Розповідає Роман Медвідь, голова студентського аматорського театру «САД», учасник квартету «Misericordia», випускник Національного університету «Львівська політехніка»:
– «Дивись ширше – побач більше» – таке гасло нашого театру «САД» є невипадковим, адже наші театральні постановки дозволять перевтілитися від голубки-менеджера, що постійно щось забуває, до сварливої та завжди «при пам’яті» Кайдашихи, від Голохвостого з маньоврами до простого і турботливого Йосифа…
Стати учасником студентського аматорського театру «САД» мені запропонувала моя викладачка з Університету, а за сумісництвом і режисер цього театру, Юлія Григорівна Бондаренко. У своїй першій ролі я грав НКВДиста, який нищив наш народ у часи Голодомору 1932–1933 років. Реплік у мого персонажа було небагато, але ширина його емоцій у словах про голодну смерть «хахлов» була превеликою. Не можу сказати, що ця роль вдалася мені легко, але завдяки допомозі інших учасників цієї постановки та Юлії Григорівни перевтілюватися було простіше.
З часу моєї першої участі в театрі вже пройшло більше трьох років, і за цей час ми показали чимало. Тому хочу поділитися спогадами з декількох вистав.
Одразу після вистави про Голодомор ми взялися за кардинально іншу. Її «іншість» проявлялася, насамперед, цільовою аудиторією, адже це була вистава для дітей. У її сюжеті лежить біблійна історія про всесвітній потоп. І от до ковчега приходять два пінгвіни з великою валізою. Ця валіза запам’ятається усім, хто в ній побував. Так, саме побував. «Ковчег – це дуже великий корабель, але небезрозмірний», тому туди можна було потрапити тільки двом представникам виду (закон: кожній тварині по парі). Але що робити, коли ваша трійця друзів є нероздільна?! (Не)Правильно, обманути менеджера-голубку і почергово ховатися у валізі. Серед інших «пінгвінів» я був найбільшим, і тоді або мою голову, або ноги було видно. Скільки всього ми передумали і перепробували аби мене сховати цілого. Найголовніше, що ми хотіли донести, що дружба – це дуже крута річ, адже це «допомога, взаємопідтримка, довіра, щирість…».
Після пінгвіна мені довелося грати роль святого апостола Петра. Мушу визнати, що ця роль мені «не йшла». У мене був певний стереотип щодо його особи. Мене дражнила його холеричність, часом різкість, не сповна обдумані кроки… Але певний час розважаючи над його особистістю, я подивився на нього під іншим ракурсом. Тепер перед мною постав новий виклик: зобразити піднесення впалого апостола, щире розкаяння, метання, прощення самому собі і, зрештою, прийняття себе з таким досвідом. Ця роль навчила мене не опускати рук та побути в тиші.
Ще один спогад пов’язаний з теперішньою ситуацією в нашій країні – війною. Так сталося, що рідний брат однієї з учасниць нашої спільноти – Тарас Карпа – загинув під час виконання бойового завдання на Сході України. Наш театр був запрошений на вечір пам’яті. Тоді ми показали експромт-виставу, у якій прожили його життя: народження, шкільні часи, зустрічі з коханою дівчиною, одруження і народження дитини, зустріч зі смертю. Кажу з гордістю, що мені випала честь «зіграти» Тараса. Ці мовчазні діалоги, де засобами спілкування є погляди, жести, дії, у поєднанні з динамічними сценами дозволили прожити його шлях на землі. У моїй голові тільки звучав вірш Василя Стуса «Як добре те, що смерті не боюсь я…».
За немалу історію існування нашого театру ми поставили чимало вистав. І кожна з них була пережита нами. Часом ми настільки можемо «пережити» оригінал, що від нього залишається лише структура та персонажі (і то не завжди).
Ми – аматори, але ділимося емоціями, відчуттями та почуттями з нашими глядачами професійно.