Нещодавно Львівська політехніка відзначила своє 200-ліття. Її історію загалом знає, мабуть, кожен політехнік. Але є чимало сторінок, які стали відомі лише після проголошення державної незалежності України. Сьогодні відкриваємо нашим читачам одну з маловідомих сторінок – про навчання й побут політехніків у повоєнному Львові.
Перші курси укомплектовували молоддю зі східних областей
До початку Другої світової війни у Львові діяло сім високих шкіл, у яких навчалось 7178 студентів. Після звільнення Львова від гітлерівських військ (27 липня 1944 р.), уже від вересня, відновили свою роботу: Університет, Політехнічний, Медичний, Ветеринарний, Педагогічний, Учительський інститути та Інститут торгівлі. Із творчих вишів запрацювала Львівська консерваторія, яка мала 6 факультетів.
На 20 листопада 1944 р. у Львові навчалося 3277 студентів, із них 1132 українці. Станом на березень 1945 р. було 3687 студентів, із них 1677 українці, 1577 із них зі східних областей.
На кінець 1946 р. у Львові вже діяло 15 вишів, у яких навчалися 10953 студенти. У Політехнічному інституті на початку 1945/46 н. р. навчалися 2403 студенти.
Заново було створено Львівський державний інститут фізичної культури, Інститут прикладного й декоративного мистецтва, виокремлено зі складу Львівської політехніки Сільськогосподарський і Лісотехнічний інститути. На початок 1953 р. після об’єднань і реорганізацій у Львові нараховувалось дванадцять вишів.
У липні 1944 р. було створено Управління у справах вищої школи при Раді Народних Комісарів (РНК) УРСР із підпорядкуванням відповідному Комітетові в РНК СРСР. У квітні 1946 р. Управління реорганізовано в Міністерство вищої освіти УРСР. Вищі навчальні заклади Львова поділяли на дві категорії: союзного й республіканського значення. Університет, Політехнічний, Лісотехнічний і Сільськогосподарський інститути отримали статус вишів союзного підпорядкування.
Демобілізованих військових 1919–1929 р. народж. зараховували на навчання впродовж навчального року. Таких абітурієнтів було до 42%. Четвертий-п’ятий повоєнні курси були нечисленні. Перші курси укомплектовували молоддю зі східних областей, підготовка яких була низькою. Також сюди перевели студентів Київського університету та Харківського педінституту. Віковий ценз вступників не обмежували, тільки для студентів медичного інституту було встановлено ценз 17–35 років.
Ректори університету й директори інститутів мали подавати звіти про результати кожного навчального року до обкому КП(б)У. Тоді першим секретарем Львівського обкому КП(б) України був І. Грушецький, а Львівський політехнічний інститут очолював професор економіки Степан Ямпольський.
Політехнічний інститут і Університет були найпопулярніші
Політехнічний інститут у повоєнний період нараховував 10 факультетів: геодезичний, електротехнічний, енергомашинобудівний, механічний, інженерно-будівельний, хіміко-технологічний, харчовий, лісогосподарський, сільськогосподарський (два останні 1945 р. реорганізовано в самостійні інститути), нафтовий. 1945 р. до ЛПІ увійшла філія Московського інституту нафти й газу. Термін навчання на денній формі становив 5 років, за винятком нафтового (5,5 років) та лісогосподарського (4 роки). Нафтовий факультет (зорганізовано 2 жовтня 1944 р.) вважали провідним, тут 1950 р. навчалося 1800 із усіх 5000 студентів-політехніків. Факультет готував фахівців 6 спеціальностей: «Геологія та розвідка корисних копалин», «Геофізичні методи розвідки», «Нафтова справа, механіка обладнання нафтових промислів», «Технологія нафти і газу», «Економіка та організація виробництва». На старших курсах можна було отримати два додаткові фахи: спеціалісти газової справи й контрольно-вимірювальних приладів. Спеціалісти одержували кваліфікацію «гірничий інженер І ступеня».
1950 р. до Львівської політехніки приєднали Технологічний інститут будівельних матеріалів (вул. Бурлярда, 5, нині вул. Нижанківського), який від 1945 р. працював у Львові як самостійний виш, переведений із Харкова. Інститут мав два факультети: механічний і технологічний, роботу яких забезпечували 9 кафедр. Причиною приєднання був невеликий попит серед вступників. Так, перший набір 1945 року зібрав лише 8 студентів при плані 200. Тільки завдяки рекламній акції та зусиллям місцевої влади до вересня набрали заплановану кількість студентів.
Політехнічний інститут й Університет були найпопулярніші. Найбільшу кількість заяв до Львівської політехніки вступники подали 1953 р. – 10932.
Навчання було платним. Річна плата на денній формі досягала 300 крб, на заочній – 150 крб. Крім денної форми, існували заочна й вечірня форми навчання (останню запроваджено 1950 р.). Плата за гуртожиток становила 15 крб на місяць.
Західноукраїнцям не довіряли
Більшість науково-педагогічних працівників у львівські виші, зокрема й ЛПІ, перевели зі сходу України, особливо з Києва й Харкова. Так, у 1945–1946 рр. їхня кількість сягала 938 осіб. Кількість місцевих викладачів у період 1947–1953 рр. становила 15,5–18,7%. Середня платня викладача була 1000–2000 крб на місяць, що вважалася на той час досить низькою.
Вихідцям із Західної України було неможливо потрапити до аспірантури. Так, у звіті від 11 травня 1950 р. директор ЛПІ зазначає, що за період від 1946 р. не затверджено жодного аспіранта з місцевого населення. Було відмовлено І. Захарії, М. Максимовичу (майбутній ректор Львівського університету, подавали тричі), ін. Причина відмови – перебування на окупованій території. Ця обставина згодом стане обов’язковою графою в персональних анкетах громадян СРСР. Радянська влада в повоєнні роки не довіряла молодому поколінню західноукраїнців.
Більшість підручників були російськомовні
Не вистачало підручників. Так, 1945/1946 н. р. на 1558 студентів Політехніки припадало 13 підручників з аналітичної геометрії та 17 із теоретичної механіки. Згодом більшість підручників уже були російськомовні. Вартість підручника коливалася від 100 до 200 крб.
1946/1947 навчального року серед 1754 студентів Політехніки 956 були вихідцями з міст, а 798 – із села. Майже вдвічі більше було чоловіків – 1107, жінок відповідно 647. Вихідців із родин службовців – 1024 особи.
За національністю більшість становили поляки. У період 1947– 1948 рр. серед 1344 студентів 615 були місцевими жителями. Серед вступників було 700 росіян, 204 євреї, 185 – представники інших національностей. Приїжджі студенти були дітьми радянсько-партійних чиновників і, зазвичай, не розмовляли українською мовою.
Найвища стипендія на 5 курсі становила 290 крб, на першому – 220 крб. Тоді на львівському ринку 1 кг м’яса коштував 150 крб, картоплі – 4 крб, хліба – 50–100 крб. Найдешевшими продуктами були пшоно та квасоля, які рятували студентів від голоду, особливо в кінці місяця. Обід у студентській їдальні коштував 2 крб 20 коп. Більшість студентів готували їжу самотужки на спільних кухнях. Найпоширенішою була смажена картопля й тюлька. Олію заступав риб’ячий жир, куплений в аптеці.
Модними видами спорту були волейбол і баскетбол. У гуртожитку була популярна гра в карти: «тисяча», «дурак», «очко», «свинка». Куріння було серед чоловіків майже тотальним. Серед алкогольних напоїв перевагу тримало пиво. Три з п’яти студентів пили й курили. У Політехніці щосуботи й щонеділі у клубі були танці. На нафтовому факультеті діяли музичний, хоровий і драматичний гуртки.
