Роман Височанський – випускник Інституту будівництва та інженерних систем Львівської політехніки. Від початку війни чоловік захищав нашу країну в лавах Збройних сил. Під час служби дістав звання лейтенанта. Одногрупники згадують про Романа як про надзвичайно добру, спокійну, відповідальну людину. Кажуть, що був стриманий в емоціях, врівноважений, надійний. У військовослужбовця залишилися дружина, донька та маленький син.
Тарас Мужик познайомився з Романом на першому курсі навчання у Політехніці. Згадує, що його одногрупник був старанний, комунікабельний, а завзяттю й наполегливості до навчання можна було в нього повчитися.
«З Романом ми познайомилися на першому курсі навчання. Як усі новоспечені студенти, ми гуртувалися, знайомилися, вивчали одне одного, зав’язували дружні й колегіальні стосунки, які зберегли і в подальшому житті. Пам’ятаю, Роман був, напевно, трохи нетиповим першокурсником: на відміну від більшості стрімголових, ощасливлених вступом молодиків, він із перших днів навчання виявив свою соціальну й моральну відповідальність перед долею, яка дала йому змогу навчатися у виші такого рівня. Саме тому його старанням та успіхам в університеті завжди можна було повчитися. Настирливість і комунікабельність допомогли Романові без жодних проблем завершити навчання за основним напрямом і навіть надалі здобути другу вищу освіту. В колі друзів та одногрупників Роман мав повагу і завжди, як на мене, асоціювався з надійною опорою чи то для товариша, чи то просто для знайомої людини, яка звернулася до нього по допомогу», – розповідає Тарас Мужик.
Говорячи про Романові мрії, його одногрупник згадує, що він завжди плекав їх, зважаючи на своїх рідних. Оскільки народився і виріс у багатодітній сім’ї, Роман переймався справами братів і сестер, завжди хотів їм допомогти.
«Він народився й виріс у багатодітній сім’ї, тому у своїх мріях зважав не лише на себе – прагнув робити щось добре для всіх своїх сестер та братів: постійно цікавився їхніми справами, допомагав, казав, що це заклали в ньому батьки ще змалку. Також, пригадую, Роман завжди мріяв створити велику сім’ю – напевно, це теж було в нього на генетичному рівні. А ще він із неймовірною турботою ставився до тварин. У них вдома був великий собака, зазвичай про нього дбав старший брат, але за його відсутності Роман цілковито переймав опіку над вихованцем. Та й, щиро кажучи, не було випадку, щоб він не заступився за будь-яку безпритульну тварину, коли їй загрожувала якась небезпека».
Також Роман Височанський закінчив військову кафедру, був добре підготовлений фізично, захоплювався спортом. Ще під час навчання казав, що в разі потреби буде готовий захищати свою державу.
«Ми разом із Романом подалися й на військову кафедру, і я пам’ятаю його емоції, коли він дізнався, що все-таки туди вступив. Я завжди знав, що Роман навчався там по праву, адже захоплювався спортом, був фізично підготовлений, мав високий підсумковий рейтинг в університеті, та й, зрештою, це була одна з його цілей, а їх він умів досягати. Під час навчання на військовій кафедрі, а це був десь 2002 рік, ніхто навіть не міг уявити, що на долю нашої країни випаде така страшна війна. Пригадую, тоді хтось висловив бажання надалі піти на службу в один із миротворчих батальйонів, які перебували в різних куточках світу. На це Роман сказав, що не розуміє, навіщо обороняти чужу країну, навіть за добру фінансову винагороду, якщо є своя держава, в якій хочеш жити і працювати. А якщо буде потреба, то захищати свій дім він ніколи не відмовиться».
На завершення Тарас ділиться своєю історією про друга й зауважує, що Роман Височанський творив кожну свою справу самовіддано, з добрим наміром та відповідальністю перед тими, хто поруч, а головне – задля світлого майбутнього нашої країни.
«Пам’ятаю, як ми стояли разом з іншими студентами в нашому навчальному корпусі. Тоді хтось із присутніх сказав, що в Романа зашиті джинси, і звернув на це увагу решти. Роман не розгубився й відповів, що він не може мати брендового одягу, як дехто, та його одяг завжди буде чистий і в разі потреби зашитий, але ніколи – брудний чи подертий. Певен, що Романова самовідданість, добрі помисли, відповідальність та прагнення світлого майбутнього для дітей і спонукали його ще в перші тижні війни вступити до лав ЗСУ. Бо він ніколи не зміг би жити у брудному й подертому російському світі».
Щиро віримо, що покоління нових політехніків збережуть високі моральні стандарти своїх попередників. Адже в історії немає місця забуттю. Честь і вічна слава всім нашим героям!