки в руки і що могли, то вивозили на продаж. Звідти привозили все те, чого нам бракувало або валюту. Згодом із одногрупником Ігорем Палицею подалися в нафтовий бізнес. Ми почали продавати нафтопродукти. Займалися імпортним пальним від наших партнерів із Прибалтики. Так виникло спільне українсько-латвійське підприємство «Мавекс-Л», де працював заступником генерального директора. Ми розпочали успішний роздрібний і оптовий нафто-продуктовий бізнес на всій території України. Опісля один із наших торгових партнерів Михайло Уотфорд (Велика Британія) запросив мене та Ігоря Палицю працювати на нафтопереробний завод міста Надвірна, що на Івано-Франківщині. Ми прийняли цю пропозицію. Отож від 1999 року я був членом правління, заступником комерційного директора ВАТ «Нафтохімік Прикарпаття», згодом комерційним директором, а від 2003 року – головою правління. Працював там до 2006 року. Тоді ж був депутатом Івано-Франківської обласної ради. У 2006 році мене обрали головою правління ВАТ «НПК-Галичина» (нафтопереробний завод міста Дрогобич, Львівської області), де працював до 2009 року. Розпочав модернізацію цих двох нафтопереробних заводів. Модернізація була потрібна, щоб можна було випускати продукцію Євро-5 для дизпалива та бензину. Однак у 2007 році, на жаль, уряд встановив нульову ставку мита на імпорт нафтопродуктів. Це поставило на коліна нашу нафтопереробку. Бо було важко конкурувати з трейдерськими фірмами, які мали малу кількість працівників і які часто-густо не платили ніяких податків та зникали. А ми утримували багатотисячні колективи з білою зарплатою і завжди були бюджетоутворюючими підприємствами регіону. Тому, на жаль, із урахуванням дальшої світової економічної кризи, перспектива модернізації нафтопереробних заводів згодом призупинилася.
Понад 80% нафтопродуктів в Україні – імпортного походження
–– З погляду вітчизняного товаровиробника, чому в нас переважає імпорт?
– Протягом 10 років, працюючи на двох нафтопереробних заводах, а потім від 2009 року, коли став головою правління ВАТ «Укртранснафта», я завжди обстоював позицію захисту вітчизняного товаровиробника. При Януковичі була так звана схема Курченка (з перерваним транзитом) і майже 90% всього нафтопродукту країни трейдери купували в нього. Так було найдешевше, адже не платилося в державну казну ні ПДВ, ні акцизу, ні мита. Це зовсім вбило нашу нафтопереробку. Відтоді з шести нафтопереробних заводів почав працювати лише один – Кременчуцький (Полтавська область). На жаль, понад 80% нафтопродуктів, що споживають в Україні, – імпортного походження. Лише 17% – це продукти єдиного працюючого нафтопереробного заводу. І це ганьба для країни, це ж загроза національній безпеці.
– Ви досі в структурі «Укртранснафти»?
–Так, на посаді заступника генерального директора з питань взаємодії з нафтопереробними заводами. Зараз ми працюємо над програмою можливості реконструкції Дрогобицького нафтопереробного заводу«Галичина» силами «Укртранснафти». До речі, Дрогобицький нафтопереробний завод – це найстарше нафтопереробне підприємство України, збудоване ще у 1863 році. На сьогодні займаємося ревізією існуючого обладнання і документацією, яка потрібна для реконструкції, а також виробляємо ідеологічну концепцію відновлення нафтопереробки. Якщо завершимо цей проєкт, то матимемо повноцінний європейський нафтопереробний завод із потужністю 3,3 млн тонн у рік із виробництвом дизпалива та бензину європейського зразка. Це б дало серйозну перспективу відновлення життєдіяльності нафтопереробки в Україні.
Політехніка формує цінні кадри для нафтогазової галузі
– Розкажіть про вашу діяльність у Львівській політехніці.
– Коли почав працювати ще на Надвірнянському нафтопереробному заводі, я познайомився з ректором Політехніки Юрієм Рудавським. Багато моїх працівників закінчили Львівську політехніку. Відповідно, ми часто співпрацювали з цим ЗВО. Студенти-політехніки проходили практику на наших заводах у Надвірні та Дрогобичі. Це були студенти кафедри хімічної технології переробки нафти та газу. Тож я вступив на цей факультет, закінчив за спеціальністю «Хімічна технологія переробки нафти та вуглецевих матеріалів». У 2012 році написав кандидатську дисертацію та успішно її захистив. Працюючи на нафтопереробних підприємствах, поєднував теорію та практику. Мені було легко навчатися на цій спеціальності, адже я її полюбив, можна сказати, що навіть закохався в нафтопереробку. Тому із задоволенням й досі працюю в цій галузі. Це одна з причин, чому прийняв пропозицію читати лекції. Бо мені це справді подобається! У 2012– 2014 роках працював на рідній кафедрі. Минулого року завідувачка кафедри нафтогазової інженерії та зварювання Національного університету «Львівська політехніка» Олеся Максимович запропонувала мені попрацювати знову в Політехніці. Відповідно, читаю та розповідаю про нафтопереробку й нафтовидобуток у нашій країні. Гадаю, що при відродженні нафтопереробки, наша кафедра мала б стати кузнею кадрів нафтогазової галузі України. Ті предмети, які тут викладають, дають можливість формувати високоякісних спеціалістів, які можуть знайти роботу як на нафтопереробних підприємствах України, які я впевнений повинні в найближчому майбутньому відродитися, так і в системі НАК «Нафтогаз України», ВАТ «Укртранснафта», де теж потрібні зварювальники, інженери... Тому у випускників цієї кафедри є хороші перспективи. Ми справді формуємо цінні кадри, які потрібні для нафтогазової галузі.
– Підсумовуючи, напевно, можна сказати, що ви з тих людей, які не бояться щось змінювати в житті?
– Життя не стоїть на місці. Я не боюся змін і вважаю, що навпаки – самому треба хотіти робити щось нове. Бо доки людина жива, вона має постійно вчитися. Коли ми вчимося, то пізнаємо щось нове, відповідно, хочемо реалізовувати себе в чомусь. Одним словом треба не боятися жити, шукати себе і знаходити своє місце під сонцем.
Читайте також: Нафтогазова інженерія та зварювання: про унікальну кафедру Політехніки
