Надія Любомудрова: Ми виграємо війну ще й тому, що ми сильніші інтелектуально!

Юрій Мартинович, Центр комунікацій Львівської політехніки
Надія Любомудрова

Завідувачка відділу навчання та розвитку персоналу Львівської політехніки Надія Любомудрова розповіла про важливі нюанси психології воєнного часу.

– Надіє Петрівно, війна може тривати ще не один тиждень, як зберегти робочий настрій, щоб продовжувати виконувати свої обов’язки?

– Кожен має бути ефективним на своєму робочому місці. Оскільки ми перебуваємо в тилу, то наша поведінка є інша, ніж у зоні бойових дій. Освітяни Львівської політехніки продовжують виконувати свою роботу, як і виконували до цього. Проте волонтерство, допомога ЗСУ – це вже також наш обов’язок та щоденна робота. Саме в такий спосіб ми долучаємося до перемоги.

Стосовно роботи на своєму місці, то пам’ятаймо, що тил – це формування надійного резерву, забезпечення безперебійної діяльності всіх функціональних служб. Адже є ще економічна, інформаційна, освітньо-інтелектуальна складові, тому потрібно продовжувати добре виконувати свою роботу, заробляти гроші, сплачувати податки, комунальні платежі, допомагати українському бізнесу продовжувати комерційну діяльність. Важливо також усвідомити і громадянський обов’язок – отримали зарплату, частину переказали на підтримку ЗСУ чи обрану благодійність, а вже вільний час використовувати для волонтерської роботи. Дуже важливо навчитися правильно управляти часом. Час – також цінність, той дорогий ресурс, який не відновлюється. Якщо відбудувати будівлі освітніх закладів можна, то відставати у навчанні – це втрачати час, який потім можна і не наздогнати. Адже світ і технології невпинно розвиваються і рухаються вперед.

– Чимало людей відчувають приховане відчуття провини, мовляв, що їхньої роботи недостатньо, що важливим є тільки взяти автомат і бути на передовій… Особливо це стосується чоловіків.

– У сучасному світі гендерні питання розв’язуються кваліфікацією і компетентнісним підходом. Немає окремо чоловічої чи жіночої роботи. Сьогодні для всіх українців головне завдання – Перемога. Спеціально підготовлені чоловіки (так само, як і жінки) і професійні військові воюють, бо знають як треба воювати, і вміють це робити зі зброєю в руках. Лікарі рятують життя поранених. Інші забезпечують їжею, продуктами, медикаментами, ремонтують техніку і так далі. Дуже важливими ділянками є комунікація, логістика тощо. Гібридна війна відбувається за своєю «технологією». На сьогоднішній день, для прикладу, фахівець, який дуже добре розуміється в ІТ-галузі, може зробити в десятки разів більше для перемоги, ніж просто сидітиме десь в окопі зі зброєю.

Тому треба чітко зрозуміти, що ти найкраще вмієш і можеш робити, і працювати в цьому напрямі.

– Також у цій ситуації людей турбує страх… Що робити з ним?

– Відчуття страху – це нормальна реакція нашого мозку на подразники зовнішнього світу. Усім людям буває страшно. Таких людей, що зовсім не бояться, немає, просто різні люди по різному реагують на страх. У ході еволюції, в нас виробилися три реакції на страх: тікати, або нападати. Тобто від надмірного страху одні втікають, інші завмирають і можуть мати панічні атаки, а треті, так звані «безстрашні», вони б’ються зі страхами. У кожного своя реакція, яка залежить від психотипу та гормонального балансу в крові. Чому бійці мають менше страху, бо, по-перше, вони мають зброю, спеціальні костюми, бронежилети, каски, тобто відчувають себе захищеними і готовими воювати. А, по-друге, у багатьох бійців є досвід і навички бойових дій, який дозволяє їм із холодним розумом дивитися в очі страху й приймати найефективніші рішення.

– Хотів би ще поговорити про етичну сторону. Чи нормально перемикатися під час війни? Деякі люди задають собі питання, чи варто, для прикладу, слухати музику, якось розважатися?

– Перемикатися – це дуже правильна реакція, яка демонструє рівень критичного мислення людини. Всі ми живі люди. Нам треба їсти, пити, всі наші фізіологічні процеси продовжують відбуватися. Все, що нас відволікає від стресу, від величезного потоку інформації, дає змогу перемикатися мозку і це добре, якщо воно потрапляє в площину звичного нашого життя. Стреси виводять нас із зони комфорту, а інколи треба собі цього комфорту додати. Вийти повністю за межі комфорту і 24/7 працювати – це дорога в емоційне вигорання. Але, звісно, не треба цілий день спати й чекати чогось. Бо тоді починається деградація. Одним словом, треба пам’ятати про тіло, яке вимагає догляду. Тому завдання кожного з нас – пам’ятати про своє тіло і тим самим заспокоїти мозок. Є межа критичного насичення інформації як у позитивному, так і негативному значеннях. Забагато негативної інформації створює відчуття паніки, яке може призвести до панічної атаки. Якщо ж повністю обмежити себе інформацією, бути абсолютно спокійним – це режим очікування і деградації. Тому підсумовуючи, у жодному разі не треба карати себе за те, що ви робите щось своє звичне у цей воєнний час, адже всі ми люди, і потребуємо задоволення наших природних людських потреб.

– Як ви вважаєте, що ще крім сили нашої армії та об’єднаності народу може стати запорукою нашої перемоги?

– На другий день війни у мене чітко сформувалася думка, що ми виграємо цю війну ще й тому, що ми сильніші інтелектуально! Ми підготували зовсім іншу молодь. Система сучасної української освіти дозволила підготувати критично мислячу молодь. Освіта за останні роки трансформувалася. Ми вчимо студентів критично мислити, працювати в команді, правильно комунікувати. Цікавий приклад – телеграм-канал «IT-Аrmy of Ukraine», який виник буквально за кілька годин! Спершу там було 5 тис. підписників, а тепер 300 тис.! Це зовсім інша організація, яка працює без ієрархії, і при цьому дуже ефективно. Це мережева спільнодія, це зовсім інший спосіб мислення, коли розумієш, що твоя робота є цінна й принесе загальну користь, майже, як у вулику: коли кожна бджілка чітко знає свою роль і в автономному режимі працює задля однієї спільної цілі.

Зараз сформувалося покоління «Z», яке має зовсім інші ціннісні орієнтири. Воно відрізняється від інших поколінь. Покоління «Х» виховувалося ще за часів Радянського союзу і пройшло школу пріоритетів і життєвих цінностей. Американець і українець покоління «Х» – це дві різних людини, бо один виріс у системі демократії, а інший за «залізною завісою». Тепер в умовах глобалізації, при доступному всім інтернеті, вже немає інформаційних кордонів. Представники покоління «Z» володіють іноземною мовою, прекрасно дають собі раду з технологіями і добре між собою комунікують. Вони, як глобальна спільнота. Візьмемо, для прикладу, студента Політехніки, який добре вчиться, знає свій предмет і візьмемо такого самого студента з Массачусетського університету, вони можуть однаково сприймати світ, у них подібний спосіб мислення, одні і ті ж герої, бо вони дивляться однакові фільми (наприклад, виробництва компанії Нетфлікс), грають у ті самі комп’ютерні ігри. Це покоління спільнот, які живуть і мріють однаковими сенсовими категоріями – Миру, Добра, Любові.