Національний університет «Львівська політехніка» та Київський національний університет ім. Т. Шевченка очолили рейтинг вишів, які цього року виявилися найпопулярнішими серед вступників. Це стало приводом поговорити з ректором Львівської політехніки Юрієм Бобалом про те, що попри війну й економічну кризу, країна живе, працює, навчається. На цьому останньому хотіли б наголосити особливо, оскільки, якщо ми хочемо бути успішними – перемогти у тій же війні, налагодити врешті-решт гідне життя, а значить, – ефективну господарку, – то мусимо вчитися.
– Пане Юрію, повернімося до того, з чого почали. На Вашу думку, чи людина розумової праці, інтелектуал, потрібен спільноті як відсторонений конструктор нових трендів, ідей, чи його участь у прикладних процесах, у тому, що називається «реал політік» чи «реал економік», все-таки важливіша?
– Ви знаєте, це питання надзвичайно складне. Якщо говорити про виші, то їхньою візією, у першу чергу, має бути освіта, як тепер прийнято казати, – надання освітніх послуг. Тому інтелектуали, які працюють у вищих навчальних закладах, насамперед вирішують питання освітянські: як краще організувати освітній процес таким чином, щоб фахівці, які виходять зі стін університету, інституту, мали необхідні знання і первинний досвід, аби працювати надалі. Але окрім цієї, – безумовно, важливої, – є ще одна візія – наука. Тобто маємо дві іпостасі – освітянську і наукову. І стояти осторонь того, що відбувається в країні, – вони за визначенням не можуть.
Інша категорія – науковці академічних установ: Академії наук, галузевих академій. Вони займаються наукою, – хто фундаментальною, хто прикладною. Ось тут є відмінність. Фундаментальні дослідження, звісно, не дають миттєвого результату, результат – у майбутньому. Тому я категорично не ділив би науковців на тих, хто «самі по собі», і тих, хто заангажований у суспільний процес.
– Часто інтелектуали бідкаються, що потрапили на маргінес суспільних процесів, що їхні висновки не потрібні ні владі, ні громаді. Чи справді це так, а якщо так, то чому направду мало хто зважає на працю науковців?
– Давайте з’ясуємо насамперед, хто такі науковці. Це люди, які хочуть займатися наукою і роблять це. У багатьох випадках науковця, серйозного науковця, не стільки переймає його заробітна плата, як можливість працювати в обраній царині. Гляньмо тепер на реальні можливості займатися наукою. Зарплату дають, – як і скільки, це вже інша справа. Але… Фінансування самої науки потребує дуже великих коштів. До прикладу, згідно із законом про вищу освіту, національні університети повинні мати кошти на наукові дослідження у розмірі 20 відсотків від загального фінансування. Дослідницькі установи – третину. Якщо взяти конкретно «Львівську політехніку», то ми маємо загальне фінансування приблизно півмільярда гривень. Третина – 150 мільйонів. Це – нереально, в Україні це – нереально… Тому що наразі держава на розвиток науки дає всього 10-12 мільйонів, решту ми заробляємо самі. Якщо врахувати, що за останні 25 років вкладень у матеріальну базу, придбання приладів тощо фактично не було, то дійдемо висновку – держава не може виконувати взятих на себе зобов’язань.
Буває парадокс. До прикладу, науковець виконує дослідження на мільйон, умовно кажучи. Керівник проекту, під орудою якого 10-15 осіб, приходить до керівництва і каже: «Ми відмовляємося від заробітної плати, за ці кошти ми хочемо купити такі-то прилади з тим, щоб на цих приладах отримати певні результати, які ми потім зможемо продати і компенсувати свої заробітки». Але так не можна… Не дозволять.
Тобто головна проблема не у тому, що є «незатребувані» науковці, які бідкаються від цієї «незатребуваності», – вони завжди є і будуть. Найбільша проблема – кошти.
– Чи реально в Україні сформувати владні структури з науковців, інтелектуалів, високих фахівців? І якщо реально, то чи погодилися б Ви особисто долучитися до такого, наразі ледь не фантастичного проекту?
– Це дійсно фантастичний проект (сміється). Якщо повернутися до реальності, то висококваліфіковані доктори наук, професори не погодяться входити у склад уряду. Можливо, на певні посади, – так. Інша справа, коли цих фахівців залучатимуть як консультантів, помічників. Думаю, на таке вони б дали згоду. Ви знаєте, колись відомий фізик Ігор Юхновський був першим віце-прем’єром. І, напевно, це був останній науковець, який серйозно працював у Кабінеті Міністрів. Тепер не погодяться… Хіба знайдеться якийсь кар’єрист. Якщо питання стоїть про мене особисто, то я б не погодився піти в уряд…
– Поговоримо тепер про тих, кого ви навчаєте, виховуєте, намагаєтеся передати свої звання та досвід. Кажуть, що молодь в Україні, та й не тільки, є носієм нових ідей, поглядів, підходів. Саме вона підняла в Україні хвилю революцій, від Гранітної до Революції Гідності, саме їй тепер випало захищати країну. Але це – загальники. Бо побутує думка про інфантилізм сучасної молодої людини, про її аполітичність, байдужість, замкненість на матеріальних інтересах. Яку оцінку поділяєте Ви?
– Я категорично не погоджуюся з думкою про те, що молодь у нас інфантильна. На підтвердження можу погодитися з вами у тому, що головним рушієм усіх революцій і змін в Україні була саме вона. Молодих ніхто не переконував кудись іти і щось боронити. Просто ситуація, в якій вони жили, змушувала їх виходити на Майдани – у Львові, Києві, інших містах. Молодь завжди відрізняє готовність іти, бо треба щось робити. Старше покоління перш,ніж зважитися йти, подумає: «А чи мені це потрібно?».
– У зв’язку з цим, у мене запитання: чи не лякає Вас так званий «конфлікт поколінь», оскільки, як на мене, саме зараз відбувається докорінний конфлікт між тим, що ми звично називаємо «свідомістю совка», і тим, що приходить йому на зміну – свідомого вибору, прагнення до самореалізації, свободи тощо…
– У всякому випадку, я не схильний драматизувати ситуацію. Конфлікт не є драматичним, це точно. Але він справді вічний. Можливо, з урахуванням суспільних умов тієї чи іншої країни, процеси, які спричинили конфлікт, раніше не розвивалися так швидко і певною мірою не були надто гострими. Ну бо сто літ тому ситуація не змінювалася так хутко і раптово, як зараз. Були родини, які жили і працювали разом, і конфлікт (назвемо його так умовно) був природним і тяглим у часі. Нині ж час динамічний. У незалежній Україні перший конфлікт міг народитися ще за Гранітної революції, відтак набути розвитку під час Помаранчевої революції і сягнути апогею на Революції Гідності. Проміжки між ними дуже незначні. Але його як такого не було.
Схожі конфлікти можуть виникати ще й тому, що ми, старші, з урахуванням суспільних обставин та власного досвіду, хочемо вимагати від дітей бути такими, якими нам бажається. Ми сваримо їх, напучуємо. Але… Слова – це є слова. Вони по-різному впливають на молодь. Та коли вона бачить наші вчинки, то процес виховання стає набагато ефективнішим. І тоді конфлікт «діти – батьки» не такий вже різкий.
Але ось я що собі думаю. Фраза «успішна людина» стала звичною. Але її суттєве наповнення неоднозначне. От у Радянському Союзі хто був успішною людиною? Той, хто мав освіту і знайшов місце у житті. 90-ті «буремні» роки… Кого тоді вважали за «успішного»? Людину, яка вміла стріляти або красти, але намагалася приховувати це. А наступний етап «успішності» – це коли люди у малинових піджаках почали пишатися власним умінням красти. Чому у малиновому піджаку – щоб мене зразу ідентифікували як успішного, хоч і бандита… І нинішній етап: успішна людина та, яка працює у владі. Бо влада стала бізнесом… Це абсолютно інша тема розмови, але це так.
– Пане Юрію, мене завжди вражав український феномен. Можливо, він видасться комусь банальним, але… Левова частка наших моральних авторитетів, успішних людей (у справжньому сенсі цього слова) є вихідцями зі села. Ви – не виняток, теж народилися у селі. До слова, ми з Вами земляки… Отож, чому так?
– По-перше, я не бачу тут жодного феномену. Візьмімо 60-ті роки минулого століття. Скільки людей проживало на селі? 80 відсотків населення. Якщо була б така статистика, скільки успішних людей (у хорошому розумінні слова) вийшли зі села, то теж приблизно було б 80 відсотків. На той час.
А тепер скільки мешкає у селі? І головне – хто? Гадаю, коментарі тут зайві…
У моїй школі, де я навчався, було чотириста дітей. Два класи по 30 осіб. Зараз у тій же школі в першому та другому класах є по одному учню. Це сумно.
Натомість у місті набагато більше можливостей. Гімназії, ліцеї, репетиторство, інтернет. Поза школою – і театри, і концерти, і пізнавальні можливості. Так що статистика теперішня, мабуть, дала би інший результат.
– І наостанок. Чи є у Юрія Бобала, – керівника вишу, науковця і людини, – мрія. Якщо так, то чи можете Ви розповісти про неї публічно?
– Звичайно, я готовий оприлюднити свою мрію…
– А не вкрадуть?
– Ні, не вкрадуть, бо це нелегко здійснити (сміється). Я би хотів, щоб «Львівська політехніка» стала не одним з найкращих, а найкращим технічним вищим навчальним закладом України. І щоб вона потрапила у ТОП-500 найкращих вузів світу. Це мрія і водночас це – реально…