Скільки живу на землі, вчу історію – знаю з книжок і з розповідей бабусь про війну. Але навіть у страшному сні мені не могли наснитись події 24.02.2022 року. Цей день залишиться зі мною аж до смерті.
Пам’ятаю, як сьогодні, істеричний дзвінок матері, її слова: «Доць ....... (довге мовчання) вставай, війна почалась». Моєму страху не було меж. Не встигаючи відкрити повіки, хапаю телефон і вмикаю новини, а там – війна, справжня війна: моторошна, покрита сірим небом, кров’ю невинних людей.
Мене охопила паніка і я повторювала подумки: «Так, війна, так! Прийшла вона забрати сотні душ, я чула про неї з книжок, із розповідей бабусь, я знала, що війна була колись, але я не знала, що так швидко вона торкнеться мене і всієї України».
Цей день, який став таким моторошним, я планувала провести зовсім не так: у моїх планах було піти на роботу, відвідати рідних, але життя вирішило по-іншому, хтось начебто вирішив за мене втрутитися в наше життя під приводом «вивільнити український народ». До цього «вивільнення» ми жили звиклим життям, складати плани на завтра, насолоджувалися подорожами, зустрічами, буденними дрібницями. А в цей момент мій розум опанував страх, я не була готова покидати рідну країну, з тугою на серці моя сім’я (тато, мама й молодша сестра) збирала валізи, адже ми розуміли, що нині-завтра загарбники можуть бути вже в нас. Тоді ми ще не знали, куди їдемо та що нас чекає на кордоні. Залишивши домівку, з трудом купили пальне й вирушили до найближчого кордону «Смільниця».
Досі ніколи в житті я не бачила стількох людей та авт на кордоні з Польщею, хоча живу неподалік від нього, в містечку Городок. Ми стояли два дні та дві ночі.
Перший день в Україні був дуже тривожним, кожен боявся, щоб не прилетіло до кордону, оскільки направду людей було безліч. Але ближче до кордону хвилювання вщухало. Було любо бачити, як польські волонтери надавали нашим людям допомогу, забезпечували їх харчами та теплими ковдрами.
Смільниця – той кордон, на якому немає пішого перетину, але жінок із дітьми було так багато, що для перетину зробили додаткову смугу.
Тут на моєму шляху траплялися різні люди: ті які «йшли по головах», робили все, аби проїхати й минути чергу, ті, які з вірою в серці чекали й гуртувались одне з одним (на диво, людей зблизила війна), були й ті, які допомагали морально або й фінансово.
Другий день дався доволі спокійно, частково насторожливо, адже я не знала, що нас чекає далі. У душі сподівалась на краще. Колись з батьками ми часто бували в цій країні, об’їхали її різні міста і навіть планували сюди переїхати в далекому майбутньому. Тепер я щораз більше вважаю, що думки матеріалізуються, частково всесвіт мене почув і дав можливість порівняти життя, менталітет, ставлення людей цих двох країн, комфорт.
Паніка опановувала мене, допоки я не перетнула цю смугу перешкод, допоки ми не перейшли кордон. І тільки після цього я щасливо видихнула з думкою: ми в безпеці. Але туга не покидала моє серце, оскільки батько, як і всі чоловіки, повернувся додому.
Завжди на зв’язку з рідними і друзями. Моя подруга Надія Качайло, студентка ЛНУ, за день до війни поїхала в Одесу відвідати родичів, а назад вже не змогла повернутися, адже не хотіла покидати стареньких бабусю та дідуся. Наші розмови часто перериває звучання сирени.
Звісно, я не так відчула війну, як ті, хто в гарячих точках України, у містах і селах, де бомблять, але моє серце болить за кожного, хто страждає. Часто думаю: мене життя не готувало до таких подій, я надто слабка…
На сьогодні ми не можемо осісти в одному місці. Минув уже другий тиждень, як перебуваємо в Польщі, а досі переїжджаємо по інших домівках і місцевостях, адже українців у Польщі дуже багато. Тепер я часто згадую, що то правда: всюди добре, а вдома найкраще. Щиро сподіваюсь на те, що скоро повернуся додому й знову житиму буденним життям. Залишатися в Польщі наразі не хочеться. Може колись, іншим разом, але не тепер. А наразі нам залишається молитися та вірити в нашу перемогу.
Слава Україні!