Малими кроками – здійснюються великі справи. Про це точно знає доцент кафедри соціальних комунікацій та інформаційної діяльності ІГСН Жанна Мина. Впродовж трьох років вона всіма можливими способами допомагає українським воїнам, які борються на передовій чи перебувають на лікуванні після поранень.
– Для мене допомога потребуючим – повсякденна справа. А коли почалася війна, яка, як розумію зараз, у моєму житті ніколи й не закінчувалася, то всі зусилля скерувала на підтримку наших воїнів. Мій дідусь пройшов війну і ніколи не хотів про це говорити, тепер усвідомлюю, яке він бачив пекло, що переживав і чому так рано пішов із життя. Мій тато – був військовим фельдшером, тож із дитинства я знала, що таке афганський синдром. Тоді так не дбали про військових, не було психологів, які б допомагали їм виліковувати душу після війни, тому до нас додому завжди приходили на розмови. Тож тепер у мене навіть не виникало питання – допомагати чи ні. Зрештою, думаю, кожна нормальна людина розуміє: якщо ти не на передовій, то мусиш допомагати в тилу, бо ця війна стосується кожного, – розпочала свою історію волонтерства Жанна Мина.
Моя співрозмовниця створила невеличку волонтерську спільноту, яка діє завдяки небайдужості її співробітників, друзів і студентів усіх курсів – Уляні Ярці, Тетяні Білущак, Соломії Федушко, Ользі Трач, Олені Харгелії, Іванові Хомі та третьокурсників ІГСН Анастасії Васько і Михайлові Мартину.
Жанна Василівна переконана, що покликання викладача – не лише дати знання студентам, а й прищепити і виховати патріотизм. Щоб вони потім ті знання вміли і хотіли застосувати для розвитку своєї країни. Каже, що щоразу її переповнює гордість за молодь, коли студенти самі, без нагадувань приходять і пропонують допомогу.
– Зараз спад суспільної активності. Людям здається, якщо на сході оголосили перемир’я, то ніхто не стріляє, нема поранених і вбитих, воїни не мають жодних потреб. Зрештою, для багатьох ця війна – просто статистика чи телевізійна картинка. Проблема, що за цифрами часто не бачать людей. Найкраще ситуацію розуміють ті, в кого хтось із рідних воює. Та проблема ще й у тому, що війна не обмежена боями на сході, а на повну йде глобальна – інформаційна боротьба проти нас. Тож є багато неправдивої інформації, люди заплутуються, зневірюються, – проаналізувала моя співрозмовниця.
Жанна Мина через друзів із «Волонтерської сотні Львова», які працюють у військовому шпиталі, дізнається, що першочергово потрібно для поранених воїнів. Збирають необхідні речі й для допомоги на передовій та для дитячих будинків на східній Україні, бо, як зазначила волонтерка, – там ситуація плачевна.
– Ми понад рік допомагаємо воїнам 25-ого окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь». Нещодавно відправили посилку з необхідними їм речами (безпалі рукавиці, сухе пальне, дощовики та каремати). Майже півтонни допомоги на схід для воїнів і в дитячі будинки зібрали працівники Науково-технічної бібліотеки з ініціативи заступника директора Олени Харгелії. Потужну допомогу маємо від емігрантів із Нью-Йорка. Нещодавно волонтери звідти допомогли закупити спальні мішки, зібрати кошти на ремонт автомобілів, лікування бійців. Я з волонтеркою Василиною Батько ходили по палатах і давали кошти безпосередньо бійцям, – наголосила Жанна Мина. – Насправді, все волонтерство тримається на небайдужості. Коли хтось каже, що не має змоги чи часу для цього, то просто нема бажання. Нам, самим жінкам, не раз доводилося вантажити зібране. Моя знайома волонтер по духу Оксана Паращук – мама трьох дітей, ще жодного разу не відмовлялася допомогти своїм транспортом завезти все на пошту. Коли є можливість, то волонтери-чоловіки, як, наприклад, Дмитро Писковець із Харкова, самі возять все на передову. Воїн-художник Павло Кулик після кожної виставки з продажу картин жертвує кошти на потреби воїнів. Наш викладач із кафедри історії та етнокомунікацій ІГСН Іван Хома передає на передову та в шпиталь патріотичну літературу, білизну. Є люди, які щомісяця віддають частину своєї зарплати на допомогу, бо розуміють, що допомагати треба постійно. Здебільшого після лікування в госпіталі воїни потребують ще тривалої реабілітації.
Знайомі через знайомих, у кожну вільну хвилину чи, навіть, жертвуючи приватним життям, залучаючи всіх, кого лише можна, – так уже три роки працюють волонтери. Не розчаровуючись, не даючи собі права на слабкість. Підсумовуючи, моя співрозмовниця наголосила, що війна триває, а тому нам треба постійних будителів.