Учора, 29 травня, під час ротації на Харківському напрямку загинула парамедикиня «Госпітальєрів» Ірина Цибух з позивним «Чека». Хоробра, чесна та вольова — дівчина, яка завжди боролася за честь Батьківщини, тепер стала прикладом для нас у відстоюванні країни від агресора. Її самопожертва та героїзм назавжди залишаться в серцях майбутніх поколінь.
Народилася майбутня парамедикиня 01.06.1998 року у Львові. Закінчила кафедру журналістики та засобів масової комунікації Національного університету «Львівська політехніка», здобувши диплом бакалавра. Ще під час навчання у 2017 році долучилася до команди «Суспільного». Там вона працювала з філіями, готувала міжрегіональні спецефіри, втілювала грантові проєкти та знімала документальні фільми, була медіатренеркою. Поза роботою брала участь в освітніх проєктах, де розвивала критичне мислення та медіаграмотність дітей у школах.
— Сьогодні для нас, викладачів, страшний день, бо прийшла така звістка. Загинула наша випускниця, людина з великої літери, патріотка, медикиня, яка стала на захист України з перших днів повномасштабного вторгнення, мудра молода людина, яка хотіла жити, мати свій дім та сім’ю, змінювати і розвивати українську журналістику. Впродовж років навчання Ірина вирізнялася своєю ретельністю, бажанням знати більше, нетривіальним підходом до поставлених завдань. Особливою рисою характеру Ірини було гостре почуття справедливості. В моїй пам’яті випадок, як на практичному занятті з мого курсу, ще на першому курсі, коли ми тільки починали знайомитись, Ірина ставила дуже дорослі критичні запитання і ніби очікувала з мого боку зверхності чи якогось опору. Я відразу звернула увагу на цю студентку, бо завжди цікавіше працювати з людьми, які мають критичний погляд на звичні речі, бачать щось інше в ніби таких буденних подіях.
Ірина була (дуже страшно писати в минулому часі про таку молоду людину) ідеалістом, який хотів зробити цей світ кращим — і їй це вдалося. Вдалося тому, що вона постійно навчалася нового, намагалася змінювати те, що заважало розвитку й утвердженню прогресу. Ще недавно Ірина була гостею на нашій кафедрі, зустрічалася зі студентами, багато говорила про роль журналістики як інституції, що повинна бути критичною і нетерпимою до всіх проявів обмеження демократії, про важливість навчання впродовж життя, про необхідність залучення кожного до захисту країни від агресора, в будь-якій ролі, в будь-якій допомозі військовим, що захищають нас зараз на передовій.
При зустрічі з Іриною, на жаль, вони були нечастими, завжди виникало бажання її обійняти, і приємно, що воно було взаємним. Востаннє ми бачилися, напевно, тиждень-півтора тому, випадково зустрілися біля військового шпиталю, звикло обнялись, і я дякую долі, що змогла це зробити востаннє, хоч у той момент про таке навіть не думала, — каже завідувачка кафедри ЖЗМК Зоряна Галаджун.
Повномасштабне вторгнення застало Ірину Цибух на Сході України: 22–23 лютого 2022 року вона презентувала в Покровську та Краматорську документальний фільм про віддалені села Донеччини й Луганщини, де дітям бракує інклюзії. 24 лютого показ мав відбутися в Сіверськодонецьку, а наступного дня — у Києві. Але, на жаль, домівки героїв фільму опинилися в окупації, і дівчина повернулася до лав добровольчого батальйону «Госпітальєри», де ще з 2014 року пройшла кілька ротацій на фронті. У складі батальйону Ірина забезпечувала евакуацію поранених бійців із найгарячіших місць і надавала першу медичну допомогу.
30 липня 2022 року Ірина в інтерв’ю для «ELLE Україна» розповідала: «Я така ж молода дівчина, як будь-яка у Франції чи Іспанії. Ми відрізняємося тільки тим, що на нашому кордоні тоталітарний режим, котрий напав на країну, яку я дуже люблю. Мені подобається подорожувати, але жити я хочу тут. І тому я захищаю свою країну, тому й готова померти, щоб мати волю у своїй країні».
Під час евакуацій парамедикиня неодноразово ризикувала життям і рятувала багатьох бійців. Крім того, вона регулярно виступала в ЗМІ, розповідала колегам-журналістам про роботу парамедиків і медичного персоналу в зоні бойових дій, інформувала про можливості навчання й підготовки волонтерів для надання якісної домедичної допомоги.
У листопаді 2023 року «Чека» здобула відзнаку від Президента України — орден «За заслуги» III ступеня, у березні 2024 року стала лауреаткою премії «УП 100. Сила жінок».
На жаль, 29 травня 2024 року, під час бойового завдання 25-річна парамедикиня «Госпітальєрів» загинула, кілька днів не дочекавшись свого 26-го дня народження.
«Я... Я просто не маю що сказати. За стільки років війни, стільки смертей, втрат друзів… Не думав, що мене може так вбити звістка про загибель... що щось ще зможе в мене викликати сльози... Чека... я просто не можу повірити. Ти була уособленням майбутнього України. Одна з тих, хто рухала її вперед. Це не просто втрата ще одного Героя, це жахливий удар для всієї країни... Ворог забрав Тебе у нас. І ми зробимо все, щоб він захлинувся власною кров’ю», — написав знайомий парамедикині Орест Каракевич у своєму дописі у Фейсбуку.
«Ми з Іриною працювали разом. У наш відділ «Донбас, Крим» не потрапляли випадкові люди. Іра не була з Донбасу, вона була зі Львова. Яскрава, харизматична, стрімка, волонтерка з 2014-го, вона жила ідеєю про визволення України і продовження справи УПА, пишалася належністю до козацького роду. Їздила зустрічати Новий рік у тоді ще АТО, разом з Ельдаром Сарахманом робила репортаж з Авдіївки під час загострення. Небайдужа до людей, надзвичайно енергійна, мала, як кажуть, високий EQ, горіла і «запалювала» інших.
Ми пропрацювали разом не надто довго. У редакції, крім репортажів і інтерв’ю, було багато марудної роботи типу рерайтів. Для неї це було затісно. «Можливо, це не зовсім твоє», — сказала я, коли ми розходилися.
Потім, коли репортаж з Авдіївки вийшов у фінал «Честі професії», вона писала мені: «...це якийсь досить сильний мотиватор. Коли я йшла, ви сказали те, що ніхто ніколи мені не казав, стосовно того, що, можливо, журналістика не моє, якщо перефразувати. Досі хочу написати для країни хороший репортаж, щоб ця думка зникла. Хочеться, щоб Оля Юркова, згадуючи мене, казала: «О! Цибух багато працювала і зараз пише чудові репортажі».
Іро, ти писала чудові репортажі і зробила для країни за ці роки більше, ніж можна було уявити. Ти була надзвичайно талановита і давно увійшла в історію. Але краще б живою... Невимовний біль…» — зазначила у своєму дописі у Фейсбуку колега дівчини Ольга Юркова.
Сучасний цвіт нації — це вони, наші герої і героїні! Кожен з них залишить свій слід у наших серцях! 08.04.2023 року Ірина «Чека» Цибух написала посмертний лист, й ось декілька фрагментів із нього, які має прочитати кожен з нас:
«Сумно, що ми проживаємо настільки немічні, залежні від суспільного схвалення життя, що лише смерть дозволяє проживати абсолютну свободу.
Повномасштабна війна змусила перестати бути рабом страхів, сьогодні, на жаль, не вдалося звільнитись повністю, але, сподіваюсь, у мене все вийде, цей лист тому допомога.
Щоб мати свободу, треба мати ще інші цінності, треба розуміти себе, добре знати, хто ти для себе є, що таке особисте щастя і як тобі до нього дійти.
Сьогодні ми працюємо для героїв, і це гарна змога підтвердити свої цінності — бути дійсно тою людиною.
Щоб мати силу бути вільною людиною, треба бути сміливим. Бо тільки сміливі мають щастя і краще ж вмерти біжучи, аніж жити гниючи.
Будьте гідними подвигів наших героїв, не журіться, будьте сміливими!»
Вічна пам’ять героям! Пам’ятаймо ціну нашої перемоги!