Уявімо, що ви прийшли в кінотеатр, взяли смачний попкорн та напої. Бажаю гарного перегляду...
Перший кадр. Знайомство
Я, Агнеса Пронько, абітурієнтка, 2018 рік. Почуття невирішеності, адже коли життя розвертає тебе на 180 градусів по декілька разів на рік, ти намагаєшся бути «тут і зараз», тому ця історія для вас, про те, як все ж таки важливо перебувати в моменті.
Пам’ятаю той спекотний день, коли засмагала на пляжі й мені зателефонували та запросили подавати документи до Львівської політехніки (а я навіть і не думала, що життя може занести мене так далеко від дому, аж на 925 км!). Збираю речі та їду до університету своєї мрії. Ось я вже з валізами та маючи великі амбіції лину до науки і знань.
Перший день навчання. Знайомство з одногрупниками, чарівна розмова з викладачами, неймовірної краси головний корпус університету (я навіть мала пари в одній з його авдиторій), день посвяти першокурсників, промова ректора… Я навіть встигла загубитись у перші дні, адже, здавалося, мені ніби замарило голову від подій, тому навіть не пригадую, як пройшли перші місяці навчання. Ніби тільки відвідали першу пару, а вже і сесія почалася. Тоді такі переживання були! Ось що з цього приводу говорила дівчина з мого потоку:
«Я просто не збагну, коли ми подорослішали, коли життя можна назвати дорослим; ще ніби вчора я ходила до репетиторів з української мови, а сьогодні як студентка склала перший іспит у своєму житті».
Другий кадр. Перший конфлікт (зміни)
2019 рік. Пандемія коронавірусної хвороби. Через Covid-19 мені довелось покинути прекрасне місто Львів та повернутись до рідного Кам’янського, аби допомогти сім’ї побороти наслідки пандемії. Згадую, як університет оголосив про тимчасову «перерву» й ми перейшли на дистанційне навчання. У голові було так багато запитань: як довго триватиме ця перерва? Коли ми повернемось до очної форми навчання? Що робити взагалі?
Але той час пішов мені на користь. Врешті-решт, я змогла відпочити від безкінечного потоку подій, намагань поєднувати роботу з навчанням, безсонних ночей. Викладачі повели себе професійно та швидко почали працювати з нами дистанційно, тому навчання відновилося за декілька днів. Запам’ятались мені пари з польської мови, адже тоді через збіг обставин я була змушена виходити на роботу в ресторан, саме на Геловін. Шалений натовп, багато охочих зробити замовлення, а я намагаюсь тримати баланс та паралельно готуючи каву, читаю польський текст. Або коли Мирослав Максимович викладав нашій групі аудіовізуальну журналістику та дав завдання написати сценарій до короткометражного фільму й зняти його, стільки було тоді сміху й переробленої роботи. З того моменту я полюбила сценарії, навіть подумала, що було б добре спробувати себе в кіноіндустрії.
Здавалося, що ця пандемія – лише міцний-страшний сон, який, врешті-решт, відпустить мене. Але так промайнуло 2 роки, проте журналістика залишилась у моєму серці та в житті. Мені довелось перевестись на заочну форму навчання, щоб встигнути на пари та спробувати себе в ролі журналіста на місцевому телеканалі. У цей процес я полинула з головою, повністю віддавши себе. Завдяки Політеху та спеціалістам, які там працюють, мої побажання почули і ми з методистом швиденько зібрали документи, щоб я перевелася на заочну форму навчання. Я досі вдячна за розуміння та оперативність, за ту можливість, яку мені надав універ.
Третя дія. Затишшя, мовчання і спалах
Моє життя ніколи не буде колишнім. Здавалося, рукою подати до диплому, я здобуваю освіту, працюю за професією, пишу у вільний від роботи час та насолоджуюся найкращими роками життя. Якщо чесно, зізнаюсь, у школі моїм улюбленим предметом після англійської мови була історія. Десь у 9 класі я захопилась подіями, переворотами, революціями та війнами, вивчала та знала напам’ять до крапок усе, що відбувалось у період з 1937 року аж до подій в Україні у 2014 році. Тоді, здавалося, усе це так далеко, людство еволюціонувало, вивчило помилки своїх попередників, наслухалось історій предків та точно не піде тим страшним шляхом.
Але ми тут з вами зібралися не казки слухати про чарівне життя однієї дівчини. На жаль, реальність не така солодка, як пишуть у книжках та про які знімають фільми.
Зараз моя дійсність, як більшості громадян України, в тому, що пишу цей текст, а за моїм вікном щось гримить, інколи вибухає та часто звучить сирена. Звісно, це те саме «до» та «після», на яке ділиться твоє життя, але не так, як у романтичних комедіях – не після того, коли головна героїня знаходить свою любов та вони разом їдуть при заході сонця на шикарному лімузині після весілля; це те саме «до» і «після», коли твоє звичне життя обертається на страх, як у фільмах жахів. Але я не песиміст, не подумайте, просто це міркування , які спадають на думку, коли ти чуєш перший в своєму житті вибух.
Сьогодні, 20 травня, в моїй Дніпропетровській області, на щастя, тихо і я продовжую вірити у краще майбутнє всіх українців. Що стосується мене, робота журналіста залишилась у тих спокійних та безтурботних днях. Зараз я допомагаю кам’янській ТРО, збираю кошти для ЗСУ та надаю інформаційну допомогу містянам Кам’янського, прошу долучатися до інформаційної війни та закликаю підписників у соціальних мережах поширювати тільки перевірену інформацію із достовірних джерел. На початку російської агресії я сама відфільтрувала багато новинних каналів та вирішила обмежити себе від того інформаційного потоку, адже важко прокидатися щоранку від емоційно напружених новин, замість чітких фактів. Цими порадами ділюсь із вами, мої майбутні глядачі. Наразі сценарій до мого життя виглядає так, але, з надіями на краще майбутнє, хочу залишити цей доробок і не ставити жодних крапок...