Післямова з Ярославою Величко з нагоди 70-річчя університетської газети «Аудиторія»
Нині Ярослава Осипівна виконує обов’язки головного редактора тижневика. Це на час відпустки по догляду за дитиною Тетяни Пасович. Чекає з нетерпінням, поки вона повернеться на роботу. У студентській газеті Львівської політехніки пані Слава з 1974 року. Перефразовуючи поета, можна сказати: «Ми говоримо «Аудиторія» – розуміємо Величко, ми говоримо Величко – розуміємо «Аудиторія».
Мені як журналістові Ярослава Величко стала цікавою у чисто людському, морально-етичному вимірі чотири роки тому, коли добровільно попросилася у відставку з посади головного редактора. Подібні рішення не вельми поширені. Один мудрий чоловік казав: «Краще піти з посади на кілька років раніше від критичної межі, аніж на 5 хвилин пізніше, дочекавшись, коли тобі про це скажуть...».
– Пані Славо, розпочнемо розмову з того, як Ви прийшли у журналістику. Може, ще у школі мріяли?
– Ні, у школі не мріяла. Я закінчила із золотою медаллю школу в Стрию і збиралася вступати на класичну філологію у Франковий університет. Але мене попередили – конкурс буде великий: десь 15 осіб на місце і перевагу матимуть ті, хто закінчив спеціалізовану школу з поглибленим вивченням німецької мови. А мій шлях у журналістику значною мірою започаткувала Євгенія Божик, літератор, журналіст газети «Вільна Україна». Батько попросив мене завітати до редакції у його справі. Пані Євгенія не змогла відразу поспілкуватися зі мною і, щоб я не гаяла часу, попросила мене вичитати якийсь текст, надрукований на машинці. Я прочитала, поставила, де треба, крапки, коми, виправила помилки. Потім дали для вичитування ще якусь замітку. Зробили висновок, що я дівчина доволі грамотна. Запропонували ще написати текстівку до фото. Тим часом до редакції заходили цікаві люди, жваво щось обговорювали. Мене це зачарувало. От я пішла в університет і здала документи на журналістику.
– Як батьки поставилися до такого вибору?
– Без захоплення. Тато знав, що радянська журналістика заангажована на комуністичну ідеологію. Він не забороняв нічого. Але попереджав: «Понад усе у твоєму житті і творчості мають бути Бог і Україна». А ще вчив мене бути відповідальною і обов’язковою. Казав: ніколи не поспішай щось обіцяти, спочатку зроби...
Вчилася без особливого ентузіазму. Гнітили мене конспектування класиків марксизму-ленінізму, безконечні семінари з приводу різного штибу партз’їздів, пленумів. Але вирішила закінчити навчання, щоб мати диплом.
– Чому Ви вважаєте початком біографії «Аудиторії» саме 8 жовтня 1946 року?
– Невеличкий екскурс в історію друкованих видань Львівської політехніки. Ще за Польщі тут виходили технічні вісники. А коли 1920 року було створене Товариство українських студентів «Основа», воно розпочало видавати свої часописи – «Студентський вісник», згодом «Бюлетень», «Досвітні вогні» та інші. Не всі номери були поліграфічні, нерідко виходили видання у вигляді стіннівок. А 1939 року, коли в Галичину прийшли «визволителі», була утворена газета «Червоний технік», яка, однак, проіснувала недовго.
Після Другої світової війни, 1946 року, у Львівській політехніці заснували газету «Радянський студент». Перший номер вийшов 8 жовтня, його підписав як відповідальний редактор Г. Самойленко. Редагували газету не журналісти, а ставленики Комуністичної партії. «Радянський студент» був органом «парткому, дирекції і профорганізації». Згодом додався ще й «комітет комсомолу». Попри усі ці ідеологічні нашарування ми відштовхуємося саме від 8 жовтня 1946 року. Хоч газета була віддзеркаленням тієї епохи, але таки газетою студентською. Вона висвітлювала багатогранне студентське життя – навчання, дозвілля, творчість, спортивні змагання. Від 1958 року при редакції діяла літературна студія, якою керував чудовий поет Микола Петренко. Закінчувала Політехніку і відвідувала літстудію відома поетеса Оксана Сенатович...
– А коли Ви прийшли в газету?
– 1974 року. Тоді газету робили лише троє осіб: редактор Олена Козенко, Надія Гнатів і я.
– А коли стали редактором газети?
– 1991 року. Це був для мене знаменний рік: Україна здобула незалежність, мені виповнилося 40 років і я отримала кооперативну квартиру.
– А хто Вас висунув на посаду редактора?
– Образно кажучи – час. Наприкінці 1980-х років у Львівській політехніці, як і у всій країні, почалися національно-демократичні рухи. З’явилися Студентське братство, Товариство української мови, Народний Рух України. Партком всіляко протидіяв висвітленню цих процесів. Мовляв, навіщо нам Товариство української мови? У нас традиційно склалася українсько-російська двомовність, Політехніка має бути осторонь політики.
У цей час я відчула, що знаю, яка газета потрібна університетові. Мою кандидатуру активно підтримало Студентське братство, але інші структури вважали інакше... І тоді редактором призначили професора кафедри історії партії Станіслава Паливоду. І тільки через рік – мене. Тоді, як і 1974 року, газету робили троє людей: я, Катерина Гречин, яка працює досі, та випускник Політехніки, а нині відомий журналіст Любко Петренко.
Може, я не завжди знала, як треба робити, але точно знала, чого не треба робити. Вже невдовзі значно збільшився обсяг газети, змінився її формат, розширився штат, у редакцію прийшли молоді, талановиті журналісти, з’явилася посада заступника головного редактора, ним став нинішній директор видавництва Іван Паров’як, учасник студентських протестних акцій, голодування 1990 року на Майдані Незалежності. Ми напрацювали нормативні документи, закріпили статус тижневика згодою засновника і 1997 року перереєстрували газету в Міністерстві інформації як тижневик «Аудиторія» із загальнодержавною сферою розповсюдження, увійшли в каталог періодичних видань України. Тричі підряд вигравали гранти міжнародних фондів «Відродження» і «Євразія». Отримані кошти спрямували на зміцнення матеріально-технічної бази редакції, підвищення кваліфікації журналістів, розвиток газети. Багато разів перемагали у розмаїтих всеукраїнських конкурсах студентської преси.
– Вважаю дуже вдалою назву газети. Подвійний зміст – аудиторія як студентське приміщення і читацька аудиторія. Так само вдало Ви назвали книгу, присвячену батькові, – «Чарівна Криниця». Криниця – містечко і криниця – джерело знань, культури, духовного збагачення А хто запропонував наректи оновлену газету «Аудиторією»?
– Це був колективний пошук. Кілька людей писали на папірцях свої варіанти і зупинилися на назві «Аудиторія». До слова, ми першими у Львові (раніше від «Високого Замку») почали комп’ютерну верстку. Першим розповів нам про такі перспективи тоді ще студент Володя Пасічник, нині професор, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки. А згодом реалізували цей задум його послідовники – Микола Проданюк і вже його дипломниця Ірина Мамчур. Пригадую, як тяжко йшла комп’ютерна верстка. До пізнього вечора сиділи на 9-му поверсі V корпусу. Рядки бігали по периметру, часом вся робота зникала...
– Більш як чотири роки тому Ви добровільно попросилися у відставку. Це дало змогу завершити роботу над «Чарівною Криницею». А які ще були мотиви для такого неординарного рішення?
– Часи змінюються, ніщо не може стояти на місці. Життя вимагає постійної динаміки, перемін. Це студентська газета – її повинні робити все нові і нові покоління молодих людей. Коли я переконалася, що підросла зміна і є кому передати газету, запропонувала на посаду головного редактора тодішню свою заступницю Тетяну Пасович, яка виділялася не лише творчими підходами, великою працездатністю, організаційними здібностями, а й своєю моральністю, порядністю. Я ділилася з нею усіма тонкощами керівництва редакцією, але казала так: «Я тобі можу лише порадити, а рішення приймай сама...».
– Ну, добре, прийшов новий керівник. Та чи відчутно змінилася «Аудиторія»? Чи стала більш молодіжною, гострішою, розкутішою?
– На це питання може відповісти лише читач, адже зі сторони видніше. Студенти читають газету, приходять в редакцію, дописують нам. А я, навіть не перебуваючи вже на посаді головного редактора, продовжувала її читати як редактор.
– Як не прикро, але тиражі друкованих видань неухильно падають. Молодь навіть телебачення рідко дивиться, годинами «сидить» в Інтернеті. Чи Ви думали над долею друкованих видань, зокрема, паперової «Аудиторії»?
– Так само можна запитати і про долю друкованої книги чи театру. Я надаю перевагу друкованій книзі. Я відчуваю її запах, енергетику. А учні у школах приходять на уроки не з підручниками, а з планшетами. Вчаться з електронних носіїв. Добре це чи зле? Не знаю. Мені це не подобається. Щось передбачати на майбутнє – невдячна справа. Життя шаленими темпами летить уперед...
– Дозвольте, я підсумую нашу розмову словами Ліни Костенко:
І все на світі треба пережити,
І кожен фініш це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт...
