Найчастіше в рубриці «Родом із Політехніки» – солідні керівники підприємств, депутати, громадські діячі тощо. Але кар’єрні досягнення – не завжди прямий наслідок диплома з конкретної спеціальності. Артур Бобрик закінчив у Львівській політехніці бакалаврат із прикладної лінгвістики (Інститут комп’ютерних наук та інформаційних технологій). Потім навчався в магістратурі УКУ на журналістиці. Працює радіоведучим на «Львівській хвилі».
– Почнімо з Твого навчання в Політехніці. Знаю, що Ти курсу від другого чи третього хотів стати журналістом. Чому ж одразу не вступав на журналістику?
– А до того я мріяв бути пілотом. Але в Кіровоградську льотну академію не пройшов через медичні протипокази (зір). Лишався тиждень до кінця терміну подавання заяв на вступ. Відверто кажучи, Політехніку я обрав випадково. Подав документи – і вступив.
Насправді я захотів стати журналістом після знайомства з редакцією «Аудиторії». Я завжди любив читати, подумав собі, що теж можу писати. І ось якось вирішив спробувати себе в журналістиці, тож тричі підходив до приміщення «Аудиторії» і тричі йшов геть – боявся ввійти. Утім, згодом я таки натиснув на клямку. Пам’ятаю, тодішній головред Ярослава Величко доручила мені зробити інтерв’ю з моїми друзями з гуртожитку про спорт. І я й далі почав щось писати. Отак ви визнали мої журналістські вміння й дали мені поштовх до подальшого вибору.
– Ти таки «дотягнув» до бакалаврського диплома. Не хотілося кинути те, до чого душа не лежала? Просто звик доводити почате до кінця?
– Буду відвертим: я не раз був на межі «вильоту» з університету. Але мене рятувала … «Аудиторія»: мою першу публікацію в газеті розмістили зі світлиною, так що моя маленька слава мені допомагала. Мене тому не вигнали спочатку з гуртожитку, а пізніше деякі викладачі поблажливо ставились до мене завдяки публікаціям в «Аудиторії» – мовляв, я не пропащий (сміється). Я ж за оцінками ніколи не ганявся, то якісь «трійки» мені вже іноді, виходить, «дотягували». Словом, закінчив я університет цілком нормально, без проблем.
– То університет тобі щось дав? Політехніка, наприклад, є партнером Твоєї постійної рубрики на радіо «Наші» про відомих українців.
– Яким би студентом я не був, насправді Політехніка дала мені все. Так, я не особливо вчився, бо це було не моє, я не знав усіх цих формул, алгебри, геометрії, тим більше, що вже зрозумів, чим насправді хочу займатися. Але загалом університет дав мені людей, із якими я досі поряд, я із вдячністю згадую деяких викладачів (Галина Наконечна, Ольга Заболотна, Валентина Голтвян – добрі люди, яких мало), дав мені вас – саме з «Аудиторії» почалася моя журналістика.
Сам не знаю, як мені прийшла до голови рубрика про відомих українців. Мені здається, що людям важливо мати еталон успіху в різних галузях, різних сферах життя. Я розповідаю про успішних науковців, режисерів, спортсменів, політиків. Між ними всіма кожен може вибрати собі приклад для наслідування. Передовсім роблю програми про особистостей, які мені цікаві.
– Що пригадуєш зі свого навчання? Пам’ятаєш, як Тебе викликали «на килим» до проректора з молодіжної політики та виховної роботи? Ти вже тоді публікувався в «Аудиторії», тому мене запросили теж.
– Так, було таке. Ми побилися з хлопцями «аутпосту», мене вигнали з гуртожитку. Добре, що не з університету. Це дурна історія.
Мені запам’яталося, як я їздив до Києва замість Ірини Фаріон. Мій колега переміг у конкурсі Яцика у Львові. Ірина Дмитрівна мала його супроводжувати, але не змогла. То вона порадила йому взяти когось із друзів. От я й поїхав. Олексія там нагороджували.
– Бути радіоведучим – то була Твоя мрія?
– Ми грали в теніс із одною дівчиною, із якою в нас була взаємна симпатія. Якось вона запропонувала, що з моїм тембром голосу й дикцією я, як і вона, міг би працювати на радіо. Я пожартував, що «як запросите», то з радістю, та й по всьому. Потім я поїхав до Києва на Майдан (тоді навчався в УКУ). Мені написав Андрій Великий, мовляв, чув, що хочу до них на «Львівську хвилю», запропонував спробувати зробити сюжет. Я повернувся до Львова якимось плацкартом, на останній «боковушці» біля туалету. Одразу поїхав до військової частини на Стрийській, яку блокували, щоб військові не поїхали воювати проти майданівців, робив прямі включення звідти. Потім почав готувати якісь рубрики на радіо. Словом, мрії такої в мене не було, я випадково потрапив на радіо. Але я дуже радий, що так склалося. Знаєте, чим добре радіо? Голову не треба мити (сміється).
– Розкажи трохи про свою роботу: за що її любиш, а які труднощі доводиться долати? Чи бракує Тобі якихось знань чи вмінь?
– Я задоволений працею на радіо. Але я така людина, якій постійно треба все, якій треба щось нове, щось інакше. Рутина мене втомлює. Хочу чогось новішого й новішого. Світ дуже швидко рухається вперед. Іноді мені здається, що треба бігти, щоб наздогнати той світ, який рухається вперед. Часом думаю, що все одно відстаю. Я дуже радий, що я на «Львівській хвилі», на інше радіо не піду. Але хотів би колись спробувати себе й на телебаченні.
Звісно, мені бракує багато вмінь і знань. Наприклад, я не вмію робити інфографіку. Зараз журналіст – це універсальна людина: ти маєш бути СММ-ником, інфографіком, відеографом, радіожурналістом. Я не вмію монтувати відео. Друзі, які вміють, кажуть: навчися сам. По суті, вони мають слушність: як захочеш – навчишся. Журналіст має цікавитися всім, без цікавості нема журналістики.
– Уявляєш себе за 10 років? За 20?
– Я не думаю, що буде за 10–20 років. У мене не такий спосіб життя, щоб думати так далеко наперед. Ні, ну, я, звісно, уявляю себе «папіком», який тримає три ресторани, живе з того, що здає квартири. Але ж це міф. Я ж знаю, що так не буде. Маю, де жити, що їсти, розвиваюся. Мені цього вистачає. Я не матеріаліст. Мені цікаві люди – от і все. Пробую знайти якусь істину. Але її немає.
– Знаю, що любиш мандрувати. Серед студентської молоді це тепер модно. Крім 13 країн, де побував, куди ще хочеш поїхати?
– По-перше, у 13 країнах я бував, але не скажу, що я побачив ті країни. Наприклад, в Австрії я не був ніде, крім Відня. Тому це якийсь штамп, що я побував у стількох країнах. Щоб побачити країну, треба, може, місяць чи два. Хотів би побувати в Чилі й у Перу. У мене є велика мрія: я хотів би взяти мотоцикла напрокат і проїхати від Перу до Чилі по тому гірському хребту біля океану.
Крім мандрівок, цікавлюся футболом. Дуже люблю книжки. Читаю паперові, не маю електронної. Іноді я йду до книгарні, витрачаю півзарплатні й думаю: ото придурок! Хто платитиме за квартиру? Читаю різне. З української літератури мені подобається поезія Іздрика й Жадана, прозу читаю сучасну, Андруховича давно всього перечитав. Зараз читаю Гантера С. Томпсона – «Страх і відраза в Лас-Вегасі». Ще люблю Ремарка й Гемінґвея.
– Про що Ти мрієш? Чи йдеш до цієї мрії?
– У мене останнім часом є думка: приїхати в якесь таке місце, де є океан (після Лісабона я зрозумів, що океан – це мій тато), сапати грядки, вийти із усіх соцмереж (вони зло).
– Що порадиш студентам, особливо першокурсникам? Хоч вважаєш себе «роздовбаєм», Ти успішна людина.
– Це все суб’єктивно. Для когось правильно одне, для інших навпаки. От і Ісусові кричали: розіпни Його! А він же жив правильно!
Я би порадив першокурсникам слухати свого серця, читати багато книжок, занурюватися в цей увесь колообіг гуртожитського, студентського життя. Не поспішайте перейматися тим, що буде далі. Зараз у вас найкращий вік, найкращі спогади будуть потім. Коли вам буде 25–27 – будете думати, що робити. А зараз: хочете напитися – напийтеся, поїхати кудись – поїдьте, закохатися – закохуйтеся.
