У березні 2018 року минає 99 років від офіційного створення Української соціалістичної радянської республіки. Як відбувалося її утвердження на українських землях, чого навчила (чи не навчила) нас історія, і чому вкотре наступаємо на ті ж граблі? Про це говоримо із доцентом кафедри історії, музеєзнавства і культурної спадщини ІГСН Іваном Хомою.
– Російські більшовики свій сценарій на території України розгорнули ще наприкінці жовтня 1917 року, відразу після жовтневого перевороту, – розповідає історик. – А в грудні розпочали пряму агресію проти УНР. На щастя, у січні – лютому 1918 року, попри успішні бойові дії більшовиків проти УНР, Центральна Рада спромоглася укласти союз з німецькою та австро-угорською імперіями. Власне, спільно з ними вже наприкінці весни 1918 року було виграно українсько-більшовицьку війну – першу війну за незалежність України у ХХ столітті. Але радянську владу це не зупинило. У квітні в Таганрозі було створено КП(б)У, яка в липні на більшовицькому з’їзді в Москві офіційно проголосила себе частиною російської комуністичної партії. За допомогою політичної оболонки Росія наприкінці 1918 року вдруге відновила агресію проти УНР. Коли більшовики відтіснили армію УНР на Волинь та Поділля, 10 березня 1919 року у Києві відбувся III з’їзд КП(б)У, на якому було офіційно оголошено про створення квазі-держави УСРР і оголошено першу її конституцію. Як не дивно, тоді згідно з конституцією більшовицька УСРР була незалежна, однак це протривало лише до червня (неповні три місяці). Відповідно до так званого військово-політичного договору у червні 1919 року УСРР увійшла в договірну федерацію з Росією. Тоді ж уряд віддав Росії право керувати ключовими міністерствами (економікою, сільським господарством, транспортом, поштою, телеграфом, армією тощо), залишивши собі освіту, медицину і соціальне забезпечення. 28 грудня 1920 року було підписано черговий військово-господарський договір, а вже 30 грудня 1922 року на базі цих двох договорів уже УРСР увійшла до складу новоствореного СРСР, що дало йому змогу здійснювати пряму агресію проти українського народу.
– Чи є зв’язок між тодішнім загарбанням України і тим, що почалося у 2014 році?
– Звичайно, це ніби продовження загарбницьких дій. А все тому, що ми й досі не до кінця усвідомили, якою була УРСР. Відтак не засвоїли як слід її досвід і боротьбу з нею УНР. Українці дуже халатно ставилися до своєї історії, тому й маємо нові російські проекти, до яких Росія дуже ретельно готувалася відразу після розпаду Союзу й проголошення незалежності України. Тоді, коли ми насолоджувалися свободою, вона їх вдало реалізувала. На щастя, розповзання метастазів ДНР і ЛНР ми зупинили відразу, як тільки зрозуміли, чим для нас є Україна. Допомогло й те, що факт існування УНР від 1917 до 1921 року став дуже вагомим стартом, який тоталітарна система навіть за 70 років не змогла знищити. Велику роль у збереженні держави зіграли українці в еміграції, які більш-менш адекватно оцінили здобутки та прорахунки УНР, а також розвивали цей досвід.
– Чого нам чекати від нової загарбницької хвилі?
– Нині Україну визнають на міжнародній арені. Це свідчить, що ми відбулися як держава і в міжнародної спільноти це не викликає сумніву. Крім цього, у світі добре розуміють, хто такі ДНР і ЛНР, створені окупантами на території двох українських областей, тому їх ніколи не визнає міжнародна спільнота. Вірю, що наша держава відновить свою територіальну цілісність, але на це піде багато часу та праці.
– Якими уроками історії ми не скористалися?
– Однозначно дати відповідь дуже складно. Якщо ми як держава прожили на початок анексії Криму та окупації Донбасу 22,5 роки, то значить, що ми дуже виросли як нація, врахували багато своїх помилок, виховали величезну кількість громадян, а не просто жителів. У нас тепер уже є багато державників. Росія змусила нас зі зброєю в руках захищати свою країну. І ми намагаємося бути ефективними, зокрема, опираючись на досвід здобутої та втраченої в 1917–1921 роках Української народної республіки.
– Як у нинішніх умовах мають працювати історики?
– Від часу проголошення незалежності українська історична наука зробила дуже багато в утвердженні забутих, витертих сторінок нашого минулого. Заклала непогані орієнтири в суспільство щодо особливостей та закономірностей культурно-історичних процесів на українських землях, розпочала важку роботу в боротьбі з міфами та стереотипами, сформованими для дискредитації українця та України. Найчастіше це відбувалося як волонтерство. Позитивом сьогодення є те, що тепер не історик йде до аудиторії, просить послухати, звернути увагу на проблеми та виклики, а аудиторія йде до історика з запитаннями: що сталося?, чому?, чого слід очікувати?...