Коли автор цієї публікації ще працював у газеті «Високий Замок», редакція здійснила цікавий проект – провела серію інтерв’ю з усіма без винятку ректорами вищих навчальних закладів Львівщини під рубрикою «Коли ректор був студентом...». Були у цій добірці й бесіди з ректором Львівської політехніки світлої пам’яті Юрієм Кириловичем Рудавським, його наступником Юрієм Ярославовичем Бобалом.
Відтоді до керівництва вищими навчальними закладами нашої області прийшли кілька нових керівників. Але у редакції вирішили не відновлювати цієї рубрики: двічі в одну річку не вступиш. Натомість, як журналіст прес-служби Львівської політехніки, я вирішив започаткувати подібну рубрику – «Коли професор був студентом: згадує і розмірковує...». Відкриває її перший проректор Університету професор Володимир Павлиш. Зверніть увагу: не просто згадує, а й розмірковує. Це означає не лише спогад про студентську молодість, а й можливість порівняти студентство колишнє і нинішнє.
– Знаю, Володимире Андрійовичу, що Ви народилися у Магерові Жовківського району на Львівщині. Бував там, коли проходив службу на Яворівському полігоні, адже селище Магерів примикає до нього. Здається, там була велика машино-випробувальна станція сільгосптехніки...
– До 1959 року Магерів був районним центром. Зараз це невеличке селище міського типу в оточенні мальовничої природи – озер, лісів.
– Ким були Ваші батьки?
– І тато, і мама були фінансовими працівниками. Вони заочно закінчили Київський інститут народного господарства. Батько, який не так давно відійшов в інший світ, працював завідувачем Магерівського райфінвідділу. Після закінчення з відзнакою інституту його скерували на навчання до Ленінградської фінансової академії. Сам Магерів я майже не пам’ятаю, бо ми виїхали із, коли мені було 5 років. Разом зі старшим братом пішли до школи вже у Стрию, куди батька перевели на посаду завідувача Стрийського міськфінвідділу. Там провчився тільки до 5 класу, бо батька знову ж перевели на іншу роботу, а саме – заступником начальника Львівського обласного фінансового управління.
– Це доволі висока посада. Ваш одногрупник доцент Віктор Васильович Гоблик казав, шо Ви були скромним студентом і ніколи не вихвалялися посадою батька.
– Ніхто про це не запитував, і я не розповідав. До речі, ми завжди жили доволі скромно, особливо, коли батьки працювали у Магерові та Стрию. Доводилося рахували кожну копійку...
– Згадаємо ще Ваші шкільні роки...
– Мені довелося помандрувати різними школами. У шостий клас я пішов до Львівської школи № 62, що на вулиці Театральній. Там я провчився 2 роки, і наш клас з невідомої причини перевели у школу № 13, що у районі Львівської обласної філармонії. Після двох років навчання частина учнів з нашого класу знову повернулися у ту ж школу № 62.
– Ви закінчили школу з медаллю?
– До «золота» не дотягнув, мав лише срібну медаль. Була одна четвірка з географії. Цей предмет вела директорка школи Дарія Григорівна, надзвичайно вимогливий викладач. Десь я недопрацював. До речі, у ті часи медалі не роздавали направо і наліво, не зважали на посади і впливовість батьків.
– Чому для вступу Ви обрали саме Львівську політехніку і радіотехніку? Очевидно, Вашим улюбленим предметом була фізика?
– Я б сказав, що особливо мене захоплювала математика. А на вибір спеціальності вплинули дві обставини. У той час я зі своїм колегою почав займатися радіоаматорством. Це було доволі поширене захоплення молоді. Ще у школі робили примітивні радіоприймачі. Деталі десь діставали, щось купували. Знаю, що радіоаматорством займалися у шкільні роки і мої одногрупники – Юрій Бобало та Віктор Гоблик. А ще мене спонукало вступити у Політехніку на радіотехніку те, що мій старший брат Анатолій вступив саме на радіотехнічний факультет і захоплено розповідав мені про навчання в інституті, про перспективи цієї галузі. Тоді радіотехніка, особливо у сфері військово-промислового комплексу, була у Львові на великому піднесенні. Останнє місце праці брата – заступник генерального директора об’єднання «ЛОРТА» з якості. Це підприємство ще існує, але скорочене до мінімуму.
– Якою була Ваша успішність у навчанні?
– Вчився добре, мав підвищену стипендію, яка становила тоді 40 карбованців.
– Ви жили у Львові з батьками, а чи заходили до хлопців у гуртожиток?
– Дуже часто. Особливо перед іспитами. Готувалися невеличкими групами до екзаменів. Кожен мав конспекти, більш чи менш повні. Це був свого роду мозковий штурм.
– У таких випадках завжди, коли йдеться про іспити, кортить запитати про шпаргалки...
– Шпаргалки з деяких предметів я писав. Але на іспитах практично ними не користувався. А писати любив через те, що коли пишеш, краще запам’ятовуєш. На іспити брав шпаргалки для більшої впевненості. Тоді у студентську моду входили так звані шпаргалки – «бомби». На кожне питання окремий листок і каталог. Досі згадуємо такий кумедний випадок. Найважчою дисципліною у нас була теорія електромагнітного поля. Там були складні рівняння Максвелла. Дуже цікаво читав цей предмет Йосип Андрійович Захарія (довгих йому років життя). Прийшов на цей іспит наш одногрупник Денис Шологон. Для цих «бомб» він усередині піджака пришив білими нитками велику накладну кишеню. Та коли підходив до столу екзаменатора, піджак якось несподівано розкрився. Йосип Андрійович запитує:
– А то що у вас там таке?
– Та нічого!
– Покажіть, бо двійку поставлю...
У Йосипа Андрійовича на столі білетів не було. У нього був перелік питань, майже сто. Група ті питання вивчала. А коли студент сідав біля нього, він одному давав питання, скажімо, 35-те чи 75-те. Система Шологона екзаменатора зацікавила. Ану знайдіть відповідь на таке питання і на таке. Денис робив це дуже вправно. Йосип Андрійович побачив, що студент таки готувався. «Трійка вас задовільнить?», – запитує. Отримати трійку у такого вимогливого викладача було велика удачею.
Викладачем з великої букви ми всі вважали і професора Богдана Андрійовича Мандзія. Він викладав теорію сигналів. Винятково інтелігентна і толерантна людина. Відчувалося, що він не просто викладає свій матеріал, аби вичитати належні години. Він щиро хотів навчити студентів. Богдан Андрійович не пам’ятав зла, а студенти різні траплялися. Цінував студента насамперед за знаннями. Прагнув до того, щоб студент не «зазубрював» матеріал, а розумів, чому сигнал саме такий.
А на першому курсі нам читав спеціальні дисципліни легендарний, ще довоєнний професор Юрій Теофанович Величко. Чесно кажучи, зрозуміти його було важко, бо забагато було польських слів та термінів. У нього була така методика: він писав формули на так званих прозірках, на плівці, яка намотувалася на барабан, а потім зображення проектувалося на стінку. Щось на зразок сучасного проектора.
– Ви прийшли в політехнічний інститут зі школи, а були хлопці, які відслужили армію. Чи не було серед студентів так званої дідівщини? З прикладу свого навчання знаю, що студенти старших курсів і старші за віком посилали «молодняк» за вином, за сигаретами...
– У нас такого і близько не було. Хлопці, які відслужили армію, користувалися великим авторитетом і у студентів, і у викладачів. Вони мали більший життєвий досвід, були загартовані фізично і морально. На першому-другому курсах старші хлопці могли відставати з деяких предметів, але своєю наполегливістю, організованістю доволі швидко надолужували усі прогалини і надалі вчилися добре. Це, зокрема, Юрій Бобало, Валерій Румянцев, Богдан Винничек. Ми були нормальними студентами, ходили на танці, інколи дозволяли собі і випити в міру пива чи вина. Було таке широковідоме вино «Біле міцне», народна назва «біоміцин», за 92 копійки...
– Чимало керівників Університету, інститутів пройшли через таку громадську школу як комсомол. Один з професорів якось пожартував: у профспілок були гроші, а у комсомолу – ідеї та ініціатива.
– Частка істини у цьому є. На факультеті я був заступником по комсомольській лінії у Віктора Гоблика, відповідав за організаційну роботу, а потім деякий час довелося попрацювати заступником секретаря комітету комсомолу інституту. Сталося це, можна сказати, випадково. Зустрів якось свого доброго приятеля Володю Розумного, секретаря комітету комсомолу інституту. Він каже: йди до мене заступником. Я погодився. Але сталося так, що Володю секретарем комітету комсомолу не переобрали, і мені довелося працювати з Олександром Кожухарем.
Один з директорів наших навчально-наукових інститутів якось переконував мене, що у 1970–90-х роках усі комсомольські активісти вчилися добре або відмінно. Але це виявляється не зовсім так. Віктор Гоблик приніс мені вирізку свого матеріалу в багатотиражці Львівської політехніки за 22 лютого 1972 року. Впродовж двох тижнів він з бухгалтерською скрупульозністю виписував оцінки комсомольських активістів. Автор наводить таку інформацію: «Успішність групкомсоргів, членів курсових та факультетського бюро становила 95,3 відсотка, що на 4,5 відсотка вище успішності факультету. Успішно пов’язують відмінне навчання з активною участю у комсомольській роботі Володимир Павлиш, Ірина Глиненко, Людмила Завіленська, Роман Ляховецький, Надія Юхименко, Ісай Шварцбанд...». Разом з тим Віктор Гоблик навів кілька прізвищ комсомольських активістів, які отримували двійки і трійки, але ми їх називати не будемо.
– Окрема сторінка вашого студентського життя, Володимире Андрійовичу, не лише відмінне навчання, а й активна участь у науково-дослідницькій роботі.
– Мої наукові зацікавлення були в орбіті НДЛ-16. Одну із груп там очолював майбутній проректор Маркіян Павликевич, який займався НВЧ-технікою. Ми з ним досліджували поширення електромагнітних хвиль у хвилеводах. Моя дипломна робота з цієї тематики зайняла третє місце на Всесоюзному конкурсі студентських наукових робіт. А ще на третьому курсі я, Віктор Гоблик і Віктор Мазур під керівництвом старшого викладача Костянтина Радіончика підготували колективну наукову роботу, яка здобула призове місце на республіканському конкурсі. Робота мала кодову назву «Тріада», бо нас було троє.
– Які посади Ви обіймали у НДЛ-16?
– Я працював у цьому підрозділі у 1973–1978 роках. Спочатку на посаді інженера, а потім молодшого наукового співробітника. 1978 року мене скерували до цільової аспірантури Ленінградського електротехнічного інституту. На сімейній раді вирішували: їхати чи не їхати. Я вже був одружений, донечці – один рік. Я дуже вдячний своїй тещі, яка сказала, що дружина житиме у неї, і вони удвох дадуть собі раду з дитиною. Адже термін аспірантури становив три роки. Дещо інша, але подібна сімейна ситуація була і у Юрія Бобала, коли він поїхав вчитися до аспірантури у Москву.
– Як Вас зустріли у Ленінграді? Чи було якесь упередження проти «западенців»?
– Потрапив у чудову доброзичливу атмосферу наукового світу. Завжди з доброю посмішкою згадую свого наукового керівника з лагідним українським прізвищем Борис Миколайович Деньдобренько. Ми з ним познайомилися на одній із конференцій. Знаний учений і доброї душі людина. Після трьох років навчання в аспірантурі довелося ще затриматися у Ленінграді на 4 місяці. Борис Миколайович сказав мені так: «Володя, если ты уедешь, я сомневаююсь, что у тебя получится защититься, надо, чтобы ты у нас зацепился...». Але треба було зберегти місце у гуртожитку, і мене тимчасово оформили на посаду інженера кафедри.
1982 року під керівництвом Бориса Миколайовича успішно захистив кандидатську дисертацію «Моделювання та управління технологічним процесом іонно-плазмового напилення» та повернувся до Львівської політехніки. В роботі у мене був окремий розділ щодо автоматизації цього процесу, розроблена система управління цим об’єктом зі своїм алгоритмом, давачами. Тоді захист дисертації мав супроводжуватися впровадженням на виробництві. Я своє впровадження робив у Ленінградському науково-виробничому об’єднанні «Авангард». Потужне підприємство, яке займалося автоматизацією і першим почало впровадило гнучкі виробничі системи. Начальником відділу автоматизації там був Ігор Аркадійович Домарацький. Ми з ним 1992 року видали книгу з проблематики гнучких автоматизованих виробництв, до речі, українською мовою.
Відразу після захисту дисертації була певна тривога. У Москві одного аспіранта «зарубали», другого, третього, навіть одного іноземця, що траплялося вкрай рідко. Тривалий час (може, 7 місяців) не було підтвердження з Москви. Потім прийшов відгук так званого «чорного рецензента», який висловлював сумнів щодо реального економічного ефекту і тієї спеціальності, за якою була захищена дисертація, а також виклик на експертну раду ВАК до Москви. Я розумів, що треба вказати не передбачуваний економічний ефект, а реальний. Знову поїхав зі Львова до Ленінграда на «Авангард», до Ігоря Аркадійовича, Він каже: «Да нет вопросов, мы тебе внедрение сделаем. Тем более, что ты программы написал...». Я справді носив купу тих перфокарт з ЕОМ. Там порахували і написали реальний економічний ефект. Тепер треба було довести, що я захистився за належною спеціальністю. Поїхав на експертну раду ВАК до Москви. Колеги мене заспокоювали: головне, що викликають тільки тебе, а не керівника, а коли обох – то зовсім зле. Я поїхав до Москви і відразу попрямував до Ленінської бібліотеки. Повідкривав паспорти спеціальностей – по моїй («радіоелектронні пристрої та системи»), а також з автоматизованих систем управління. Листків з п’ять списав, окремо – «перша спеціальність» і «друга спеціальність». Мені порадили занести ці записи не у день засідання експертної ради ВАК, а завчасно, щоб там встигнули ознайомитися із зібраною мною інформацією. Я так і зробив...
До речі, коли приїхав до Москви, то зупинився у Юрія Ярославовича Бобала. Він, а також мій керівник Деньдобренько (знайшов час спеціально приїхати до Москви) пішли зі мною на засідання експертної ради як команда підтримки. Але їх на засідання не пустили, мовляв, ми вас не викликали, а тільки дисертанта. Зайшов я у той кабінет. За великим столом сидить десь 10–12 осіб, гортають мою дисертацію. Борис Миколайович і Юра чекали у коридорі, переживали за мене. Зрештою головуючий каже: «Ми, як правило, одразу не повідомляємо здобувачам про результат, але вам ми скажемо: «Будемо рекомендувати президії ВАК затвердити вашу роботу». Звичайно, ми після цього пішли в один з московських ресторанів і добре відзначили цю подію, коли усі хвилювання і тривоги були вже позаду.
– Як складалася Ваша кар’єра у Політехніці після захисту дисертації?
– У 1982–1989 роках працював молодшим науковим співробітником, старшим викладачем, доцентом, професором кафедри конструювання та технології виробництва радіоапаратури. 2000 року мене обрали завідувачем цієї кафедри, яку ми згодом, враховуючи перепрофілювання діяльності кафедри – відкриття нової спеціальності «Технології та засоби телекомунікацій», спеціалізації «Електронні засоби бізнес-технологій та банківських систем», а також потреби ринку праці, перейменували на кафедру електронних засобів інформаційно-комп’ютерних технологій.
Проректором з навчальної роботи я став 1989 року. Тоді першим проректором був Валентин Миколайович Стряпан, на жаль, вже покійний. Дуже хороший був науковець і добра людина. Ми з ним чимало корисних справ зробили. Разом запроваджували рейтингову систему оцінювання знань студентів. Саме він рекомендував мене на посаду проректора з навчальної роботи. На цю посаду мене приймав ректор Михайло Гаврилюк. А 2007 року, після обрання ректором Юрій Ярославович Бобало запропонував мені посаду першого проректора. Майже 10 років на цій посаді.
– Якщо за армійськими мірками, то, як на мене, ця посада прирівнюється до начальника штабу. Володимире Андрійовичу, завершальним розділом нашої бесіди мали би бути Ваші думки з приводу сучасного студентства, якщо порівнювати зі студентами Вашого часу...
– В усі часи, у всіх країнах студентство було і буде найпрогресивнішою частиною суспільства. Зараз інша країна, інше суспільство, інше студентство. У багатьох речах схоже, у багатьох відмінне. Головне завдання студента – вчитися, здобувати знання. Для студентів моєї пори було більше мотивації до успішного навчання. У той час у нас було 52 спеціальності й усі були затребувані на ринку праці. Був державний розподіл. Зараз кожен повинен сам шукати собі місце праці, тому багато випускників змушені працювати не за спеціальністю. Кажуть, що у нас забагато ВНЗ, забагато студентів. Це справді так є. Певну кількість навчальних закладів позбавляють ліцензій, деякі добровільно об’єднуються. Але це дуже болюча проблема, коли треба, як кажуть, різати по-живому. Молодь зараз має ширші можливості, насамперед, технічні засоби для навчання. Маю на увазі інформаційні технології. Але жоден комп’ютер не замінить «сірої речовини» головного мозку і «живого» спілкування викладача і студента.
– Студенти стали більш егоїстичними?
– Я б сказав інакше: більш прагматичними. Молодь хоче результату якомога швидше – хорошої, престижної роботи, високої зарплати. Війна на Сході України зробила нашу молодь більш патріотичною. За останніми соціологічними опитуваннями серед студентів зменшився відсоток тих, хто хотів би виїхати з України.
– Я заздрю тим молодим людям, які вільно володіють англійською мовою. У наш час не було належної мотивації.
– Коли ми вчилися, між Радянським Союзом та вільним світом існувала так звана «залізна завіса». Не було мотивації до належного вивчення іноземних мов. Більшість людей були невиїзними за межі країни. Скажімо, я вперше виїхав за кордон 1974 року – у місто Цвіккау НДР. Ми тоді підписали угоду про обмін будівельними загонами.
– До речі, у багатьох ностальгія за будівельними загонами...
– Не можна виключати, що будівельні загони, може у якійсь іншій формі, але можуть відновитися. Це була добра школа фізичного і морального гарту, та й підробітку студентів.
– Чи можна порівнювати колишній комсомол і нинішнє студентське самоврядування?
– Комсомол був з помітним ідейно-комуністичним забарвленням. Хоча не це було головне. Ми займалися більше не політичними, а конкретними справами – ті ж будзагони, спорт, художня самодіяльність. Безперечно, і у наш час мусить бути у студентської молоді своя організація, яка б гуртувала молодь, обстоювала її інтереси. До цього спонукає Закон «Про вищу освіту». Вчена рада, ректорат усіляко підтримують студентське самоврядування. Їх представники беруть активну участь в колегіальних органах управління Університетом, мають вирішальне слово щодо практичного втілення нового положення про розподіл стипендіального фонду. Але хотів би висловити свою думку щодо терміну, на який обирається голова колегії студентів. Один рік. Людина тільки входить у курс справи. Очільник студентського самоврядування мав би обиратися з числа студентів і аспірантів щонайменше на три роки.
– Скільки працюю в Університеті, стільки ж чую дискусії щодо вимогливості при оцінюванні знань студентів і відрахування їх за неуспішність. Яка Ваша особиста позиція у цьому питанні?
– Нещодавно ми затвердили зміни до положення про семестровий контроль. Моя позиція така: треба дати шанс тим, хто хоче вчитися. Ми аналізували ситуацію щодо повторного вивчення навчальних дисциплін. Якби у нас не було цього положення, ми б щороку додатково відраховували майже 1,5 тисяч студентів. Особливо важливо бути уважним до долі студентів молодших курсів. Дається взнаки виховання, характер студента. У такому віці, відразу після школи, ще багато «нехлюйства», відчуття вседозволеності, безвідповідальності. Поспішити з відрахуванням? Куди він піде? На вулицю?
– Попри свою велику зайнятість поточною роботою (доводиться опрацьовувати величезний потік документів), чи знаходите час для наукової роботи?
– Так, з Віктором Гобликом та Юрієм Романишином ми виконали три бюджетні теми, пов’язані з нанотехнологіями, розробкою модульованих нанорозмірних структур, створенням пристроїв для інфокомунікаційних систем. Окрім цього, є кафедральна тематика.
– Нещодавно захищався Ваш аспірант...
– Це Денис Невінський, перспективний науковець. Дуже цікава робота. Розробка та створення нанорозмірних структур – розгалужувачів, комутаторів, мультиплексорів на поверхневих плазмонах для інформаційно-комунікаційних систем. Це дасть змогу підвищити їх пропускну здатність та швидкодію.
– І на завершення трохи про особисте. Ваша дружина теж радіотехнік?
– Ні. Ольга Всеволодівна навчалася на теплотехнічному факультеті нашого університету. Після завершення була направлена на роботу до Львівського проектного інституту № 3, де тривалий час працювала на посадах інженера, старшого інженера. До речі, познайомилися ми в комсомолі. У той час, коли я був заступником секретаря комітету комсомолу Львівської політехніки, Оля була заступником секретаря комітету комсомолу теплотехнічного факультету. Наша менша доня Оленка завершила навчання в аспірантурі Інституту архітектури та успішно захистила кандидатську дисертацію. Старша Оля – у відпустці по догляду за дитиною. Виховує 4-річну донечку. За освітою – економіст.
– Знаю, що Вам 66 років. Ви добре виглядаєте на свої роки. Маєте якісь секрети?
– Ніколи не мав шкідливих звичок. Не давав волю емоціям, намагався тримати нерви «в кулаці».
– А спорт?
– Точніше – фізкультура, ще зі шкільних років займався легкою атлетикою та футболом. Люблю зранку ходити пішки, три-чотири кілометри. Маю вдома турнік.
– Скільки разів підтягуєтеся?
– Десь 5 разів.
– Це непогано для такого віку. До речі, а Ви відчуваєте, що вам 66?
– Богу дякувати, наразі не відчуваю...