Голодомор – геноцид 1932–1933 років в Україні. Галицький вимір

Богдан Левик, директор Центру «Голодомор, Голокост – міжнаціональний діалог»
Заставка до матеріалу

Усвідомлюючи моральний обов’язок перед минулими і прийдешніми поколіннями українців, визнаючи потребу відновлення історичної правди, утвердження в суспільстві нетерпимості до будь-яких проявів насильства, оновлення історичної парадигми, критичного осмислення, з бажанням не дати згаснути пам’яті та з метою виховання поваги до історичного минулого ми повинні донести світові правду про Голодомор-геноцид 1932–1933 рр. в Україні.

Міжнародне і національне законодавство

9 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, яка набула чинності 12.01.1951 р. УРСР підписала Конвенцію 1949 р., а 22.07.1954 р. міжнародний правовий акт був ратифікований Верховною Радою УРСР. Стаття 2 цієї Конвенції визначає: «Геноцид – будь-які з таких дій, чинених з наміром знищити, повністю або частково, національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:

  • убивство членів групи;
  • заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;
  • навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне її знищення;
  • заходи, розраховані на запобігання дітородінню в середовищі такої групи;
  • насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу».

Комісія Конгресу США, яку очолював американський дослідник Джеймс Мейсон, 1986 р. визнала Голодомор 1932–1933 рр. в Україні геноцидом. Комісія встановила факт геноциду проти української нації. З ініціативи Світового конгресу вільних українців була створена Міжнародна комісія з розслідування голоду 1932–1933 рр. в Україні на чолі з професором шведського Інституту публічного і міжнародного права Якубом Санбергом. Юристи дали правову оцінку скоєному злочину проти українського селянства, кваліфікувавши його як геноцид.

Першу офіційну згадку про Голодомор 1932–1933 рр. в Україні знаходимо 1989 р. у преамбулі програми Народного руху України за перебудову. До того під час «відлиги» 60-х років дисиденти Є. Сверстюк, В. Чорновіл, Н. Руденко намагалися загострити увагу на голоді 1921–1922, 1932–1933, 1946–1947 рр.

1992 р. в Україні створено Асоціацію дослідників Голодомору, яка у грудні 1998 р. подала заяву-клопотання до Генерального прокурора України про порушення кримінальної справи за фактом скоєного злочину. В той час у національному кримінальному законодавстві бракувало як доказової бази про скоєний злочин, так і самого законодавчого тлумачення про геноцид.

2001 р. ухвалено новий кримінальний кодекс України, де у ст. 442, ч. 1 передбачено кримінальне переслідування за геноцид.

Голодомор 1932–1933 років в Україні є класичним виявом геноциду українського народу. Державний «червоний» терор радянської влади проти українського народу в УРСР крім Голодомору організував ще нищення української інтелігенції («розстріляне відродження», початок травня 1933 р.) і ліквідацію Української Автокефальної Православної Церкви (28–29.01.1930 р.). Голодомор 1932–1933 рр. – спланована політика фізичного знищення носіїв національного духу – українського селянства, а також один із засобів свідомого знищення національної опозиції в УРСР. Це злочин проти людяності, якому немає терміну давності.

14 травня 2003 р. Верховна Рада України на спеціальному засіданні ухвалила Звернення до українського народу, де йдеться «…Голодомор був свідомо організований сталінським режимом і повинен бути публічно засуджений українським суспільством і міжнародним співтовариством як один з найбільших за кількістю жертв факт геноциду у світовій історії».

У вересні 2003 р. 36 держав-членів ООН ухвалили «Спільну заяву делегацій держав-членів ООН щодо 70-ї річниці Голодомору в Україні 1932–1933 рр.», в якій висловили співчуття його жертвам і закликали всі держави-члени ООН віддати данину пам’яті тим, хто загинув у той трагічний період історії. Делегація РФ приєдналася до спільної заяви, однак на наступній, 59-й сесії ГА ООН наголосила: «Подальше обговорення цієї теми в ООН є контпродуктивним». На сьогодні 16 країн-членів ООН на рівні своїх парламентів визнали Голодомор геноцидом українського народу.

1 листопада 2003 р. на 34-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО, до складу якої входить 193 країни, одноголосно ухвалено Резолюцію про «Вшанування пам’яті жертв Голодомору в Україні».

4 листопада 2005 р. Президент України підписав Указ «Про вшанування жертв та постраждалих від голодоморів в Україні».

Першим правовим українським актом, який кваліфікував Голодомор як акт геноциду, був Закон України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», ухвалений ВРУ 28.11.2006 р. Закон став політико-правовою основою для проведення масштабного офіційного розслідування злочину геноциду в Україні 1932–1933 рр.

22 травня 2009 р. за фактом скоєного злочину геноциду 1932–1933 рр. в Україні як злочину проти людяності начальник 1-го відділу 1-го Управління Головного слідчого управління Служби безпеки України підполковник юстиції Удовиченко В. М. порушив кримінальну справу № 475. У справі проходило 136 потенційно обвинувачених. Слідчо-оперативні групи проводили роботу в 17 областях України. Справа нараховувала 253 томи. 22.12. 2009 р. справу передали до Генеральної прокуратури, яка 31.12. 2009 р. скерувала її до суду. Крім українського кримінального законодавства (ст. 442, ч. 1 КК України) підставою для порушення кримінального переслідування стали міжнародні нормативно-правові акти:

  1. Європейська конвенція від 04.11.1950 р. «Про захист прав людини та основоположних свобод», ст. 7. Ратифікована 17.07.1998 р. Набрала чинності для України 11.09.1998 р.
  2. Міжнародний пакт 1966 р. «Про громадські та політичні права». Ратифіковано УРСР 19.10.1973 р.
  3. Конвенція ООН від 26.11.1968 р. «Про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинців проти людяності». Ратифікована УРСР 25.03.1969 р.

У процесі слідства доведено умисний намір керівництва СРСР і Комуністичної партії знищити частину української нації. Доказами у справі слугували:

  1. Українським селянам заборонялось виїжджати поза межі території, охопленої голодом. За «ізоляцією» контролювали військові підрозділи і ГПУ (Головне політичне управління). Українці-селяни були заблоковані у голодуючих населених пунктах і позбавлені будь-яких шансів порятунку.
  2. Керівники місцевих органів, які намагалися допомогти голодуючим, зазнавали репресій.
  3. Під час масового вимирання українців у державних резервах зберігалися великі обсяги зерна, які не були використані для порятунку голодуючих України. Одночасно СРСР продовжував експорт зерна за демпінговими цінами.
  4. Радянська влада не визнавала факту Голодомору, відмовлялася від міжнародної благодійної допомоги.

13.01.2010 р. постанова Апеляційного суду м. Києва визнала доведеним факт Голодомору 1932–1933 рр. в Україні:

  1. Радянська влада і партійне керівництво ВКП(б) спланували голод з метою придушення українського національно-визвольного руху та недопущення побудови незалежної Української держави;
  2. Голодомор вчинено шляхом насильницького вилучення в українських селян усіх харчових продуктів та позбавлення їх доступу до їжі, штучного створення життєвих умов, що призвели до фізичного знищення українського селянства, абсолютної більшості українців;
  3. Голодомор вчинено як один з етапів спецоперації проти частини української нації, оскільки саме вона мала право на самовизначення шляхом виходу із СРСР, що було закріплено в Конституції СРСР 1924 р.
  4. Голодомор вчинено керівниками партійної верхівки ВКП(б) та КП(б)У, серед яких особливо важливу й активну роль у скоєнні злочину відіграли сім осіб: Сталін (Джугашвілі) Й. В. – секретар ЦК ВКП(б), Молотов (Скрябін) В. М. – голова Ради народних комісарів СРСР і Ради праці та оборони, Каганович Л. М. – завідувач сільськогосподарського та транспортного відділів ЦК ВКП(б), Постишев П. П. – другий секретар ЦК КП(б)У та перший секретар Харківського обкому КП(б)У, Косіор С. В. – генеральний секретар ЦК КП(б)У, Чубар В. Я. – голова Ради народних комісарів УРСР, Хатаєвич М. М. – перший секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У.

Документальними доказами стали:

  • 3456 знайдених і розсекречених документів органів радянської влади та Комуністичної партії, зокрема за безпосереднім підписом Сталіна;
  • свідчення 1730 свідків і потерпілих від злочинних дій тоталітарного режиму;
  • 857 масових захоронень, де поховані жертви Голодомору-геноциду;
  • 735 населених пунктів, колгоспів, сільрад і районів України, в яких радянська влада запровадила режим «чорних дощок» (список населених пунктів, до яких застосовували позасудові, адміністративні, економічні санкції відповідно до постанови ЦУК ВКП(б) від 18.11.1932 р. «Про заходи про посилення хлібозаготівель»);
  • 400 знайдених і розсекречених документів Галузевого державного архіву СБУ, які підтверджують організацію штучного голоду;
  • архівні документи дипломатичних представництв Польщі, Німеччини, Італії, Великої Британії;
  • архівні матеріали, які підтверджують масове переселення етнічних росіян в Україну;
  • відео- і фотоматеріали подій Голодомору.

Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 рр. (зведений том) зафіксувала 601 079 фактів смертей від голоду у 10 440 селах, селищах та містах УРСР. Речовим доказом у справі стали 3186 книг реєстрації актів про смерть у 1932–1933 рр.

21.01.2010 р. постанова Апеляційного суду м. Києва набула чинності. В ній зазначено, що в Україні в період 1932–1933 рр. радянським тоталітарним режимом було скоєно злочин – геноцид українського народу. Злочин не підпадає під термін давності.

Голодомор і європейські держави

15 вересня 1934 р. 30 держав запросили СРСР до Ліги Націй, ще чотири висловили готовність підтримати, чотири висловилися проти. 38 країн світу проігнорували Голодомор в УРСР 1932–1933 рр. Проти входження СРСР до Ліги Націй виступили Швейцарія, Аргентина, Бельгія, Португалія. Під час голосування результат був таким: «за» – 38, «проти» – три (Нідерланди, Португалія, Швейцарія), «утрималися» – сім (Аргентина, Бельгія, Куба, Люксембург, Панама, Перу, Венесуела). 18 вересня 1934 р. СРСР став постійним членом Ліги Націй.

1933 р. – розірвано інформаційну блокаду про Голодомор на Великій Україні.

ЗМІ за кордоном не мовчали. Першими були у березні 1933 р. тільки двоє британських журналістів: Гарет Джонсон і Малкольм Маггерідж, який працював у ліберальному виданні «Манчестер Гардіан». Останній дізнався про Голодомор у жовтні 1932 р. Переставши довіряти радянській статистиці, журналіст покладався на власні враження від побаченого і почутого. Його сміливого кроку не підтримали акредитовані у Москві іноземні журналісти, боячись вислання з СРСР. Американські журналісти пішли проти професійної етики, виявивши безпринципність і аморальність, намагалися догодили міністрові закордонних справ СРСР тов. Уманському, побоюючись втратити акредитацію. Особливо наочно прорадянську позицію демонстрував журналіст «Нью-Йорк Таймс» Волтер Дюранті. Населення Заходу отримувало недостатньо інформації про голод у Радянській Україні, газетні статті мали неоднозначний характер. Найбільший злочин СРСР проти власного народу замовчували.

У березні 1933 р. британські журналісти писали про випадки канібалізму.

Німецьке консульство в Києві в офіційному річному звіті за 1933 р. дотримувалося показника 7 млн померлих від голоду українських селян. Тільки в Київській та Вінницькій областях говорили про 2 млн померлих.

Італійські дипломати в травні 1933 р. назвали ймовірну цифру про смерть від голоду в Україні від 10 до 15 млн.

Польський консул у Києві в липні 1933 р. в донесенні, посилаючись на довідку працівників Генерального консульства в Харкові станом на 1 червня 1933 р., вказує померлими від голоду 10 млн людей, виокремлюючи Полтавщину.

Українці Галичини і Буковини

Румунська Буковина першою 1932 р. побачила українців-біженців, які втікали з радянського «раю» від голодної смерті, де насильницькими методами в них вилучали продукти харчування і посівний матеріал. Потік біженців збільшувався взимку, коли Дністер замерзав. Найбільш правдивим джерелом про голод і голодну смерть були самі біженці з УРСР.

Перші масові антирадянські заходи протесту проти голоду 1932–1933 рр. відбулися на Буковині, яка на той час входила до складу Королівства Румунія. Чернівці стали центром цього руху. 7 серпня 1933 р. на зборах громадських організацій Буковини був створений Український громадський комітет допомоги Україні. Керівниками комітету обрали Антіна Кириліва – голова, Михайла Атаманюка – секретар. До складу комітету ввійшли Володимир Залозецький і Юрій Сербинюк, парламентарії румунського парламенту. Місцева жандармерія і префект 26–27 серпня 1933 р. особисто намагалися заборонити поминальні богослужіння і відмовляли місцеве населення від акцій протесту в Чернівцях, які все ж відбулися в понеділок, 28 серпня 1933 р. До того префект м. Чернівців І. Якобан за погодженням міністра внутрішніх справ Румунії дав згоду на проведення панахиди і виступів населення на підтримку Наддніпрянської України. В день проведення богослужіння жандармерія перекрила дороги до міста і не пропускала людей. Відбулися тільки поминальні релігійні заходи, в яких взяли участь до 5000 осіб. Висвітлення суспільно-політичного життя українців Буковини відбувалося на сторінках незалежного часопису «Час». Ця газета ще в січні 1933 р. вмістила перші статті про голод на Наддніпрянщині.

Буковинці організували збір коштів, поширення інформації про Голодомор для міжнародної спільноти, українських громадських і політичних організацій.

У межах Другої Речі Посполитої влітку 1933 р. відбулася найбільша кількість протестних акцій, які активно підтримувала УГКЦ. З ініціативи Церкви був запроваджений поминальний день за загиблими від голоду – 28 жовтня.

24.07.1933 р. єпископат УГКЦ звернувся до вірних з відозвою «Україна в передсмертних судорогах». Відозву підписали митрополит Андрей Шептицький і єпископи УГКЦ Галичини. 30.07.1933 р. відозва була надрукована в тижневику «Мета» у Львові, її зачитували у всіх церквах. Священники просили поширювати правдиву інформацію про голод, закликали вірних про організацію допомоги. На відозву вищого керівництва УГКЦ відгукнулося 35 українських партій і організацій, які заснували Український громадський комітет рятунку України, що став основним координатором усіх акцій на допомогу голодуючим.

17 жовтня 1933 р. УГКЦ звернулася до пастви з пастирським закликом взяти активну участь у відзначенні Дня жалоби і протесту, яким визначили 29 жовтня 1933 р., що згодом набув загальноєвропейського характеру.

Православна церква в особі митрополита Діонісія була налаштована проросійськи і перебувала в етнічному конфлікті з місцевим населенням, яке вимагало націоналізації церкви (РПЦ). Православна церква зайняла вичікувальну позицію, крім Волинського єпископа Полікарпа, єдиного українця серед керівництва РПЦ. Далі проведення Служби Божої і молитви за жертви Голодомору священники РПЦ не йшли.

Усі заходи мали антирадянський характер. Для організування і проведення акцій створювали спеціальні громадські організації, комітети. Незважаючи на активну участь в акціях УГКЦ, Ватикан офіційно не відгукнувся на Голодомор в Україні й не виступав ініціатором рятункових акцій. УГКЦ стала однією з найактивніших релігійних установ, яка найбільше зробила для поширення інформації про голод на Великій Україні 1932–1933 рр.

Резолюція ЦК УНДО (Українське народно-демократичне об’єднання) від 24.04.1933 р. засудила політику СРСР проти українських селян. Через галицьку періодику і власну газету «Діло» на основі листів від родичів з УРСР, свідчень очевидців, яким вдалося перейти радянсько-польський і радянсько-румунський кордони, партійці поширювали правду про голод.

Найвпливовішими газетами у Львові були україномовні «Діло» і «Новий час». Щоденний часопис УНДО «Діло» в 1933 р. на своїх сторінках опублікував 199 статей про Голодомор в УРСР. Щоденна газета «Новий час» опублікувала чотири листи постраждалих, які вмістила у статті під назвою «Народ гине», де вказала число померлих від голоду – 10 млн. Аналогічну цифру використала чернівецька газета «Час» у липні 1933 р., навівши факти людоїдства.

У Львові восени 1933 р. спеціально для того, щоб відобразити ситуацію в СРСР, було засноване видавництво «За Україну», де в першому номері на першій сторінці розмістили карту з позначенням територій УРСР, охоплених Голодомором.

14 липня 1933 р. УСРП і УСДП у Львові заснували спільний комітет, який наприкінці липня був реорганізований в Український громадський комітет рятунку України, куди входило до 44 місцевих організацій. Комітет у практичному розумінні провів найбільше заходів. На Волині окремо був створений Волинський громадський комітет допомоги голодуючим в Україні. Отже, у Другій Речі Посполитій діяло три комітети.

Акції протесту в період із серпня по жовтень 1933 р. мали спонтанний характер. Тільки у Львівському воєводстві восени 1933 р. відбулося 38 акцій протесту, організованих партійними і громадськими організаціями. Протестувальники визнали винуватцями Голоду більшовиків.

Основними видами протесту були:

  1. Акції у формі звернень, відозв, резолюцій, поширення інформації, поминальні панахиди, молебні, народні віче, богослужіння.
  2. Звернення до міжнародних організацій, зокрема до найвпливовішої у міжвоєнний період Ліги Націй (Женева, Швейцарська конфедерація). Питання Голодомору у вересні 1933 р. було винесене на обговорення під час 76-ї сесії Ліги. Президентом Ради тоді був прем’єр-міністр Норвегії Йоган Людвіг Мовінкель. 29 вересня 1933 р. відбулося неофіційне засідання 14 членів Ліги Націй за зачиненими дверима, без преси. За активні заходи для порятунку потерпілих від голоду в УРСР виступили представники тільки чотирьох країн: Ірландії, Іспанії, Німеччини, Норвегії. Решта країн обмежилася зверненням до Червоного Хреста. Країни Заходу були поінформовані про Голодомор, однак іти на конфлікт із СРСР не хотіли. СРСР офіційно заперечував голод. У січні 1933 р. нарком закордонних справ СРСР М. Литвинов зробив спеціальну заяву про те, що голоду в країні немає. Своє рішення представники європейських країн мотивували тим, що українці самі не висловили своєї волі і УРСР не є членом Ліги.
  3. Організація допомоги постраждалим (спроби надати матеріальну допомогу, збір коштів).

ОУН (Організація Українських Націоналістів) не долучалася до легальних заходів, вважаючи їх неефективними. Українські націоналісти вдалися до терористичної акції, вбивства (атентат) у Львові 21 жовтня 1933 р. представника консульства СРСР. Акт виконав член ОУН Микола Лемик. Це, на їхню думку, мало привернути увагу міжнародної спільноти до голоду в УРСР. Галичани сприйняли атентат як закономірну відповідь на злочинні дії більшовиків проти українського селянства.

Наслідки

Дослідники визначають період Голодомору-геноциду з квітня 1932 р. по листопад 1933 р. – 17 місяців. У цей період в Україні помирало 25 000 щодня! Зарубіжні й вітчизняні дослідники наводять різні цифри загиблих під час Голодомору 1932–1933 рр. – від 5 до 10 мільйонів і 14 млн непрямих жертв (померлих від повного фізичного виснаження, тифу, кишково-шлункового отруєння, канібалізму, репресій, самогубства).

ЗАГСам була дана вказівка не реєструвати смертей дітей до одного року. 16.02.1933 р. надійшла вказівка про заборону вести реєстрацію смерті від голоду, крім органів ГПУ. Сільські ради під час реєстрації смерті не вказували її причини. Згодом, 1934 р., надійшло розпорядження ЗАГСам усі книжки реєстрації смертей за 1932–1933 рр. надіслати до спецчастин ГПУ, де більшість із них була знищена. Середня тривалість життя українців у 1933 р. становила 7,3 року в чоловіків і 10,9 року в жінок.

У СРСР заборона на інформацію про голод діяла до 1987 р.

Висновки

Голодомор 1932–1933 рр. в Україні штучно організований комуністичним режимом на чолі зі Сталіним і призвів до загибелі мільйонів українців.

Голодомор-геноцид 1932–1933 рр. в Україні повинен дістати належну оцінку в історичному, соціологічному, правовому і політичному аспектах. Міжнародна спільнота має усвідомити суть сталінського тоталітарного режиму. Це глобальна соціогуманітарна катастрофа в історії людства.

І надалі історичні дослідження Голодомору-геноциду 1932–1933 рр. в Україні мають свою актуальність. Тоталітаризм, який зневажає людські права і спричиняє нетерпимість, допускає політичні переслідування, використовує прояви ксенофобії, расову й етнічну нерівність, породжує злочин проти людяності й повинен дістати належну правову оцінку.

Щороку в Україні проводять жалобні заходи із вшанування пам’яті жертв Голодоморів 1921–1922, 1932–1933, 1946–1947 рр. в Україні. В усіх храмах відправляють поминальні Служби Божі. В містах відбуваються екуменічні панахиди і спільні молитви. Громадськість вшановує пам’ять загиблих заходами «Свіча пам’яті», «Хода пам’яті». По всій Україні оголошують хвилину мовчання і відбувається міжнародна акція «Запали свічку пам’яті» (в момент заходу сонця або за дві-три хвилини перед тим запалюють свічки). День пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 рр. в Україні запроваджено відзначати в останню суботу листопада.

Пом’янімо братів наших, невинних жертв Голодомору, жорстоко вбитих комуністичним режимом!