Зоряна Пелипишин навчається на четвертому курсі Львівського національного університету «Львівська політехніка». Та вже студенткою вона почала працювати за своїм фахом – репортеркою та випусковою редакторкою на ТРК «Перший̆ Західний».
Дівчина розповіла в інтерв’ю про те, як мрії стають реальністю, коли справді працюєш за своїм покликанням.
– Зоряно, розкажи трішки про себе. Чому вибрала журналістику?
– Журналістика зацікавила мене спонтанно. Ще у школі подобалося вигадувати та писати твори, декламувати вірші. І ось я випадково натрапила в журналі на цікаву розповідь про роботу редакції. Там йшлося про тонкощі редагування, проблеми, знайомство з людьми. Мене захопила ця редакційна атмосфера. Вирішила, що маю спробувати. Я поставила ціль: якщо творчі конкурси напишу більше, ніж на 150 балів, коли максимум 200, то бути мені журналістом. Написала. Бали хороші.
– Як проходило твоє навчання у Львівській політехніці?
– Перший рік навчання – це, звичайно, адаптація. Одногрупники, викладачі, багато корпусів, до яких треба знайти дорогу. Та хвала Google Maps і перехожим! Зрозуміла, що перші 2–3 місяці треба вивчати викладачів. До кожного свій підхід. Ніколи не забуду зображувальну журналістику. Обов’язкове завдання – надрукувати фотографії̈. Всі дружно бігали по місту і фотографували пам’ятники, а потім так само дружно стояли в черзі на друк. Не лише за навички я вдячна університету, а й за друзів. Зі своєю найкращою подругою познайомилася на першій парі. Відтоді ми пройшли спільно дуже багато всього.
– Як та коли ти змогла потрапити у команду ТРК «Перший Західний̆»?
– У кінці другого курсу нам поставили завдання – два тижні практики в ЗМІ. Знайома розказала про ТРК «Перший Західний», що вона говорила вже з редакторкою. Там залишилося лише два місця, тому я зі своєю найкращою подругою одразу ж пішли пробувати щастя. Почалися два тижні пекла й без перебільшень. Я потрапила в контрастний світ роботи журналіста. Вранці зйомки, а потім пишеш величезний сюжет, який вже того ж таки дня має бути в ефірі. Нам, звичайно, не довірили одразу щось самостійно видавати. Тому писали альтернативні тексти, які потім вичитував редактор. Бувало, що тричі переписувала сюжет.
Останній день практики довелося пропустити. І тут мені телефонує Світлана, наша шеф-редакторка. Сказала, що у мене є потенціал і я можу прийти вчитися на телеканал у жовтні. Я погодилася. Виявилось, що вона запропонувала те ж саме й моїй подрузі. Від жовтня ми два місяці вчились. Аж ось, в один прекрасний день, мене відправили на зйомку бейбі-боксів у перинатальний центр. Я написала. Шеф-редакторка виправила лиш одне слово і потиснула мені руку. Далі в мене був увесь тиждень вдалих матеріалів. Опісля, дзвінок від шеф-редакторки й чую слова: «Я тут вирішила взяти тебе на роботу». Заплакала від радості. Так і почався новий етап у моєму житті. Я стала журналістом на телебаченні!
– Чи важко було адаптуватись?
– Адаптуватися до того, що ти не просто практикант, а вже самостійний журналіст – дуже важко. Я відчувала відповідальність за матеріал. Найважче – знайти спікерів і домовитися саме на сьогодні, на конкретну годину, коли у тебе є оператор і водій. А якщо розробляєш сюжет, то це зазвичай багато локацій. Важко було після насиченого дня зйомок сісти та написати текст. Здавалося, у чому тут проблема? Але ти на емоціях, а отже, написане треба скоротити втричі. Після перших місяців роботи я додому приходила повністю виснажена. Але розуміла – це моє, адже я щаслива допомагати своїми матеріалами людям, або ж розповідати про цікаве, красиве, корисне.
– Яка атмосфера всередині колективу?
– Атмосфера в «newsroom» (кімната новин) – сімейна, всі один одному допомагають. Це молодий колектив, де твої ідеї, якщо не підтримують, то доповнять. Це постійні мозкові штурми, коли тобі потрібен синонім до слова чи перефразоване речення. Ти просто голосно про це кажеш і всі майже одразу пропонують варіанти. Я зрозуміла, що колеги раді допомогти і поділитися досвідом. Розповідаю про це й розумію, що щаслива, адже маю таких колег. Ми стали більше, ніж колеги. Адже ми є друзі! Відпочиваємо разом після роботи, вечеряємо, ходимо у філармонію чи на інтелектуальні ігри. Це неймовірна можливість дізнатися про людей поза роботою. Тому я справді отримала колектив друзів.
– Розкажи про репортаж, який тобі найбільше запам’ятався.
– Це мій перший сюжет. Він був про операцію на серці. А точніше, про коронарне шунтування. Я почула тему і за годину мала виїжджати в лікарню до пацієнта, якому провели оце хірургічне втручання. Мені страшенно пощастило з редакторкою. Вона нам читала лекції, і розуміла, що ми маємо писати про все, але ще недостатньо досвідчені та начитані. Лекції були завжди про важливе: місцеве самоврядування, ОТГ, чим відрізняється ЛОДА і ЛОР, про цукровий діабет і, звісно, про операції на серці. Тому мені було легше зрозуміти всі нюанси. Я написала матеріал і видала в ефір того ж дня. Дуже собою пишалася.
– Що тобі найбільше подобається у твоїй роботі?
– Я йшла у журналістику з переконанням: мій обов’язок – допомагати людям. Цим і займаюся. У когось біда: розвалюється будинок, забрали землю, бракує коштів на лікування – ми їдемо й знімаємо матеріал, вникаємо в суть справи. Це приносить мені максимальне задоволення.
– Які труднощі виникали під час роботи?
– Так, проблеми завжди виникали й досі виникають. Вірю, що коли ти долаєш труднощі, то переходиш на новий рівень. Буває фізично важко, коли зйомки дуже рано або ж посеред ночі. Чи локація далеко, і тобі доводиться писати в дорозі, а не в затишній студії. Бувають й агресивні спікери, які на контакт ніяк не йдуть. Багато нюансів у професії журналіста, але потрібно бути готовим до всього.
– Чи відрізняється реальна робота від твоїх уявлень про журналістику?
– Звичайно. Я гадала, що це буде простіше для мене. А тут інколи не маєш часу пообідати, бо розплановано весь день. Але ти звикаєш, пристосовуєшся та входиш у ритм. Я кожного разу маю можливість наснажуватися новими емоціями, хоча ввечері цілковито виснажена.
– Які в тебе плани на майбутнє в журналістиці?
– Моя робота нині – це перша сходинка в журналістиці. Зараз я навчаюся всіх тонкощів та майстерності. А далі буде видно. Зупинятися точно не буду. Поки горітиме бажання підніматися вище, доти я відповідатиму своєму сьогоднішньому покликанню.
