Юля Гапонюк — студентка кафедри журналістики Львівської політехніки, активістка й акторка, яка поєднує навчання, театр і діяльність у Молодіжному націоналістичному конгресі (МНК). Вона народилася та виросла у місті Стрию, де й зацікавилася націоналістичним рухом і розпочала своє активне громадське життя.
Про те, як їй вдається усе поєднувати, чому вона вважає патріотичне виховання молоді важливим і як театр став її місцем сили, — читайте в нашому інтерв’ю.
— Чому ти вирішила обрати саме журналістику?
— Насправді — через зацікавлення політикою. Але я швидко зрозуміла, що йти безпосередньо у політику — це не моє. Натомість журналістика — це інструмент, завдяки якому можна просувати ідеї Української Соборної Самостійної Держави і допомагати в її розвитку. Через неї можна говорити з людьми, доносити свої переконання, впливати на суспільство. Я вірю, що журналістика — це спосіб працювати для країни. І дуже хочу робити це якісно.
— Ти згадувала про свою участь у Молодіжному націоналістичному конгресі. Як ти долучилася до цієї організації?
— Долучилася дуже свідомо, хоча спочатку — завдяки подрузі, з якою ми часто говорили про Україну, її історію та розвиток. Ми разом грали в театрі у Стрию, і вона вже була в організації. Мені тоді було чотирнадцять, і я багато чого ще не розуміла, але мені було цікаво. Після школи я поїхала у вишкільний табір «Стежина Нескорених», який вимагає від тебе щоденної праці й розвитку — це не просто табір відпочинку. Ці сім днів ти серйозно працюєш і фізично, і над своїм моральним духом, і інтелектуально. Саме після нього я остаточно зрозуміла, що хочу бути в МНК.
— А чим саме опікується ваша організація?
— Ми виховуємо молодь на основі ідей українського націоналізму. Історія організації почалася ще у 2001 році — її заснували з ініціативи ОУН-Б, тобто ОУН Революційної або Бандерівської. Тепер ми продовжуємо цю роботу, бо бачимо, як багато залежить від молоді, адже саме вона несе зміни. Особливо зараз. Наша організація виховує юнацтво на засадах українського націоналізму через різні заходи, зокрема вишколи, вишкільні табори, теренові ігри та просвітницькі заходи.
— Яка твоя роль в організації?
— Зараз я виконую обов’язки секретаря-референта львівського осередку і відповідаю за комунікацією в таборі «Стежина Нескорених». Також я активна в інформаційно-пропагандивній референтурі — це робота зі ЗМІ, СММ, публічними текстами. Усе це прямо пов’язане з журналістикою, і я вже бачу, як досвід роботи в організації допоможе мені у професії.
— Що планує ваша організація найближчим часом? Можливо, якісь заходи, табори чи навчання?
— Так, зараз у нас триває дуже активна підготовка до вишкільного табору «Стежина Нескорених» імені Олександра Шелеста — нашого побратима, студента Львівської політехніки, який у 2022 році загинув на фронті. Табір відбудеться 22–28 липня, і це для нас особливо важлива подія. Також періодично ми організовуємо курси домедичної допомоги — у різних містах, як-от Київ та Івано-Франківськ. Ще одним масштабним проєктом є теренова гра «Гурби-Антонівці», яка вже понад 20 років збирає молодь з усієї України. Загалом у нас є низка таборів по всій країні: «Месники», «Підпілля», «Клич», «Лисоня», «Відвага». Ми охоплюємо різні регіони й навіть залучаємо молодь з-за кордону — дехто спеціально приїжджає, щоб узяти участь і долучитися до справи.
— Поговорімо ще про театр, адже він досить значний у твоєму житті. Як ти почала ним займатися і яке значення він має для тебе?
— Акторським мистецтвом я займаюся з шести років. Спочатку відвідувала музичну школу у своєму місті, а згодом це сталося завдяки моїй вчительці християнської етики. Вона сказала, що дуже хотіла б, щоб я грала в нашому місцевому театрі, бо там колись виступав її син. І вона мене туди привела. Мені тоді було дванадцять років, але це був театр, де всі вже були дорослі, і я була там наймолодшою. Відтоді я стала активно займатись акторським мистецтвом у театрі. Коли вступила до Львова, то розуміла, що без театру не можу залишитися — це дуже велика частина мого життя й важливе хобі, яке, можливо, у майбутньому навіть переросте у професію чи більшу залученість. Я знайшла номер режисерки театру-студії «Хочу» — Анастасії Непомнящої, зателефонувала їй, ми домовилися, і я прийшла на репетицію. Там я розказувала вірші, співала пісню — і мене взяли до театру.
— Які вистави ставить ваш театр? Наскільки я знаю, вони благодійні?
— Так, вистави театру-студії «Хочу» є благодійними, і всі кошти спрямовуються на благодійний фонд Львівської політехніки, звідки їх потім передають на військові потреби нашої країни. Вистави відбуваються доволі часто. Остання була наприкінці травня — «Вісім люблячих жінок». Перед тим показували вистави «Назар Стодоля», «Ціанистий калій з молоком чи без?». Ми дуже стараємося тішити наших глядачів, граючи щонайменше три вистави на рік, а може, й більше.
— Як тобі вдається поєднувати і навчання, і театр, і роботу в організації? Чи виникають у тебе якісь труднощі?
— У поєднанні всіх цих аспектів мого життя найважливіше — це бажання і розуміння, для чого я це роблю. Тоді всі труднощі, навіть якщо виникають, дуже швидко знаходять своє вирішення. Я розумію, що, наприклад, у МНК працюю для свого блага, для блага своєї країни і своєї нації. Я просто не можу покинути цю роботу, бо відчуваю дуже велику відповідальність. У театрі — це робота для себе, для душі й за покликом серця. Я не можу залишити це, бо без цього не почуваюся натхненно. Це величезна частина мого життя. А навчання — це моє майбутнє, спосіб втілити свої ідеї в реальність. Тому, якщо вилучити якийсь із цих аспектів, це вже буду не я. Я стараюся максимально використовувати свій потенціал — і для себе, і для України.
— І наостанок: які поради ти можеш дати абітурієнтам, студентам і молоді загалом?
— Треба розуміти, що ми є рушієм змін. Ми — не майбутнє, ми вже теперішнє нашої держави. І від того, як ми працюємо сьогодні, залежить те, як будемо жити за кілька років. Тому дуже важливо не вагатись і хапатися за кожну можливість, яку дає життя, — це може бути університет чи якісь випадкові шанси, що з’являються в житті. Найважливіше — не боятися, працювати й розуміти, для чого ти це робиш.
