Йдеться про мікрокваліфікації. Про них розповідає член Національного агентства кваліфікацій (НАК), голова Національної команди експертів з реформування вищої освіти України програми Erasmus+, професор кафедри інформаційних технологій видавничої справи Львівської політехніки Юрій Рашкевич.
Чому це на часі?
На сьогодні спостерігаємо різкі зміни технологій, їхній прискорений розвиток. Щораз частіше говоримо про навчання впродовж життя і щораз частіше постає нагальна потреба в підвищенні кваліфікації або в перекваліфікації. Також людям, роботу яких частково чи повністю забирає штучний інтелект, треба десь себе застосувати, отож вони мусять перекваліфікуватися.
За останні 10 років потреба в короткострокових програмах професійного розвитку, зумовлена запитами ринку праці, наростає лавиноподібно. Згідно з європейською статистикою, за цей час значно зросла кількість програм так званої неформальної освіти.
Що таке неформальна освіта?
Коли говоримо про формальну освіту, то всі розуміють, що це таке і що її можна здобути на бакалавраті, у магістратурі, аспірантурі. Однак у світі щораз більшої популярності набуває неформальна освіта. Вона поширена в Європі, але найбільше в Австралії, Південній Африці та Північній Америці. А лідером такої освіти є Нова Зеландія. Це перша країна, де мікрокваліфікації офіційно впроваджені в національну систему кваліфікації й навіть у національну рамку кваліфікації, а це означає, що за якість такої освіти відповідає не лише університет, а й держава. Тобто програма акредитована, за потреби — ліцензована, час від часу проходить перевірку на якість і дістає підтвердження.
То в чому полягає неформальна освіта? І чим вона відрізняється від формальної? Обидві ці освіти передбачають вивчення структурованих навчальних програм. Формальна освіта має усталений термін — чотири роки на бакалавраті чи в аспірантурі, півтора чи два — у магістратурі. Неформальна має різну тривалість — рік, кілька місяців чи кілька тижнів.
Однак між ними є одна суттєва відмінність: формальна освіта передбачає присвоєння основних кваліфікацій (у контексті рівня їхньої рамки): бакалавр, магістр, доктор філософії (Ph.D). Також вона використовує європейську кредитну трансферно-накопичувальну систему, надає додатки до диплома тощо. Натомість неформальна освіта не передбачає присвоєння кваліфікації повного рівня рамки.
Часто помилково вважають, що неформальну освіту пропонує лише приватний сектор. Хочу наголосити, що провідні світові університети, особливо європейські, щораз більше долучаються до ринку неформальної освіти. Вони вже сьогодні понад 10 % свого бюджету отримують з неформальної освіти. До прикладу: якщо бюджет Львівської політехніки — 2 мільярди гривень, то 200 мільйонів із цих надходжень можна заробити в системі неформальної освіти.
Яскравими прикладами неформальної освіти є масові відкриті онлайн-курси (МООК). Серед найвідоміших, що мають добру репутацію, — курси на платформах «Прометеус», «Корсера», «Юдемі».
Мікрокваліфікація свідчить про фаховість
Між 2017 і 2022 роками Європейська комісія провела певні дослідження у ЗВО всіх рівнів освіти різних країн, щоб вивчити їхню практику запровадження короткострокових програм неформальної освіти. За цими результатами впроваджено термін micro-credentials, що означує будь-яке задокументування навчальних здобутків, а це і магістерський диплом, і сертифікат про закінчення курсів підвищення кваліфікації, і водійські права. В українській мові нема відповідного перекладу цього слова для всіх документів. Але подекуди як зближення за орфоепічною ознакою в нас почали казати: мікрокредит чи мікрооблікові дані. І тут я застерігаю: тільки не мікрокредит!
Мікрокредит — це усталена економічна категорія, про що знають усі банкіри, тобто там ідеться про маленький кредит — фінансову позику на певну потребу. В освіті маємо слово «кредит» як одиницю оцінювання навчального обсягу студента. А у визначенні певного освітнього документа правильно казати: мікрокваліфікація. Поясню чому.
Коли група, яку я очолював у НАК, вивчала це питання, то ми старалися позиціонувати категорію мікрокваліфікацій в Україні. І зійшлися на тому, що основна мета micro-credentials — це все-таки професійний розвиток. Зрештою, так наголошено і в європейських рекомендаціях. Та й на практиці неформальна освіта здебільшого пропонує професійні програми. Однак вона може бути спрямована і на особистісний розвиток — скажімо, коли йдеться про психологічний курс зі стресостійкості чи курс з історії малярства.
Знаємо, що професійний розвиток у нас тісно прив’язаний до слова «кваліфікація». І всі розуміють, що кваліфікація — це не просто папірець, а значно більше, адже йдеться про фаховість. Тому ми вирішили послуговуватися саме терміном «мікрокваліфікація».
До речі, більшість європейських країн в означенні неформальної освіти теж позиціонують micro-credential як мікрокваліфікацію, хоч і використовують інші назви (у Польщі — мікропосвідчення, у Чехії та Словаччині — мікросертифікат).
На виході — сертифікати й свідоцтва
У різних країнах склалися свої традиції того, як називати документ, який отримуємо після завершення неформальної програми. У Європі використовують понад десяток найменувань: наноступені, мікрокваліфікації, мікросертифікати, цифрові бейджі… А нам в Україні найбільш близькі сертифікати й свідоцтва.
Оскільки йдеться про неформальну освіту, то, відповідно, наразі питання її якості гостро не стоїть. Воно радше зводиться до репутації. Скажімо, якщо хтось із моїх студентів пройшов курс на корсері (а для мене ця платформа має гарну репутацію), здобув там добрі знання, то я такому студентові зараховую прослухану тему.
І ще одне, найважливіше — документи про неформальну освіту мають бути зрозумілі в кожній країні Європи — так само як у межах Болонського процесу уніфікували систему документів про формальну освіту. І таким чином бакалаврський чи магістерський ступінь здобуває випускник відповідного рівня програми — незалежно від того, який він обрав профіль: гуманітарний, технічний чи інженерний. А там, де нема уніфікації, трапляються різні казуси. До прикладу, у визначенні ліценціату. Така освітня кваліфікація є і в Польщі, і у Швеції, однак у Польщі ліценціат охоплює шість семестрів після школи лише в гуманітарній сфері, тобто це фактично короткий трирічний бакалаврат. Натомість у Швеції документ про завершення ліценціату отримують після дворічного навчання в аспірантурі. А далеко не кожен іноземний роботодавець знає про це і тому не завжди має уявлення про фахові можливості кандидатів на роботу з дипломами ліценціату. Тому Болонський процес запровадив циклову систему освіти, що дає змогу кваліфікації різного найменування однозначно прив’язати до рівнів Європейської рамки кваліфікацій.
У неформальній освіті важлива уніфікація насамперед тому, що вона ототожнюється зі зрозумілістю визначення кваліфікацій і певним рівнем якості. Так само, коли постає питання, чи дипломи того або іншого університету чи університетів усієї країни визнають за кордоном, насамперед ідеться про довіру до документа, тобто гарантію, що він не сфальсифікований і що університет, який його видав, має певну репутацію. Тобто знову ж таки все зводиться до якості.
Чітко прописані базові принципи мікрокваліфікації також охоплюють питання студентоцентрованості, цифровізації отриманого документа, гарантії його автентичності. Документ про закінчення курсу мікрокваліфікації має містити інформацію про студента, назву мікрокваліфікації, результати навчання, дані про те, хто видав і підписав документ тощо. Це все регламентовано рекомендаціями Європейської комісії.
А як в Україні?
Якщо хтось вважає, що неформальну освіту можна здобути лише у приватних структурах, то це далеко не так. Тому Львівська політехніка як лідер серед українських університетів має перспективу за прикладом світових освітніх інституцій, зокрема європейських, якісно втілювати таку програму. Якщо ж не долучимося, гору візьме приватний ринок.
Минулого року наша команда експертів завдяки підтримці програми Erasmus+ видала вже четверту версію національного глосарію термінів. І там чітко й вичерпно розписано, що таке мікрокваліфікація.
У нещодавно опублікованій брошурі відомого європейського проєкту «Тюнінг» — «Мікрокваліфікації в системі вищої освіти» — є чітке визначення тривалості мікрокваліфікації — щонайменше 90 годин навчального навантаження студента. Загалом рекомендовано, щоб програма охоплювала хоча б 3–10 кредитів. Також зміст мікрокваліфікації визначають належно сформульовані результати навчання, а якість забезпечує врахування вимог ESG, як і в програмах формальної освіти. Важливо, що до таких курсів можна долучатися ще під час здобуття формальної освіти.
В українському законодавстві ще нема юридичного поняття мікрокваліфікації, хоча на цю тему вже є чимало публікацій, організовано конференції, круглі столи.
Позаяк це неформальна освіта, то її важливо прописати в Законі про національну систему кваліфікацій. Такий законопроєкт розроблений і навіть пройшов слухання в Кабміні, але профільний Комітет Верховної Ради не підтримав його й повернув на доопрацювання. Як бачимо, процес пішов, і наше Національне агентство кваліфікацій сподівається на позитивну динаміку впровадження мікрокваліфікацій в Україні.
Отож ми працюємо в тому напрямі, щоб у нашій державі в найближчій перспективі документи про мікрокваліфікацію визнавали так само, як дипломи про вищу освіту.
Чи замінять мікрокваліфікації магістратуру?
Вже є дискусії і на цю тему. Пів року тому такий провокативний круглий стіл відбувся з ініціативи освітнього ІТ-кластера.
У тих країнах, де ринок мікрокваліфікацій потужний, більшість студентів, отримавши диплом бакалавра, на магістерку часто не йдуть. Вони не бачать сенсу витрачати півтора року на навчання і платити за це немалі гроші, адже можуть здобути потрібні знання значно швидше, через мікрокваліфікацію. А роботодавцеві не принципово, який диплом має його працівник. Йому важлива вища освіта на рівні бакалавра й конкретні знання. Отже, перевага мікрокваліфікації — час і конкретика.
Такі перспективи маємо й ми з огляду на нашу національну особливість, коли щораз більше уваги звертаємо не тільки на освітню кваліфікацію (бакалавр чи магістр), а й на професійну. А ринок праці даватиме запит щодо підготовки конкретних фахівців на найближчу перспективу. До того ж набір двох-трьох мікрокваліфікацій для багатьох може закрити потребу в магістерській освіті.
Однак тут важливо акцентувати, що сукупність мікрокваліфікацій не може замінити формальну освіту, яка призначена для того, щоби навчити людину жити в суспільстві, працювати в суспільстві й розвиватися як особистість. Мікрокваліфікація спрямована переважно лише на професійний розвиток, і це вже одна з надбудов бакалаврської освіти, поряд із магістеркою.
