Американський фізик, футуролог Мічіо Кайку у нещодавньому виступі у жовтні висловив прогноз, що у 2050–2060-х роках почнеться колонізація Марсу: приватні компанії створять поселення, мешканці яких зможуть виживати без допомоги із Землі. Космічний біолог Надія Адамчук-Чала, нещодавній гість Львівської політехніки, переконана, що люди на Марсі будуть. Коли – розпитувала журналіст «Аудиторії», а ще про Космос і науку. Пропонуємо читачам стислий переказ цієї розмови.
– Пані Надіє, Ваше зацікавлення біологією, зокрема ботанікою й мікробіологією логічне: мама – біолог, батько – інженер-механік сільськогосподарської техніки. Звідки потяг до космосу?
– То так усе збіглося. У той час, коли 1994 року було підписано міждержавну угоду про спільну підготовку астронавтів України і США, я саме працювала над дисертацією щодо структурно-функційної організації клітин в умовах мікрогравітації та кліностатування у Єлизавети Львівни Кордюм (член-кореспондент НАН України, заввідділу клітинної біології, анатомії, морфології рослин Інституту ботаніки імені Миколи Холодного). Зі своїми науковими результатами я доповідала на конференції у Бристолі, потім на асамблеї в Бірмінгемі. Моїми дослідженнями зацікавилися космобіологи Великої Британії, на наукових зустрічах я познайомилася з американськими колегами. А згодом мені із Христиною Чабан з Інституту Карпат запропонували проходити відбір у загін астронавтів.
З обох наших пар тоді відібрали чоловіків – Леоніда Каденюка і Ярослава Пустового, вони своє завдання виконали, а я переключилась на наукову програму. Досліджувала ультраструктуру клітин мезофілу після експонації рослини на борту космічного корабля «Коламбія». 2003 року, коли той самий корабель вибухнув зі всім екіпажем, і люди, яких я знала особисто, загинули, навіть частинки їх на землі немає, то це була катастрофа, переосмислення колосальне. А контейнери, з якими літали (вони теж досліджували мохи), знайшли аж у Каліфорнії, по них показували досліди, були результати.
– У Вікіпедії зазначено, що Ви були вимушені перервати підготовку до польотів на кораблях систем Space Shuttle і вернутися в Україну, не пройшовши відбір через медичні показники. Натомість у публікації «Українського тижня» йшлося, що виникло велике непорозуміння із психологом, який вважав відсутність шкідливих звичок недоліком – мовляв, немає досвіду боротьби зі стресом. А як Ви взагалі без жодного досвіду стрибків із парашутом та польотів опинилися в четвірці, яка потрапила до Америки на підготовку?
– Космонавтом може стати будь хто, якщо відповідатиме певним вимогам. У мене була добра фізична підготовка. Я виступала за збірну з плавання свого університету. Доріжкою, яка змінює кут нахилу, пробігла краще, ніж американські астронавтки. І біометрія м’язів була краща. Зуби взагалі чудові (радянські срібні пломби антисептичні, а між полімером і дентином можуть бути мікроорганізми, які в умовах космосу стають агресивними).
А от чим я налякала американського психолога, не знаю. Київський психолог мене пропустив. Суцільно позитивна дівчина. Політично грамотна. Це вже потім я зрозуміла, що радянські люди вміли думати одне, говорити інше, а робити третє. Занадто велика гнучкість. У мене в житті не було нічого такого екстремального, звичайнісінька киянка, яка вчилася на відмінно й отримала в університеті диплом із відзнакою, а тепер просто в групі біокосмічних дослідників. Мене питають: кількість годин нальоту на літаку – немає, тільки пасажиркою літала. А скільки у вас стрибків із парашутом? Після декількох таких питань я жартувала, що за мною тільки балетна школа. Хоч насправді в житті проходиш через такі стресові ситуації: підйом до живого вулкана на Північних Курилах (це викиди попелу і каміння, треба зорієнтуватися за секунди); долина гейзерів – стежина, а трохи відступишся – провалля (бачили по дорозі шматки вареного ведмедя). Що ще екстремальніше може бути? Хіба що життя довкола нас. От по сусідству з нами живе такий тихий дідок, спокійний, любить онуків. А під час Майдану зі сходу наїхали тітушки, труться біля «Сільпо» на Боженка. Він організував пса, мисливську зброю, інших чоловіків, і вони як притисли тих тітушок під магазином, то ті забралися звідти. Всі йому дивувались, а його сини кажуть: не треба було батька чіпати!
– Із Ваших інтерв’ю випливає, що Ви не втрачаєте надію побувати в Космосі, до того ж уже маєте досвід стрибків із парашутом, сертифікат аквалангіста. Чому Ви так прагнете в Космос?
– Цікавість усіх штовхає на якісь пригоди. От є така фраза «страшно цікаво»: то страшно чи цікаво? Якщо відверто, то після катастрофи «Коламбії» 2003 року я інакше на це все подивилася. Зараз маю зовсім інші цілі. Мені радше цікавіше відправити робота на якийсь астероїд із золотом, платиною, діамантами, щоб він звідти привіз зразки. Бо все-таки польоти в космос – це дуже ризиковано. Коли починаєш дізнаватися у колег, які проблеми виникають після польоту, то вже зважуєш, чи варто летіти. Космос треба спочатку зробити безпечним для людини, а вже потім туди «пертися». На Землі теж є дуже багато цікавого.
– Ви впевнені, що з прогресивним зростанням кількості населення на планеті людству доведеться споживати генно модифіковані продукти та шукати родючі ґрунти за межами Землі. Як гадаєте, наскільки це далека перспектива?
– Вихід людини за межі Землі буде вимушеним. Людей багато, ресурси вичерпні, нам доведеться опановувати, може, спочатку, океанічний світ. А потім Місяць – точно. Уже знайшли печери, де можна заховатись. Але це ще далека перспектива.
Спочатку треба навчитися добре організовувати життя на Землі, а потім уже вирушати на інші планети. Можна порушувати будь-які соціальні закони, але закони природи і гравітації неможливо. Мене дивує, коли проектують якісь модулі на поверхні Марса, там же шалені вітри, 300 м/с, гори (Олімпус 27 км), перепади температури, немає атмосфери, тому що нема магнітосфери, шалені потоки радіації. То хіба закопатися у ґрунт і там сидіти в печерах, тунелях. А харчування? Це буде молекулярна кухня. Яблуня на Марсі не виросте, дерево буде, як ліана. Хіба ананасам там сприятливі умови: багато окисів заліза у ґрунтах, як у тропічних країнах, дуже низький рівень освітлення.
А з часом навіть не вгадаєш. Давно є програма створення колоній і на Місяці, і на Марсі. Ось у Варшаві 2000 року була доповідь: 2016 року перша людина Землі буде на Марсі. Ха!
– Розкажіть, будь ласка, чим займаєтеся зараз. Працюєте над тим, аби можна було вирощувати рослини за межами Землі?
– Рослини в космосі ростуть, швидко дають насіння. Але і швидко старіють. І не всі насінини можуть давати потомство, наступну генерацію. Це все знали наші попередники-біологи ще задовго до польотів.
Умови космічного рослинництва й умови рослинництва на землі кардинально різні. Там особливі субстрати, а щоб у них повноцінно все функціювало, треба підрощувати мікроорганізми, створювати ґрунти. От далі я вже почала розвиватися в цьому напрямі. На найсучаснішій у світі агробіостанції у Бристолі, куди мене запросив космобіолог Пітер Барлоу, я побачила точне рільництво. Мій брат почав займатися ним. Разом розробили напрям, який називається Proximal Soil Sensing (біочутливість ґрунтів щодо мікроорганізмів, які їх заселяють, і рослини, які розвиваються в умовах сталих фізико-хімічних характеристик ґрунту). Це те, що цікавить агрохолдинги України. Коли я побувала в одному з найкращих університетів світу – Макгілла в Монреалі, то там побачила, наскільки все картовано. Ще все вегетує на полях, а вже є прогнози, що виросте, який буде врожай і на яких ринках це збіжжя чи іншу продукцію продаватимуть. У світі це все відомо: де які ризики, де які умови, недорахованих гектарів немає. Крім цього, можна побачити вглиб, є спеціальні моніторинги, видно, під якими будинками пустоти вимиті, де що робиться. Мене здивувало: серед катастроф і ризиків, що можуть бути в Україні, – це не радіація, не хімічне забруднення, не пожежі, а затоплення. Переважно рівнинна територія, посередині одна з найпотужніших європейських річок із сильними притоками. Якщо розливається Десна і Дніпро разом, то пливе все. Якщо людина цього не враховуватиме, це буде страшне. А з півдня Україна може бути залита на 300 км.
– Полюбляєте фантастичну літературу?
– Ще в радянські часи я читала Олеся Бердника. І коли побачила його на сцені палацу «Україна» 1988 року, він такий сивий, розказує, що розвалиться Радянський Союз, ми сидимо і не можемо це все усвідомити. А для нього цей розпад – як річ, яка вже відбулася.
Бредбері сприймаю з фантазією. Мені більше подобається «Аеліта» Олексія Толстого. Оця його синьошкіра дівчина – вона не могла б вижити на Землі, світлоокий син Неба. Різні світи. Неможливо це все адаптувати одне до одного. Краще жити там, де ти є. Але зараз світ настільки змінюється, живеш на декілька країн. Якщо ти вчений, якого потребують у різних країнах, то сьогодні ти вдома, потім летиш на декілька місяців на інший материк.
– Ви науковець України чи світу?
– Усе-таки я український науковець. Тому що нам виїжджати кудись на постійну роботу – це зіткнутися зі шаленою конкуренцією наших західних колег. Пакистанці, індуси англійськомовні з дитинства, в них у західному світі є свої переваги. Найкраще, коли ти гостьовий учений, тебе запрошують на певний комплекс робіт, тобі організовують програму – це чудово. А далі ти повертаєшся додому й живеш своїм життям.
