Завідувач кафедри вищої геодезії та астрономії Національного університету «Львівська політехніка» професорові Федору Дмитровичу Заблоцькому 22 лютого виповнюється 70 років. Поважний вік, який дає право оглянути роки, що за плечима, згадувати та розмірковувати і водночас – дивитися у майбутнє. Напередодні ювілею журналіст прес-служби Львівської політехніки зустрівся з науковцем.
– Федоре Дмитровичу, розпочнемо з Вашого коріння, з Вашої малої Батьківщини.
– Народився я у селі Малий Ходачків на Тернопільщині. Батьки були простими селянами. Особливою строгістю у моєму вихованні відзначався батько. Я більше горнувся до мами. Та з плином років відчув вдячність за батьківську науку. Сталося так, що 1948 року батька разом з його мамою (моєю бабусею) вислали до Сибіру у Кемеровську область. Стрийко у той час вже відбував покарання у Норильську за участь у національно-визвольній боротьбі. Маму і мене висилка оминула, бо на той час ми жили у сусідньому селі. 1951 року поїхали до батька. Він і мама працювали там на шахті. Мною опікувалася бабуся. Звернув увагу, що у кожній виселеній сім’ї був «Кобзар»...
Чотири роки я вчився у місцевій школі. 1957 року разом з бабцею повернувся у рідне село. Згодом приїхали і батьки. Продовжив навчання у п’ятому класі. Почав учитися 21 вересня. Кумедний був епізод на уроці української мови. Треба було розібрати текст по частинах мови – підмет, присудок. Після сибірської російської школи не знав тих термінів. Вчителька каже, що змушена поставити мені двійку. Виручив мене хлопець із задньої парти: «Та він же москаль!..». Я відтарабанив без запиночки по-російськи – подлежащие, сказуемое, деепричастие... Вчителька, щира українка, послухала то все і оголосила класові: «Ставлю Заблоцькому 5 з плюсом!»
– Ви добре вчилися у школі?
– Закінчив школу зі срібною медаллю. Трохи забракло до золотої.
– Чи впливали Ваші батьки на вибір майбутньої спеціальності?
– Ніяким чином. Батькові взагалі нічого не казав, а мама знала лише, що їду вступати до Львова. Відразу після школи влаштувався у піонерський табір інструктором з плавання. Заробив за липень 60 рублів і поїхав з тими грішми до Львова.
Взагалі-то я не мріяв про технічну освіту, думав про гуманітарну. Дуже любив літературу. На всіх олімпіадах мене виставляли як декламатора поезій. Але мій приятель підбив мене до вступу у Львівську політехніку. Я добре склав усі п’ять іспитів і при досить високому конкурсі був майже зарахований на... електромеханічний факультет. Чому майже? У день остаточного зарахування і співбесіди з деканом на електромеханічний факультет завітав декан геодезичного Тимофій Никифорович Чалюк. Коли декан електромеханічного факультету оголосив, що Заблоцький зарахований, Тимофій Никифорович звернувся до мене: «Ви сільський хлопець. Чи знаєте, що є така романтична спеціальність – геодезист? Може, підете до нас?». І тут я ляпнув: «Та мені все одно, куди вступати...». Це викликало гнів декана електромеханічного: «Вам все равно! Да вы знете, сколько молодых людей остались за бортом института! Люди армию отслужили...». І спересердя кинув мої документи Чалюку: «Забирайте его к себе, нам такие не нужны!». Ось так розпочався мій шлях у геодезію.
А по-справжньому почав учити цю науку на третьому курсі. Із вдячністю згадую усіх викладачів. На першому курсі були захоплені цікавими, доступними лекціями з вищої математики професора Верхоломова, а з геодезії – професора Островського, доцента Масліча, з кафедри вищої геодезії і астрономії – доцентів Філіпова, Коваленка. Коли вже працював в Інституті, впродовж десяти років був заступником професора Островського, коли він очолював кафедру геодезії.
– Ви одразу вступили в аспірантуру?
– Одразу, але на заочну форму. На той час я вже одружився, а стипендія була маленькою. Закінчив геодезичний 1969 року і пішов працювати інженером-геодезистом в інститут «Теплоелектропроект». Було багато відряджень. Невдовзі зрозумів, що треба обирати щось одне. Вибрав науку. Завідувач кафедри геодезії Дмитро Іванович Масліч узяв мене на посаду асистента кафедри.
– Якими були тоді Ваші наукові зацікавлення?
– І кандидатська, і докторська дисертації пов’язані з полярними регіонами. Було чимало експедицій на Нову Землю, Кольський півострів. А ось в Антарктиді побувати не довелося. Підозрюю, що перешкодила історія з моїм батьком...
– Можу припустити, що наукова діяльність працівників Вашої кафедри має здебільшого фундаментальний характер.
– У принципі це так. Але і наша робота має вихід на практику. Ми створюємо основи для розвитку геодезії і картографії. Діяльність наша різнопланова. Основний науковий напрям – моніторинг фізичної поверхні Землі та її атмосфери на основі результатів аналізу сучасних наземних і супутникових вимірювань.
На кафедрі тривають дослідження деформації земної поверхні в регіонах Українських Карпат і Антарктичної станції «Академік Вернадський» із застосуванням, насамперед, супутникових технологій. Ми брали участь у Центрально-Європейських геодинамічних проектах. Окремий напрям – вивчення метеорологічних процесів за допомогою GPS-вимірювань За результатами цих дослідженнями я у співавторстві з іншими дослідниками видав дві монографії та навчальний посібник «ГНСС-метереологія». Використовуємо інформацію із супутників для вивчення атмосфери Землі. Видав з цієї тематики монографію.
– У назві Вашої кафедри присутнє слово «астрономія». Може видатися, що це щось далеке від земних проблем.
– Ми не вивчаємо природи і походження небесних світил та Всесвіту. Розвиваємо геодезичну астрономію Я, до прикладу, здобув спеціальність «астрономогеодезик».
– Ваша кафедра є випусковою. Зараз завершується вироблення нового положення про рейтингування випускових кафедр. Один з індикаторів рейтингу – кількість докторів і кандидатів наук...
– На нашій кафедрі працює 12 штатних викладачів. Серед них – 5 докторів наук, професорів, 3 кандидати наук, доценти, та 3 кандидати наук – асистенти. Та, як на мене, це не вирішальний показник. Головне – наукова робота. І не лише викладачів.
Я б зробив особливий акцент на активнішому і глибшому залученні студентів до наукової роботи, застерігаючи від формалізму у цій важливій справі. Мені подобаються слова: «Талант будити треба вдосвіта». Це стосується і наукового таланту. Дуже важлива участь у міжнародних грантах. Упродовж 1994–2006 років я був національним представником у Центрально-Європейських геодинамічних проектах. Зараз складніше. Щоб отримати міжнародний грант, треба подати не менше десяти серйозних заявок. Але це треба наполегливо робити.
– Ви керівник підрозділу, хоча і невеликого. Які ваші принципи у стосунках з підлеглими, з колегами по роботі?
– За багато років не можу спокійно сприймати розхлябаності, забудькуватості, необов’язковості. Дав слово – дотримай!
– Знаю, що Ваша дружина за фахом музикант. Може, вона і Вас захопила музикою?
– Музика завжди була у моєму житті. У школі грав у духовому оркестрі. У студентські роки захоплювався гітарою, співав у молодіжному хорі, потім – у хорі викладачів «Орфей». Зараз не граю і не співаю, але слухати музику люблю.