«Ми маємо чітко розуміти: Україна в цій війні вже перемогла!» ― такими життєствердними словами розпочав нашу розмову про ситуацію в державі політолог, науковець, професор кафедри політології та міжнародних відносин Інституту гуманітарних та соціальних наук Львівської політехніки Микола Бучин.
― Важливо, що вже не йдеться про те, що ми можемо втратити суверенітет. Ми кілька разів розбили плани агресора, тож шансів на те, що росія зможе суттєво поліпшити свої позиції на фронті, немає. Для цього потрібно істотно більше ресурсів, яких, очевидно, в них нема. Та й поповнити резерви теж не матимуть змоги, оскільки найбоєздатніші частини наші воїни вже знищили. Тому, думаю, якщо й буде поповнення, то хіба застарілою технікою і ненавченими солдатами.
Звичайно, ще будуть спроби переламати ситуацію. Бачимо, які запеклі бої точаться довкола Ізюма. Якби ворогові вдалося прорвати тут фронт, то б відкрили шлях з півночі на Донбас і змогли взяти наше військо в кільце чи посунути. Їм це не вдасться, оскільки не мають резервів, а в нас відбувається мобілізація, бойовий дух стає щораз вищий, міжнародні партнери серйозно допомагають, щоб українська армія ставала сильнішою.
― Які, на вашу думку, можливі варіанти перемоги України в цій війні?
― Війна триває. Питання – якою буде перемога і якою ціною її здобудемо.
Є кілька варіантів. Звичайно, найкраще ― повна перемога, коли Україна звільняє всі захоплені території, зокрема Донбас і анексований Крим. Це найоптимістичніший варіант. Та якщо з Донбасом більш реалістичний сценарій, то питання стосовно Криму можна розв’язати лише в поєднанні з колосальними перемогами на фронті й величезними економічними проблемами в росії. За інших умов поки що це малодосяжно.
Можливий також варіант повернення до статусу, в якому ми були до 24 лютого. Це теж не найгірший варіант. Та є гірший ― коли все залишиться на тому етапі, що зараз. Проте ймовірність останнього етапу майже нульова.
Якою буде перемога залежить і від того, за чий рахунок відбуватиметься відновлення України ― за рахунок самої України, європейської спільноти чи росії. Тож повна перемога передбачає й те, що Росія виплачуватиме репарації і відновлюватиме всі руйнування. Багато також залежатиме від переговорного процесу.
Хоча я розглядаю переговори не як можливості, а як загрозу. Наші війська мають суттєві перемоги на фронті, тому не хотілось би, щоб влада через переговори і поступки ці успіхи хоча б частково нейтралізувала. Сподіваюся, представники влади дотримуватимуться обіцянок, що не буде жодних територіальних поступок. Такий переговорний процес може призвести до негативних наслідків і серйозно вдарити по Україні. На це й розраховує росія. Цілком реально, що наші вороги погодяться підписати лише таку угоду, що дестабілізуватиме Україну, призведе до спротиву в суспільстві. Тому ці переговори ворожі дипломати використовують для маніпуляції і для того, щоб приспати нашу пильність.
― Що сприяло тому, що Україна змогла протистояти «другій армії світу»?
― Фактично світ не вірив, що Україна вистоїть, і навіть на початку не хотів допомагати. Росія доклала багато зусиль для пропаганди своєї військової могутності. Весь світ був переконаний, що це дуже потужна і непереможна армія. Це так, якщо враховувати формальні показники ― чисельність війська та кількість техніки. У цьому контексті слід пам’ятати, що ніхто не хоче допомагати тим, хто зазнає поразки, адже це марне вкладання великих коштів.
Пригадайте, наскільки США були обережні в наданні нам допомоги. І це зрозуміло, зважаючи на їхній дуже негативний досвід допомоги в Афганістані: десяток років вкладали мільярдні ресурси, а вистачило лише тижня, щоб після того, як вивели свої миротворчі війська, талібан повністю захопив владу в цій країні. Це серйозно вдарило по рейтингу американських політиків і їхнього президента зокрема. Тому США не надто поспішали допомагати нам, «пророкуючи», що наші воїни протримаються максимум три доби.
― Чому так не сталося?
― Рейтинги зважають лише на формальну складову ― чисельність збройних сил, не враховуючи їхнього стану, бойового духу армії, бойового досвіду. Ми розуміємо, що все грає на користь України. Хай там як, а впродовж останніх років у нас відбувалися модернізація і посилення армії. Крім того, восьмирічна війна на Донбасі ― це колосальний досвід. Також варто розуміти, що одна річ, коли ти загарбник і йдеш вбивати мирних людей, і зовсім інша ― коли за тобою твоя сім’я, твої близькі й ти борешся за їхню безпеку. Тому наші солдати готові стояти до кінця. Ще один важливий чинник ― консолідованість українського суспільства і переоцінка популярності росії та путінської політики тут. Вони думали, що їхню армію зустрічатимуть квітами, а насправді кожна людина готова йти на найвищі жертви, лиш би цю орду з України викинути.
За класичною військовою наукою, щоб мати гарантований успіх, сили сторони, яка нападає, мають бути щонайменше втричі більшими, ніж тієї, що захищається. Фактично росія не мала таких сил, і велике питання, чи здатна була навіть мобілізувати таку армію. Тому я, як політолог, до останнього дня не вірив, що буде напад. Було очевидно, що у ворога немає потрійної переваги. А вийшло, що вони банально прорахувалися і в підсумку дістали потужного ляпаса. Тому росія стратегічно вже програла.
― Що стало ключовим у зміні світової думки?
― Нам почали допомагати, коли побачили, що Україна ― реальний гравець, який може протистояти агресії й зупинити «гопника», який поводиться непередбачувано, порушуючи всі норми міжнародного права. Хоча й зараз деякі країни ще перебувають у полоні пропагандистської боязні росії. Їм ще здається, що путін таки дорезервує, доукомлектує армію, що в нього є ще якийсь таємний план. Тому так обережно допомагають, боячись ескалації. Та вже тепер чітко зрозуміло: якби росія розпочала ще один фронт із країною НАТО, то для неї це була б повна катастрофа.
Тому завдання української влади, мас-медіа – тримати позицію переможців. Та розслаблятися не варто, бо до кардинальної перемоги ще далеко. Нам треба бути мобілізованими і кожну можливість використовувати для перемоги. Лише в синергії ― Збройних сил України, суспільства та міжнародної спільноти – ми зможемо здобути повну перемогу.
― Як вважаєте, чому світові безпекові організації не діють так, як ми сподівалися?
― Фактично безпекова система і міжнародні гарантії, які нині існують, зазнали краху. Це досить ригідна структура, яка заповільно і бюрократично реагує. У міжнародному праві після Другої світової війни, коли світ досить тривалий час жив у відносному мирі та затишші, стали домінувати ліберальні ідеології, відповідно до яких утверджувалася думка, що фактор сили себе віджив і вирішальним є тільки питання права. Та ми бачимо, що реалізм повертається і підтверджує, що треба діяти згідно з вимогами часу, тому фактор сили не потрібно нехтувати.
Зрозуміло, що має відбутися реформування міжнародних безпекових інституцій. Адже великою є проблема вето і принципу консолідації в ухваленні рішень. На міжнародній арені це вже не спрацьовує. Тому має бути механізм, який би позбавляв права голосу неадекватних членів будь-якої міжнародної організації. Закон і право діє тоді, коли воно підсилене збройно-військовими гарантіями. Громадяни в кожній країні слухняні доти, доки розуміють, що є правоохоронні органи, які карають за порушення закону.
― Якою, на вашу думку, мала б бути система гарантій для України?
― Маємо насамперед самі для себе гарантувати безпеку. Ключовим висновком цієї війни повинне стати те, що в будь-якому разі ми першочергово маємо покладатися на себе, тобто бути сильною державою. Дуже добрий приклад Швейцарії, яка є позаблоковою нейтральною державою, та її нейтралітет підкріплений силою. Усі швейцарці мають право володіти зброєю.
Німеччина в Другу світову війну не окупувала цієї маленької країни, бо Швейцарія за один день могла виставити проти ворога мільйонну армію і кожен будинок перетворювався на фортецю, яку треба було завойовувати.
Будь-які гарантії діють ситуативно. Уявімо, що за кілька років у тій чи іншій країні відбудуться вибори, влада зміниться і ми втратимо підтримку потужної держави. Коли говоримо про демократичний світ, то маємо пам’ятати, що там є одне слабке місце ― інститут виборів. Росія вже показала, що може втрутитися в цю виборчу систему і привести вигідних для себе політиків. Зараз кон’юнктура склалася так, що ми маємо потужну підтримку, та за кілька років у тих країнах може змінитися влада і всі гарантії можуть просто розсипатися. Тому мусимо розуміти, що єдиною нашою гарантією є військова могутність і збройні сили.
Якби не відвага наших воїнів і консолідованість суспільства, ми би вже втратили суверенітет, а світ вводив би «косметичні санкції», які поступово зняли б. Тому маємо покладатися насамперед на власні сили.
― Наскільки реально створити в Україні таку потужну безпекову систему?
― За аграрним, геополітичним, туристичним, природним і людським потенціалами Україна досить сильна. Ми можемо бути однією з найрозвинутіших країн світу. В умовах цієї війни ми здобули великий кредит довіри. В усьому світі захоплюються мужністю українських військових, і цей імідж зберігатиметься після нашої перемоги. Думаю, що Україна буде приваблива для інвесторів. Це все, за мудрої політики та відсутності корупції, дуже реально.
У 2014 році ми втратили частину території та великий промисловий потенціал, вісім років ведемо війну. Росія постійно використовувала цей чинник, щоб бити по інвестиційному потенціалу України. Та, попри це, ми зуміли відродити армію і на рівних зараз воювати. Впевнений, що тим більше зможемо розвиватися, коли переможемо в цій війні. Ми не лише маємо можливість, а просто зобов’язані примножити цей потенціал.
― Як нам не втратити єдності в суспільстві, яку переживаємо від початку війни?
― В’ячеслав Чорновіл колись казав, що Україна починається з кожного з нас. А ми досі маємо патерналістське ставлення до влади. Тому воліємо чекати, що за нас хтось щось зробить, наче від нас нічого не залежить.
Вважаю, що має бути синергія суспільства і влади. Україна ― це не щось абстрактне, а сукупність усіх громадян, і кожен впливає на те, щоб побудувати нашу мрію.
Ще однією проблемою є те, що українцям притаманна нетерплячість. Ми хочемо результату негайно. Це добре простежувалося після Революції Гідності. Була думка, що ми відразу маємо зажити, як у Європі. А коли з об’єктивних причин цього не сталося, бо економічне зростання потребує певного часу і докладених зусиль, ми тут же розчарувалися. Є такий жарт, що перед кожними виборами українців турбує єдине питання ― хто стане їхнім наступним розчаруванням. Тобто ми відразу налаштовуємося, що влада нас розчарує.
Сподіватися у 2014 році, коли скарбниця була порожня, а частина України ― під окупацією, що станеться стрімкий розвиток, було просто наївно. Жодна країна світу не процвітає в умовах війни, особливо коли вона триває на її території. І ця проблема нетерплячості нікуди не зникне в майбутньому.
Нині є піднесення суспільства, і якщо політична еліта чи окремі її представники не знівелюють цього, то це дасть потужний результат. Бо якщо суспільство буде готове до розбудови, а з’ясується, що проблема корупції чи ще чогось схожого й далі актуальна, то буде велике розчарування. Зараз ми маємо період, коли влада дуже консолідована із суспільством. Важливо, щоб цей потенціал зберігся.
― Щораз частіше говорять про втому від війни не лише в Україні, а й у світі.
― Втома від війни притаманна всім. Це закономірність. Хоча говорити про втому українців від війни ― неможливо, бо вона значно масштабніша і ставить під загрозу загалом існування системи безпеки у світі. Вона битиме по всіх країнах, і виникатиме бажання якомога швидше завершити її.
Росія вирішила повернутися до біполярної системи, відродити СРСР, очолити антизахідний блок у союзі з Китаєм і вирішувати, як ділити світ. Варто розуміти, що Європа і США побачили в тому добрі можливості, щоб руками українців приструнити агресора. Те, що ми боремося, і те, що наші воїни показали безпрецедентний приклад мужності та стійкості, розв’язує руки США. Для них це унікальний шанс повернути собі місце ключового гравця на світовій арені. Тому завдання України – підтримувати на порядку денному наше питання, тоді це не вдарить по нашому шансу. Ми маємо не просто подавати цифри, а показувати конкретні випадки звірств і геноциду з боку росії.
― Які ваші прогнози щодо дій Білорусі та Китаю в цій ситуації?
― Питання Білорусі залишається актуальним. Хоча малоймовірно, що їхні війська офіційно нападуть. Ця армія не надто боєздатна, нечисленна, і є багато свідчень про те, що білоруські солдати можуть саботувати накази або здаватися в полон. А це поставить Лукашенка на межу краху.
Маємо розуміти, що де-факто росія і Білорусь ― одна країна. Поразка росії може змінити ситуацію. Це також битиме по режиму Лукашенка. Якщо ми розіб’ємо білоруську армію, то більше козирів у руках путіна не буде. Це активізуватиме додаткові санкції.
Поведінку Лукашенка також можна розглядати як меседж Європі про те, що путін змусив його надавати територію й аеродроми. Звичайно, у разі нападу Білорусі це потребуватиме від нас додаткових зусиль і призведе до додаткових жертв. Та я б не розглядав це лише як загрозу, а також як можливості.
Питання Китаю доволі цікаве. Ця країна опинилася перед дилемою: росія – чи не єдиний реальний вагомий геополітичний союзник. Та цей союзник робить неадекватні кроки, які є неприйнятними для Китаю. А друга дилема полягає в економічному питанні, адже ця країна багато уваги надавала м’якій силі, намагаючись робити Китай популярним і добитися через підтримку різноманітних проєктів, торгівлю певних військових і геополітичних дивідендів.
Геополітично Китаєві невигідно виступати проти росії, проте якщо там підтримають російську агресію, то зазнають великого економічного удару ― світ масово почне відмовлятися від їхніх товарів і співпраці. Тому вони зайняли позицію вичікування і маневрування.
― Як середньостатистичний українець може докластися до перемоги в цій війні?
― Росія вкладала потужні ресурси, щоб завоювати інформаційне поле. Тому нині важливі комунікації не так на рівні влади, політиків, як на рівні суспільства. Тож треба якомога більше розповідати про звірства, які чинять російські загарбники в Україні. Коли інформація про те, що ти росіянин, викликатиме відразу і спротив, це ще серйозніше битиме по росії і гратиме на нашу користь.