Знайти своє покликання в сучасному світі для декого стає справжнім викликом. Іноді це може бути, на перший погляд, абсолютною випадковістю, яка неочікувано допомагає нам знайти щось справді особливе — те, що стає невіддільною частиною життя, а іноді може бути зумовлене потребами часу, в якому ми живемо. Усі історії варті того, щоб їх почули, про них треба розповідати гучніше, бо кожне життя є важливим.
Вікторія Фарина ― протезистка верхніх кінцівок у Центрі протезування Superhumans. Закінчила ЛДУФК за спеціальністю «фізична терапія, ерготерапія». На початку свого шляху працювала в Superhumans як ерготерапевтка. Оскільки фахівців із протезування верхніх кінцівок надзвичайно мало, з часом — за пропозицією відділення — перейшла в цю нішу. Щоб поліпшити свої навички й здобути вищу кваліфікацію, паралельно з початком роботи протезисткою вступила до Національного університету «Львівська політехніка» на магістерську програму з біомедичної інженерії.
Вікторія розповіла, як пов’язала себе з цією професією, у чому, на її думку, полягає важливість роботи протезистів, які виклики постають перед нею, а також чому варто обрати цей фах як майбутню професію.
— Це не було чітке рішення — радше виклик у правильний момент у правильному місці. Я вирішила спробувати і не шкодую: зміна професії — серйозний крок, але він став найкращим для мене, — зазначила Вікторія.
Професії, які завжди були важливими, але не такими помітними, у зв’язку з новими реаліями виходять на передній план. Хоч би якою складною і клопіткою була ця праця — навіть коли йдеться про особливо серйозні випадки — вона все одно захоплює.
— Це складна, цікава й дуже різнопланова робота, що потребує майстерності. Ця професія поєднує в собі медицину, техніку й творчість, і важливо постійно тримати баланс між усіма цими сферами. Якщо «провисає» хоча б одна — не вийде якісного результату.
Кожен пацієнт — індивідуальний, і часто трапляються такі складні випадки, що їх неможливо було б уявити. Через війну ми переважно працюємо з військовими — їхні травми дуже комбіновані: іноді це втрата всіх чотирьох кінцівок, порушення зору, ушкодження плечового пояса. В таких випадках стандартні рішення не працюють. Тому пошук найбільш функціонального, персоналізованого рішення — постійний виклик. І саме це тримає в тонусі й дає драйв, хоча ця робота точно не для всіх, — зауважила фахівчиня.
Вікторія наголошує, що найбільшим викликом є саме робота з пацієнтами, бо кожен із них потребує індивідуального підходу. А запорукою успішного протезування є робота в команді:
— Найбільший виклик — унікальність кожного пацієнта та кожної травми. Успішне протезування можливе лише за умови командної роботи, адже мультидисциплінарність — ключ до результату. На результат впливає все: тип травми, форма кукси, супутні захворювання, психологічний стан, навіть соціальні фактори. І дуже тішить, що рішення ми ухвалюємо разом: воно не належить лише одній людині — ми діємо як команда.
Раніше, у межах вивчення дисциплін професійної підготовки, кафедра хімічної технології переробки пластмас Національного університету «Львівська політехніка» організувала виїзне заняття з освітньої програми «Технології ортопедичних та реабілітаційних виробів медичного призначення» за спеціальністю 163 «Біомедична інженерія». Тоді Вікторія, як спеціалістка з протезування верхніх кінцівок, провела заняття на тему, на якій знається. Фахівчиня розповіла, що поряд з участю в таких заходах вона часто проводить лекції й інструктажі в Центрі Superhumans:
— Доволі часто доводиться брати участь у різноманітних публічних заходах, оскільки ми проводимо навчання для мультидисциплінарних команд. Фахівці з усієї України приїжджають на навчання до Superhumans, й одна з лекцій присвячена темі протезування верхніх кінцівок, тож часто розповідаю про це. Якщо любиш свою справу — говорити про неї легко: просто ділишся тим, чим живеш.
Виклик у тому, що багато хто потрапляє у сферу протезування без жодного уявлення про неї. А зрозуміти все з першого разу майже неможливо. Мені самій потрібно було кілька місяців, щоб увійти в цю роботу: спостерігати, пробувати, вчитися на практиці.
Навіть маючи досвід, пояснити новачкам суть процесу коротко й доступно — це окреме завдання. Але воно захоплює: бачити зацікавлені очі студентів, ловити їхні запитання ще до того, як вони їх озвучать. Проте деякі речі все одно залишаться «за кадром» — їх треба прожити зсередини. Мені дуже подобається бути частиною таких навчальних процесів — це надихає.
Вікторія пояснює, що вважає такі заходи важливою частиною навчання, бо вони дають можливість побачити й почути, якою є ця робота насправді, або навіть опанувати певні практичні навички:
— Коли я писала магістерську, зрозуміла: мати практичні навички — ключ до успіху. Без досвіду це було б набагато важче. Тому такі заходи — must have для кожного, хто хоче розуміти свою спеціальність.
Оскільки вступна кампанія якраз у розпалі, ми запитали Вікторію, чому, на її думку, абітурієнтам варто звернути увагу саме на кафедру біомедичної інженерії та які можливості це дає молодому поколінню.
— Агітувати важко, бо професія специфічна й рідкісна. Але саме це і є причиною, чому варто її обрати. Фахівців дуже мало, а потреба — величезна. Це водночас і делікатна, і фізично важка робота. Часто доводиться працювати з гіпсами, інструментами, застосовувати силу й точність. Але головне — мати внутрішній поклик. Якщо немає любові до цієї справи, з’являється байдужість, а від цього страждає пацієнт. Тут важлива не лише технічність, а й уважність, чуйність. Людина може нічого не сказати, але ти повинен «прочитати» її стан за виразом обличчя.
Часом доводиться бути і медиком, і техніком, і фізичним терапевтом, і психологом водночас. Це справжній мікс, який не кожному до снаги. Особливо коли працюєш з військовими — знаючи, через що вони пройшли, ти просто не маєш права зробити щось абияк.
Мотивація в кожного своя. Але зрозуміло одне: твій внесок — неоціненний. Це не просто професія — це простір для розвитку нових технологій, реальних змін і справжнього служіння. Тут ти можеш зробити те, чого ще не робив ніхто. Роботи багато, поле діяльності — величезне. Потрібні лише люди, яким це справді відгукується. А відгукуватися воно має в серці, — вважає Вікторія.
У Центрі Superhumans є окремий навчальний відділ, команда якого працює над створенням освітніх програмам і плануванням занять для мультидисциплінарної реабілітаційної команди. Проведення освітніх заходів для груп фахівців — основний напрям роботи навчального відділу. Крім того, відбувається багато інших подій, про кожну з яких Центр заздалегідь повідомляє.
Фахівчиня також зазначила, що Центр протезування активно співпрацює з університетами — це охоплює практику та спільні заходи. Вікторія впевнена: все, над чим працює навчальний відділ, неодмінно буде реалізовано і сприятиме позитивним змінам у нашому суспільстві, зокрема в освітньому процесі.
Сучасний світ змінюється просто на наших очах. Те, чому раніше не надавали достатньої уваги, тепер поступово виходить на світло. І ми мусимо також давати це світло — розповідати історії людей з інвалідністю, пояснювати, що це нормально, цього не треба боятися чи уникати людей на колісному кріслі або з протезом, побачивши їх на вулиці.
— Наступне десятиліття належить нам — це наше оточення, наше суспільство. Людей з інвалідністю не потрібно соромитися, не варто від них ховатися — з ними треба поводитись, як зі звичайними людьми. Проводь цих людей поглядом на вулиці стільки ж секунд, скільки й інших. Можна висловити свою вдячність, покласти руку собі на серце, кивнути головою, сказати слова подяки — від цього їм завжди приємно, це викликає повагу.
Переважно це військові, і вони знали, на що йдуть, — це їхній внесок у нашу свободу, щоб ми могли жити вільним життям у нашій країні. Вони знали, що робили. Їм неприємно чути: «Ой, бідненький, дивись, що з ним сталося» чи «Йо-йо-йо, як же ти тепер будеш?». Вони й так на початку доволі часто ставлять собі ці запитання, їм не потрібно чути це ще від когось. Цим людям важливо чути подяку — чітку, впевнену: «Дякую за внесок у нашу свободу, дякую». Будь-які слова вдячності, які спадуть на думку, будуть доречними. Ніколи не варто давати гроші, жаліти чи тицяти пальцями. Якось хлопці розповідали, що, коли вони йшли вулицею, бачили, як жінка закриває очі своїй дитині, щоб та не побачила їх.
Це тема, про яку потрібно говорити відкрито. Є словники й довідники, які пояснюють, як коректно спілкуватися: які слова вживати, а яких краще уникати. Так само й у спілкуванні з військовими: що доречно запитувати, а що ні. Є багато якісних ресурсів — добірки в Instagram, брошури, тематична література. Це потужні ініціативи нашого суспільства, які допомагають долати бар’єри, бо настав час будувати справді безбар’єрну Україну, — запевнила Вікторія.
Тема реабілітації людей, які постраждали від війни, як і їхніх потреб, нині має бути однією з найважливіших і найозвучуваніших. Вони боролися за нас, і ми повинні зробити все, щоб їм було комфортно, тут і тепер.
— Я не можу не сказати про те, з якими жахливими втратами ми зіткнулися внаслідок агресії Росії проти України. З якою варіаційністю травм маємо справу — про це так само не можна мовчати. Тому не лише протезування, а й багато інших сфер треба розвивати і говорити про них.
Стосовно самого протезування. На мою думку, ця тема в нашій країні має дійти до певного автоматизму. Вона не має бути новинкою чи чимось незвичним. Це має бути нормою, адже зараз таких людей чимало. Це не має викликати шквал емоцій. Так, воно має викликати захоплення, гордість, впевненість у нашому майбутньому і найбільшу вдячність цим людям. Але точно не огиду, жаль чи сором.
Я вважаю, що суспільство має знати, як воно може допомогти людям з ампутаціями кінцівок. Я кажу про інклюзивність середовища, безбар’єрність, безпечне середовище. Власне, зараз усе це має звучати гучно, впевнено, і з часом усі повинні знати про це так само, як 2 на 2 = 4. Ми маємо докласти зусиль, щоб інклюзія стала нормою — частиною світу, в якому живемо.
Неозброєним оком помітно, як розвивається ця сфера, як закордонні фахівці приїжджають в Україну, щоб здобути досвід. Уже не ми б’ємося за співпрацю з іншими науковими університетами чи за міжнародні партнерства — тепер іноземці прагнуть співпрацювати з нами. Оскільки такого досвіду, як у нас, зараз немає, напевне, у більшості країн світу. Те, якими темпами ми розвиваємося, викликає захват в іноземних фахівців. І те, що я здобула за два роки, за кордоном можуть вивчати десятки. Оскільки тут темпи значно швидші, пацієнтів набагато більше, а випадки — складніші. У нас немає часу на тривалі дебати, консиліуми. У наших чеклістах неймовірна кількість людей. Для мене це черга на виготовлення, а для них — шанс повернутися до мрій, буденності, нормального життя. Від моєї швидкості та якості залежить їхнє повернення до повноцінного функціонування, — наголосила Вікторія Фарина.
