Марія Брич – старша викладачка кафедри дизайну та основ архітектури. Свою викладацьку та наукову діяльність вона поєднує з грою на скрипці і вже більш як десять років активно виступає у складі Народного камерного оркестру «Поліфонія» й Народного симфонічного оркестру Львівської політехніки.
Про любов до музики, благодійні концерти, улюблених виконавців, а також про поєднання науки і творчості розпитуємо пані Марію.
– Розкажіть, з чого виникла така особлива любов до музики і коли ви вперше взяли до рук скрипку?
– Я виросла в сім’ї, де музика посідала важливе місце. Моя бабуся була професійною піаністкою, мама з татом грали на скрипці і були учасниками одного художнього колективу, де й познайомилися. Тому природно, що із самого дитинства я також грала: з чотирьох років на фортепіано, а від семи – на скрипці.
Гри на фортепіано мене вчила бабуся. До слова, її сестра також піаністка, і щороку навесні вона організовувала концерти сімейних дуетів, де всі її учні виконували номери спільно з кимось зі своєї родини. Це було щось особливе і запам’ятовувалося навіть більше, ніж виступи на конкурсах. Пригадую, що всі ми дуже старалися, адже для найближчих людей хотілося виступити якнайкраще. Це особливий досвід, який дав мені надзвичайно багато.
Мабуть, як і в кожної дитини, бували моменти, коли мені хотілося покинути музику, перестати вчитися і постійно ходити на репетиції. Але коли я трішки постаршала і вже грала не просто «ноти», а стала виконувати саме «музику», то все змінилося. Коли ти нарешті починаєш відчувати твори, все сприймається зовсім по-іншому.
– Чому все-таки для вступу ви обрали Львівську політехніку та спеціальність архітектора, а не взялися й далі вивчати музику, наприклад, у консерваторії?
– Скажу щиро, я довго думала про консерваторію, та розуміла, що для того, щоб стати професійною музиканткою, треба дуже багато працювати. Я ж граю на скрипці виключно для себе, для душі, і мені це подобається. Якщо маю настрій, то граю, якщо ні, то не змушую себе. У професійних музикантів так не буває, вони мають бути готові по кілька годин вивчати одне складне місце у музичному творі. Я цього не хотіла, тому й вирішила, що краще буду любити музику і грати на скрипці, але тільки для себе.
Щодо архітектури, то я доволі добре орієнтуюся в точних науках, ще у школі любила математику, фізику, геометрію, але водночас мені подобалося мистецтво: я ліпила з глини, складала різноманітні макети, робила аплікації. Тож, обираючи професію, шукала щось таке, щоб поєднати всі свої зацікавлення. З цього і вийшла архітектура. Цікаво, що живопис і рисунок колись давалися мені найважче, та склалося так, що сьогодні це одні з дисциплін, які я викладаю у Політехніці.
– На перший погляд, наукова діяльність та музика кардинально різняться і їх важко поєднати. А як це вдається вам?
– Насправді серед моїх знайомих, які непрофесійно грають на музичних інструментах, майже всі мають певний стосунок до науки. Якщо раніше науку розглядали як щось вузько спрямоване, то тепер вона перебуває на стику різних галузей. Що більше суміжних галузей ти торкнешся, то більше будеш знати і то більш різнобічно зможеш розглянути проблему, над якою працюєш. Саме цей підхід робить науковців всебічно розвиненими людьми, адже їм доводиться враховувати дуже багато різних речей. Крім того, музика також впливає на роботу мозку. Вона розвиває пам’ять, реакцію, розум, тож не дивно, що колись музику навіть зараховували до точних наук, так само як математику. Тому насправді музика не така далека від науки, як нам може здаватися.
– Як ви дізналися про оркестр «Поліфонія» і коли стали його учасницею?
– До «Поліфонії» я приєдналася на другому курсі і грала в оркестрі впродовж усього навчання на бакалавраті, магістратурі й аспірантурі. Сьогодні викладаю в Інституті архітектури та дизайну і далі виступаю. У 2009 році, коли я тільки прийшла в Народним дім «Просвіта», то про оркестр ще мало хто знав, бо він лише починав свою діяльність. Я також дізналася випадково, коли моя бабуся побачила виступ оркестру по телевізору і розповіла про це мені. Відтак я пішла до директора «Просвіти» Степана Шалати і сказала йому, що дуже хочу грати. Він і скерував мене в «Поліфонію», де мене дуже добре прийняли. Тоді там було не так багато учасників, як сьогодні. Ми почали вчитися, виступали, поступово склад розширювався. А тепер у нас навіть є певний відбір для того, щоб стати учасником колективу. Спочатку належить пройти прослуховування, і людину або беруть грати, або дають їй можливість трошки повчитися. А коли вона відіграє з нами перший концерт, тоді шляхом таємного голосування вирішуємо, чи приймати її до колективу. Все це робиться для того, щоб разом з нами були люди, які справді зацікавленні у музиці й поділяють наші цінності.
– Поліфонія – аматорський колектив, але ви граєте на досить високому рівні. Що, на вашу думку, важливіше: грати технічно чи грати емоційно?
– Мене про це запитував ще на першому курсі один із викладачів. Він помітив скрипку, яку я прихопила із собою на пари, і поцікавився моєю думкою – що важливіше: грати технічно чи грати з душею? У той момент я не змогла йому чітко відповісти, але для себе ще довго роздумувала над його запитанням. Я зрозуміла, що техніка є радше інструментом передання, тобто завдяки їй ти можеш якісніше передати свій настрій, зміст твору, але якщо граєш без душі, то ніяка техніка тобі не допоможе. Є дуже багато талановитих музикантів, які з часом починають ставитися до музики суто як до професії – грають, аби виконати свою роботу, і все. Тому інколи людина грає геніально технічно, та слухати її нецікаво. А, наприклад, вуличні музиканти, які можуть трішки фальшувати, але грають з настроєм, так щиро і самовіддано, що ти не можеш пройти повз них. Вони заряджають свою публіку, грають задля задоволення і самі радіють з цього. У таких випадках музика справді стає ліками для душі, зцілює нас, збагачує.
– Як війна вплинула на діяльність оркестру «Поліфонія»? Знаю, що ви провели кілька благодійних концертів.
– Так, з початку війни ми відіграли чотири такі концерти. Всі зароблені кошти відправили на потреби Збройних сил. Також провели концерт у Польщі, куди нас запросив Краківський економічний університет. Коли почалися воєнні дії, вони приймали українців, тож усі зібрані кошти ми передали на утримання та забезпечення наших біженців, які зараз там проживають. Один із концертів ми відіграли спільно з Галицьким камерним хором «Євшан» і з учасниками Луганської філармонії. Останній концерт провели напередодні Нового року і готувалися до нього, коли в Україні вже почалися вимкнення електроенергії. Грати з налобними ліхтариками ми швидко звикли, а от із відсутністю опалення все було набагато складніше. Перші пів години холод відчувається не так сильно, але що більше минає часу, то важче дається кожен рух, та й інструменти втрачають стрій. Однак ми таки змогли підготуватися і провели душевний захід, яким усі залишилися задоволені.
– Чи є у вас пісня або мелодія, яка стала символом цієї війни? Наприклад, українці масово співали «Ой у лузі червона калина» – можливо, цей твір найбільше вам запам’ятався?
– Насправді пісня, яку виконав Андрій Хливнюк і яка стрімко розійшлася інтернетом, звучить не зовсім так. Уривок, який усі масові співають, не є оригінальною мелодією, хоча багато хто цього навіть не знає. І якщо уважно прислухатися до неї, то навіть чути трішки фальші. Зрозуміло, що артист виконував пісню без акомпанементу, на вулиці, в емоційному пориві, тому це цілком нормально і прийнятно. Сумно те, що цей уривок авторської інтерпретації зробили розтиражованим символом, абсолютно забувши про оригінал.
Та все ж, мабуть, найкраще описує мої почуття композиція Енджі Крейди «Враже». Це своєрідна мантра, відьомське прокляття для наших ворогів, і мені здається, що зараз вся Україна одночасно його промовляє...
Для мене музика під час війни є ліками, вона дає мені внутрішню силу, можливість відірватися від переживань, від жахів, що кояться навколо. Також це нагода активізувати себе, зробити щось корисне. Музика дає змогу емоційно відпочити, і в багатьох випадках це тебе рятує.
– Як відбуваються ваші репетиції? Зважаючи на роботу в університеті, чи завжди є можливість їх відвідувати?
– Репетиції в нас двічі на тиждень, і дуже важливо регулярно їх відвідувати. Так, інколи я втомлена, є багато інших справ і не хочеться нікуди йти, але я завжди себе пересилюю і потім розумію, що вчинила правильно. Хай там як, а репетиції – це також можливість розвіятися, відпочити, це зміна діяльності й колектив справжніх друзів. Тому кожен учасник «Поліфонії», попри навчання чи роботу, все одно знаходить час, щоб прийти на репетицію.
Окремо хочу згадати про нашого диригента – Романа Кресленка. Він старається виховувати в нас професійне ставлення до музики. Щоразу, коли ми вивчаємо нові, складні твори, починає репетицію з того, що розповідає нам про твір, його автора, за яких умов він написаний, які головні ідеї в ньому закладені і що ми маємо передати слухачам під час виконання. Роман ділиться з нами своїми асоціаціями, запитує, про що ми думаємо, слухаючи мелодію. У такий спосіб формуємо спільне розуміння твору. Цікаво й те, що він запрошує на наші репетиції своїх учнів, дає їм змогу диригувати, шліфувати свої вміння. Для диригентів-початківців це чудова можливість набути досвіду.
– Поясніть, чому для музикантів такі важливі постійні репетиції? Хоча, здавалося б, людині з досвідом неважко зіграти без підготовки.
– Як я вже й казала, техніка у музиці дуже важлива, адже це засіб для якісного передання звуку. Для того щоб зіграти на високому рівні чи виконати трохи складніший твір, треба мати певний набір навичок – незалежно від того, на якому інструменті граєш. Технічну складову потрібно доводити до автоматизму, щоб навіть із заплющеними очима ти міг правильно зіграти той чи інший твір. Коли музикант грає, то не має замислюватися над тим, куди поставити смичок, у який бік потягнути рукою – він має думати про зміст твору, а не про якісь технічні моменти. До того ж під час гри на інструменті навіть найменший неправильний рух дуже відчутний і впливає на виконання. Наприклад, граючи на скрипці, ти поставиш палець прямо, і нота звучатиме так, хоча б трішки його опустиш – і все буде по-іншому. Натиснеш на смичок сильніше чи слабше і почуєш істотну різницю – все це дрібна моторика, непомітні для слухача моменти, але вони дуже важливі й кардинально впливають на звук. Тому кожен рух музиканта має бути абсолютно точний. Для цього і потрібно стільки репетицій, щоб відшліфувати до ідеалу свої вміння.
Звісно, ми аматорський оркестр і не маємо змоги вправлятися так багато, як хотілося б, хоча як для аматорів у нас справді високий рівень. Репетиції дуже потрібні, адже як тільки почнеш їх пропускати, то втратиш усі навички і доведеться знову їх відновлювати. Тому навіть кільки тижнів без гри дуже відчутні.
– До яких концертів ви готувалися найдовше, адже знаю, що «Поліфонія» виконує досить складні твори?
– Мені приємно помічати, наскільки я професійно виросла в цьому колективі. Зараз ми справді виконуємо доволі складні музичні твори відомих композиторів. Наприклад, у 2019 році виступали з концертом в Актовій залі головного корпусу і грали музику сучасних авторів. Це вже був виступ зовсім іншого рівня, до якого ми довго готувалися. Музика була філософська, складна, таких авторів, як Арво Пярт, Петеріс Васкс і наш український композитор Валентин Сильвестров, який дуже відомий у світі, але чомусь про нього так мало знають в Україні. Це твори, над якими треба роздумувати, і, щоб їх зрозуміти, у слухачів вже має бути певний рівень знайомства з музикою.
– Що у «Поліфонії» для вас найскладніше, а що, навпаки, дає найбільше задоволення?
– Репетиції – це, напевно, щось найприємніше і найцікавіше, бо ти маєш змогу спостерігати свою трансформацію від моменту, коли вперше читаєш ноти, і до того, як починаєш грати і тобі це добре вдається. Бачити свій прогрес і загалом прогрес колективу дуже приємно. На концерті ти хвилюєшся, немає часу на роздуми, а на репетиціях можна все добре проаналізувати. А ще дістаю задоволення від поїздок, коли ми збираємося дружнім колом і можемо попри виступ також відпочити, побачити нові місця, багато говорити й жартувати. Це дуже приємні речі, які у мене асоціюються з «Поліфонією».
Щодо складного, то воно завжди межує з приємним, тому навіть пригадати щось таке важко. Будь-які труднощі абсолютно не викликають негативу, ми їх усі поступово і разом долаємо, тож тут справді не можу нічого сказати. Мабуть, якби нам було важко, неприємно, то ніхто б і не приходив. Ми ж не є професійним колективом, не отримуємо за це коштів, а виступаємо лише тому, що маємо таке бажання, бо дуже любимо музику.
– Що потрібно для студента чи викладача, який хоче до вас приєднатися?
– По-перше, треба мати хоча б мінімальну технічну базу. По-друге, бути готовим присвячувати час цьому заняттю. У нас неприпустимо прийти і сказати, що хочу грати, а наступного разу з’явитися лише за пів року. Має бути відповідальне ставлення до того, що ти робиш. По-третє – любити музику, інакше ти не захочеш над нею працювати. І по-четверте – поділяти ті самі цінності, що й наш колектив, бо всі ми дотримуємось однієї філософії.
– Яку найважливішу пораду ви можете дати студентам Політехніки зі свого досвіду?
– Не концентруйтеся лише на навчанні, а розвивайтеся всебічно. Адже Львівська політехніка дає для цього дуже багато можливостей. Якщо студент зосереджується виключно на своїй навчальній програмі й не бачить нічого більше – він не є успішним студентом, бо втрачає багато шансів. Як я вже казала, у сучасному світі наука перебуває на стику різних галузей, і що більше з них тобі вдасться зрозуміти, вивчити, то легше буде знайти себе й обрати щось своє. І це не обов’язково має бути музика, ти можеш брати участь у студентському самоврядуванні, спортивних секціях, закордонних стажуваннях, подаватися на гранти, їздити у подорожі. Пробуйте себе де тільки можете і всебічно розвивайтеся, бо лише так ви точно знайдете щось своє, те, що полюбите і над чим захочете працювати.