Війна в Україні — не лише жорстока битва за свободу та незалежність, а й поле бою, де зіштовхуються старі і нові технології й де наука та освіта стають одними з ключових інструментів у цій боротьбі. Про те, як українці дають відсіч ворогові не лише на полі бою, а й в освітній сфері, ведемо розмову сьогодні з аспірантом Національного університету «Львівська політехніка», нагородженим медаллю «За працю і звитягу», Іваном Фесюком.
— В інтернет-мережі маємо дуже мало інформації про ерудованого молодого аспіранта з такими регаліями. Що ви про це скажете?
— Я не публічна людина і не маю часу на соціальні мережі. Якби ви про мене знайшли багато інформації в мережі, можливо, ми з вами не спілкувалися б, — усміхається і далі дуже щиро, з гордістю розповідає: — Про мене більше пише дружина. Вона не українка, тайка, і її погляд на моє становлення в суспільстві завжди є цікавим. А ще вона завжди поряд зі мною. Від початку повномасштабного вторгнення не виїжджала з країни, тому добре знає, що в нас відбувається, і всі справи, зокрема волонтерські, ми вирішуємо разом. Якщо потрібно до Житомира, їдемо до Житомира, до Харкова — то до Харкова, до Дніпра — то до Дніпра, до Бахмута, отже, до Бахмута. Тож можна сказати, що вона — моя підтримка і мій тил.
— Але сьогодні ви навчаєтесь і працюєте в Національному університеті «Львівська політехніка» як молодий науковець. Розкажіть про свої досягнення та міркування в контексті розробок.
— Мої зв’язки з Львівською політехнікою тягнуться з раннього дитинства. Я народився, коли мама і тато були студентами тоді ще Львівського політехнічного інституту. Батьки-студенти змушені були брати мене із собою на пари. У період залікової сесії мама захищала курсову роботу і на цей час залишила мене з викладачкою в лабораторії. Саме тоді я вперше спробував повторити за викладачкою електричну схему на стенді, і вона запрацювала. Мені тоді було півтора року, принаймні так розповідала мама (усміхається). Техніка й технології мене цікавили завжди. Зараз я працюю з фізикою плазми, радіозв’язком, робототехнікою та радіокерованими моделями. У Національному університеті «Львівська політехніка» я працюю зі студентами, час від часу запрошую їх на практику, де ми програмуємо контролери, складаємо схеми, налагоджуємо зв’язок. Деяких студентів залучаю до роботи з мікросхемотехнікою. Також я створив сторінку Львівської політехніки на GitHub, до якої приєднав студентів і викладачів, щоб вона стала більш іміджевою.
Треба віддати належне керівництву Львівської політехніки, яке дуже багато допомагає в нашій науковій роботі, зокрема й колективу, який намагається підтягнути студентів до належного рівня. Тож, коли студент активний, показує свої здібності з доброго боку, викладачі часто йдуть назустріч і допомагають. Ще б хотілося, щоб студенти були ближчими до адміністрації та активнішими в досягненні рівня знань. На жаль, реалії такі, що на видаткову стипендію важко прожити, а ті студенти, що на контракті, взагалі її не отримують, тому намагаються всіляко підробляти, і часто не за спеціальністю, що дуже негативно впливає на їхній освітній рівень.
Хотілося б також реалізувати співпрацю інститутів так, щоб студент до 4-го курсу мав навички роботи за своєю спеціальністю в команді й набував у ній успішного досвіду. Для прикладу, студенти менеджменту керують і створюють проєкти, економісти описують кошторис з урахуванням видатків проєкту, інженери створюють прототипи, креслення та презентації для потенційних інвесторів. Такий підхід давав би не лише досвід для майбутньої роботи, а й можливість вже на стадії навчання створювати власні стартапи, набувати досвіду, який можна було б використати й у навчанні. До речі, саме таку схему пропагують у Київському політехнічному інституті імені Сікорського, яку активно підтримує керівництво цього навчального закладу. З іншого боку, бізнес має бути готовий до таких інвестицій у студентські стартапи й активно це підтримувати.
— Які саме проєкти ви б хотіли бачити при Львівській політехніці?
— Та різні: від сервісу послуг, вебсайтів з корисними матеріалами чи ком’юніті до електронних девайсів, робототехніки, дронів або навіть автомобілів. Це все не так складно, як здається. Сьогоднішній студент — майбутній інженер, тому він зобов’язаний не тільки мріяти, а й втілювати свої мрії в життя, інакше для чого він тут, у Політехніці? Молодь має прокладати дорогу в майбутнє і розвивати нові й нові технології — саме за це стоять наші воїни і захищають нас, поки ми працюємо над майбутнім.
— Ви активно провадите волонтерську діяльність і, напевно, знаєте багато про війну та ситуацію на фронті. На вашу думку, чи можна теперішню війну в Україні назвати війною технологій і дронів?
— Я не згоден з тим, що ця війна є війною технологій і дронів. У всіх війнах використовували технології: спочатку списи та мечі, луки й арбалети поряд із метальними машинами, ці машини поступово вдосконалювались і нарешті були замінені вогнепальною зброєю, включно з гарматами, коли з’явилися технології, що давали змогу використовувати порох з більшою швидкістю та руйнівною силою. До прикладу, індіанців легко було завоювати вогнепальною зброєю на противагу списам і лукам. Війна технологій завжди була, недаремно кажуть, що знання і технології — це як Священний Ґрааль, що в легендах наділяє своїх володарів великою мудрістю та силою. Аналогічно знання і технології дають людям можливість змінювати світ, поліпшувати якість життя, розв’язувати складні проблеми і відкривати нові горизонти.
Треба розуміти, що лише дронами ми не виграємо війну, тут потрібно більше, ніж просто дрон, бо дрон — це позиційні, або точкові операції, для точнішого чи керованого ураження ворожої цілі. А війна — це ціле мистецтво, як би жорстоко чи цинічно це не звучало. То комплексна робота всіх рівнів: від керівництва держави до роботи певних підрозділів, від міністерств та університетів до бізнесу, роботи підприємств, зокрема оборонних, від культури до світогляду окремої людини. Згадати хоча б той самий трактат «Мистецтво війни» Сунь-цзи: «Постійно розвивайся — ніхто не дивиться на минулі досягнення і трофеї. Важливо тільки тут і зараз. Тому потрібно постійно рости, професійно й особистісно. Вчитись, навчатись і використовувати здобуте на практиці — це єдиний спосіб уникнути застою» та «Бідність державного казначейства змушує армію утримуватися за рахунок внесків на відстані. Сприяння підтримці армії на відстані змушує людей збідніти»…
— Ми не можемо не зачепити питання штучного інтелекту, яке так часто з’являється в інфопросторі в умовах війни. Яка користь від штучного інтелекту на полі битви?
— Від штучного інтелекту користі багато, тому що він може аналізувати отриману інформацію, розташування військ, прорив, логістику, машинний зір дронів, доведення їх до цілі. Водночас це й небезпека, тому що він може вийти з-під контролю. Важливо розуміти, що росіяни теж розвивають ШІ і в цьому плані не відстають. Штучний інтелект — це не панацея, а дуже корисний інструмент, але водночас потрібно бути з ним обережним.
— На вашу думку, чи зможе Україна стати технологічно сильною державою вже після закінчення війни?
— Україна має всі шанси стати технологічно сильною державою після закінчення війни за умови реалізації низки стратегічних кроків і використання своїх потенційних ресурсів. Інвестиції в освіту та науку: підвищення якості освіти, особливо в галузях STEM (наука, технології, інженерія, математика), сприятиме формуванню висококваліфікованих кадрів. Наукові дослідження: створення умов для розвитку науково-дослідних установ та університетів, фінансування наукових проєктів і досліджень. Зокрема, збільшення відсотка інвестицій у науку — з 0,5 % ВВП до як мінімум 2–3 % ВВП. Підтримка молодих підприємців, розвиток стартап-інкубаторів та акселераторів, створення сприятливих умов для венчурних інвестицій. Розвиток технологічних парків і спеціальних економічних зон, де компанії зможуть працювати над інноваціями з порівняно низьким податком або податковими канікулами. Спрощення адміністративних процедур через цифрові платформи. Інвестиції в розвиток високошвидкісного інтернету, дата-центрів і телекомунікаційних мереж. Участь у міжнародних наукових і технологічних проєктах, співпраця з провідними світовими компаніями й науковими установами. Створення привабливого інвестиційного клімату для залучення капіталу з-за кордону. Інвестування в розвиток високотехнологічних галузей, як-от авіація, космічна промисловість, біотехнології та ін. Створення політики, яка підтримує інноваційні підприємства і сприяє розвитку сучасних виробничих потужностей. Формування промислових кластерів, де різні галузі можуть співпрацювати і взаємно збагачуватися технологіями та знаннями. Реалізація цих стратегічних напрямів допоможе Україні стати технологічно сильною державою, сприятиме економічному зростанню і підвищенню якості життя громадян. Ну і, звісно, найважливіше — це корупція, з нею нічого сказаного вище ми не доб’ємося, потрібно якось із нею покінчити.
— Насамкінець розкажіть, як це — отримати медаль з рук Президента України?
— Відчуття дивні й поки що малозрозумілі. Але я точно знаю, що медаль не лише моя, а радше ще трьох «могутніх слонів, які тримають крихку землю». Перший «слон» — це найрідніші: мама з татом, які теж волонтерять, рідний брат, який у Бахмуті тримав оборону, і, звісно, дружина — моя права рука. Другий «слон» — це колектив моєї Політехніки. Найперше — доцент кафедри РЕПС і керівник СКБ «Авіоніка» Олег Миколайович Яремко, який є дуже добрим наставником і спеціалістом у галузі телерадіокомунікацій і який завжди підтримує та допомагає в розробці й технологічних новаціях, також світлої пам’яті покійний директор Інституту телекомунікацій, радіоелектроніки та електронної техніки, доктор технічних наук Богдан Михайлович Стрихалюк — унікальна людина, який казав, що «у нас всі студенти хороші, з ними треба працювати», голова первинної профспілкової організації працівників Національного університету «Львівська політехніка» Роман Степанович Колодій, директор НДКІ ЕЛВІТ Віктор Федорович Ткаченко, який докладає зусиль для підтримки молодого покоління. Ну і, звісно, щира вдячність за всіляку підтримку проректорові з наукової роботи професорові Івану Васильовичу Демидову. Та, звичайно, головний «слон» — це військові: солдати й офіцери, завдяки яким живемо і працюємо у відносно затишному Львові, а також волонтери зі Львова, Миколаєва, Харкова, Маріуполя, Києва, Трієста, Рима, Венеції, Сицилії, Відня, США — усі, що донатять і дістають потрібне, зокрема студенти й аспіранти, викладачі, професори. Тому ця нагорода не лише моя, вона всіх цих важливих людей, без яких мої старання були б марними.
