1946 рік. Спортивна журналістика суто чоловіча сфера: жінкам забороняють з’являтися в пресцентрах, а тренери їх ігнорують. Приблизно в цей час американська журналістка Мері Гарбер стає піонеркою серед жінок-авторів про спорт. За своє життя вона отримала понад 40 письменницьких премій, найпрестижнішою з яких була спортивна редакція Associated Press 2005 року, та численні відзнаки у сфері спортивного письма.
2021 рік. Минули стереотипи про те, що жінки нічого не розуміють у спорті. Сьогодні ми спостерігаємо як тележурналістки висвітлюють футбольні матчі, баскетбольні ігри, боксерські поєдинки, а часом й чуємо їхні голоси під час коментування різноманітних спортивних подій. Серед когорти випускників Львівської політехніки також є та, яка не просто знімає і пише про спорт, але й справді любить те, що робить. Її називають «журналістка широкого профілю», адже для неї не проблема висвітлити велопробіг, завітати на футбольний або гандбольний матч, познайомити глядачів з лижними гонками чи прокоментувати турнір з водного поло англійською мовою. Спеціально до Міжнародного дня спортивного журналіста, яке ми відзначаємо 2 липня, розпитали особливості цієї «кухні» у ведучої інформаційно-аналітичної телепрограми «Реальний футбол», що виходить під егідою Львівської Асоціації футболу, журналістки, випускової редакторки новин телеканалу НТА Софії Козаренко. Чому обрала для себе саме такий вид журналістики, чи відчувала упереджене ставлення, яке майбутнє цієї сфери та, звісно, трохи спогадів про рідну Політехніку.
Вибір фаху журналіста був випадковим
Важко казати про усвідомлене рішення у 16 років. Я скорше називаю це пальцем в небі. Тоді не знала, в чому саме полягає професія журналіста. Я подавала заяви на багато економічних спеціальностей в 4 містах, а на журналістику – у Львівську політехніку та ЛНУ ім. Івана Франка. Прийняла рішення буквально в останній момент. І не було дня, аби я шкодувала про свій вибір, тому що обожнюю свою роботу.
Студентські роки та перший кар’єрний крок
Коли я ловлю себе на думці, що могла б раніше працевлаштуватися, то одразу згадую про те, що насправді мала класне активне студентське життя. Зокрема, займалася спортивною аеробікою у нас в Політехніці, виступала за збірну (Мельничук Марті Петрівні вітання!). Так, перші два курси були дуже базові: теорію нам закладали, але практичні навички ще не отримували. А найпотужнішим курсом вважаю саме четвертий, адже викладачами стали багато журналістів-практиків (це були зокрема й керівники каналів, відділів новин). Тоді ми чітко зрозуміли, що вартує поєднувати теорію з практикою та шукати власні можливості для самореалізації. Щорічна практика від кафедри – це добре, але треба пробувати й інші варіанти. Я почала працювати вже на 4 курсі. Сталося це з подачі мого ж викладача Василя Старецького. Ми, до речі, були його першими студентами. І просто одного разу, доки я заповнювала заліковки, він підійшов та запропонував приходити до нього на практику в спортивну редакцію на ТРК «Львів». Навіть не помітила як минув місяць й мене вже беруть офіційно на роботу. Так мене й «затягнуло» у спортивну журналістику. З Василем ми здружилися, стали справжніми колегами і тепер співпрацюємо на інших проєктах. Наприклад, його програма «Спортпанорама», яку транслювали на ТРК «Львів» з часом переросла в студію відеовиробництва «Panorama Production. Тож я часом приєднуюся до їхньої команди та роблю сюжети на спортивну та іншу тематику.
Спортивна журналістика – це окремий світ
Варто зазначити, що у нашому львівському середовищі не має упереджень щодо жінок у спортивній журналістиці. Серед моїх подруг-колег є професіонали, і дуже класні. Думаю, що у Львові співвідношення чоловіків та жінок-журналістів – приблизно 50/50.
В мене не було першочергової мети стати саме спортивною журналісткою – я хотіла навчитися просто класно писати. Але так склалося, що в цій сфері я залишилася, бо мені сподобалося. І посприяло цьому оточення. По-перше, спортсмени. З багатьма ми вже у добрих приятельських стосунках. Коли приїздиш до них вже мільйонний раз, то розумієш, що ця справа затягує все більше і більше. Ми творимо свою спільноту. А по-друге, і не менш важливо, – колектив! Кожен з них на початку моєї кар’єри допомагав мені. Особливо пригадую Василя Турківа, з яким ми також товаришуємо і часом співпрацюємо. Він детально вичитував мої сюжети і радив як краще зробити. Його критика була для мене дуже цінною. Адже Василь без жодної зверхності міг пояснити все добре, конкретно і по суті. Коли він мені вичитував сюжети та казав, що я – молодець, нічого правити не потрібно, то я просто сяяла від щастя (усміхається).
Загалом, якщо розглядати питання спеціальних навичок у спортивній журналістиці, то треба розуміти, що побудова сюжету (від героя до теми або ж навпаки) та інші загальні правила і принципи працюють у журналістиці однаково. Але особливістю у нас є те, що треба добре вміти передавати атмосферу спортивних подій та щодня «бути в темі» (знати базові поняття про види спорту, вивчати спортсменів: що і як вони робили раніше). Все це приходить з часом. Ба більше, я працюю не лише на одному телеканалі, а залучена до інших проєктів, що дає мені змогу комунікувати з різними людьми. Мені це подобається і зараз я відчуваю своє життя на повну.
Майбутнє спортивної журналістики
Журналістика загалом переходить у соціальні мережі. Там з’являється дуже велика авдиторія, яка у деяких випадках переважає над авдиторією в телетрансляціях. Я іноді знімаю для НТА більше спорту, аніж може потрапити в етер. І це не проблема, адже можу публікувати матеріали потім в соціальних мережах. Зароджуються нові формати подачі, наприклад, caption videо. Це – відео, які йдуть без закадрового голосу журналіста. Є відзняті фрагменти, пояснювальні субтитри та часом включення з коментарями, де герой розповідає про подію. Насправді такі відео дуже класно передають атмосферу, плюс їх зручно дивитись без звуку.
Рубрика: поради
Не боятися! Це і порада собі – 20-літній дівчинці (усміхається). Зізнаюся, для мене тоді практика в редакції здавалася чимось космічним. Я розумію побоювання студентів, бо складно просто прийти на телеканал, де нікого не знаєш, і сказати: «Я хочу у Вас стажуватися». Якби мене тоді Василь Старецький не покликав на практику, то можливо я й не залишилася в журналістиці – не впевнена, що переборола б свою сором’язливість. Але, вже попрацювавши в цій сфері кілька років, я бачу тих студентів, які роблять перші кар’єрні кроки під час практики. І суть в тому, що коли приходить людина, яка хоче розвиватися, пробує, шукає себе, то всі їй дуже радо допомагають. Саме в цьому випадку боятися не варто. На телеканалі НТА ми радо приймаємо на практику студентів другого, третього курсів – і деякі можуть залишатися, якщо мають сильне бажання та хороші вміння.
