Війна прийшла у домівки кожного українця й чимало політехніків уже відчули її на собі. Випускниця Інституту права, психології та інноваційної освіти Аліна Михайловська перший день повномасштабного вторгнення зустріла в рідному Миколаєві. За понад два місяці війни їй не раз доводилося чути вибухи, проходити повз зруйновані будинки… Дівчина каже, що ніколи не могла повірити в те, що кадри з фільмів жахів стануть нашою реальністю, а про пережите вона висловлюється одним єдиним словом – «жахливо».
«Того дня, коли все почалося, я була в себе в Миколаєві й вранці збиралася йти на роботу. Але десь о 8 годині до мене в кімнату прибігла мама з криком, що почалася війна й нас усіх бомблять. Для мене це стало справжнім шоком, бо ще вчора все було гаразд. Потім я почала дивитися новини й побачила, як скидають бомби на аеропорти, як горять будинки… Це було жахливо й дуже страшно, але я таки взяла себе в руки, бо відчувала відповідальність за маму й бабусю, які були поруч зі мною. Заради них я відкинула паніку й намагалася діяти виважено, з холодним розумом. Разом із мамою ми вийшли на вулицю й побачили величезні черги до банкоматів, магазинів, люди буквально купували все, що бачили. Відчувалася неймовірна паніка, бо всі говорили тільки про війну, розмовляли по телефону й плакали, ніхто до кінця не розумів, що треба робити, як правильно діяти. Моральний стан усіх був дуже пригнічений», – згадує Аліна.
Вибухи почастішали. Це був перший тиждень війни, коли ще ніхто до кінця не міг повірити в те, що відбувається. Аліна живе на околиці міста, тому спершу про вибухи прочитала в новинах. Дівчина зізнається – в той момент думала, що бути гірше вже просто не може. Невдовзі стало ще гірше: окупанти почали обстрілювати її рідний район.
«Відверто кажучи, мені досі не віриться, що все це було зі мною. Коли почали бомбити місто, ніхто не міг повірити в те, що чує й бачить. Далі вибухало настільки гучно, що цей звук, мабуть, досі пам’ятає весь Миколаїв. Наступного тижня вибухи лунали й у моєму районі. Було дуже страшно все це слухати, а ще страшніше – на власні очі бачити зруйновані домівки й дізнаватися про загибель тих чи інших сусідів. Від снаряду, який розірвався на сусідній вулиці, загинула молода дівчина. На мою вулицю також прилітало, але тоді снаряд упав на подвір’я однієї бабусі, пошкодило дах її хати. А через дві вулиці від мене живуть мої знайомі й до них також прилітало… тепер у них більше немає дому».
Аліна розповідає, що за тиждень після початку повномасштабної війни люди масово почали виїжджати. Молодь, жінки з дітьми й також чоловіки покидали свої оселі, їхали переважно в західну частину України. Залишалися тільки пенсіонери, яким було морально важко покинути рідні домівки.
На запитання, чи можна звикнути до постійних вибухів та загалом стану війни, дівчина відповідає ствердно. Також додає, що пережити весь цей жах їй трішки допоміг і фах психолога, зокрема знання про те, як давати раду емоціям.
«Так, це звучить жахливо, але навіть до такого можна звикнути. Це я можу сказати навіть зі свого досвіду психолога. Насправді, я одразу взяла на себе відповідальність за рідних, тому не мала часу, щоб панікувати чи плакати. Я працюю в ІТ компанії на посаді Success Manager тому, можна сказати, що на мені емоційний стан інших людей, тож я не могла дозволити собі виходити з ресурсу, намагалася менше читати новин, натомість почала спілкуватися з людьми, підтримувати їх».
Серед проблем, які найбільше дошкуляють переселенцям, дівчина виділяє синдром провини вцілілого. Пояснює, що його відчувають люди, які виїхали з «гарячих точок», або ті, котрі хочуть виїхати, але не можуть це зробити через відчуття провини.
«Мої подруги, які покинули Миколаїв, завжди говорять, що їм було дуже важко залишати домівки, вони досі думають, що не мають права жити, як раніше, бо інші люди продовжують страждати, а вони ні. Мало того, навіть ті, хто залишився в Миколаєві, відчувають свою провину, дивлячись на те, як страждають люди в Маріуполі, Харкові. Вони картають себе за те, що перебувають у відносному спокої. Незважаючи на те, що у наше місто також прилітає, вони порівнюють себе з тими, кому важче, й відчувають свою провину через це. Тому я намагаюся їх заспокоїти, пояснити, раціоналізувати думки про те, що вони ні в чому невинні, а навпаки – мають право на життя та навіть посмішки», – акцентує випускниця Політехніки.
Аліна наголошує, що люди, які змогли виїхати й сьогодні перебувають у безпеці, можуть підтримувати інших, адже, як ніхто, розуміють їхні почуття. Окрім цього, радить біженцям не боятися говорити про свої проблеми, не соромитися сліз, бо, виказавши весь свій біль, людині стає легше. Також дівчина зазначає, що у спілкуванні з людьми, душі яких травмувала війна, треба бути обережними, щоб не нашкодити й ще більше не травмувати їх.
«Коли ти розповідаєш комусь про свої проблеми, то ніби звільняєшся від них і на душі стає легше. Тому зараз психологи мають розмовляти з якомога більшою кількістю людей, але також важливо не забувати й про себе, тому що доводилося бачити, як багато хто вигорає. Щодо самого спілкування, то хочу зазначити, що не про все ми можемо з ними говорити. Наприклад, казати людям, які виїхали з окупованих територій і пережили цей жах, що все буде добре – неправильно. Також не можна переконувати, що вони в безпеці й уже не варто ні про що хвилюватися, а треба жити, як і раніше, адаптовуватися й посміхатися. Адже у такий спосіб ми знецінюємо все те, що вони пережили. Треба розуміти, що людина страждала й ці емоції миттєво не зникнуть. Замість цього, я б радила казати, що ти співчуваєш, хочеш бути поруч, можеш допомогти чи підтримати. Не залишайте таких людей на самоті, дозвольте їм відчути, що вони справді в безпеці, не забороняйте плакати. Пам’ятайте, що вони пережили справжній жах і після цього їхнє життя навряд чи буде таким, як раніше, тому не наполягайте на тому, що нічого не сталося й більше немає чого боятися».
Насамкінець запитую Аліну про те, що за час війни вразило її особливо. Дівчина каже, що найбільше її лякає не зруйнована інфраструктура, чи розірвані снаряди у дворах, а історії людей, чиї долі назавжди зруйнувала війна.
«Із цією жінкою моя мама колись разом працювала. Так сталося, що коли почалася війна, вона перебувала на Харківщині. Її село окупували, а чоловіка вбили. Упродовж дев’яти днів ця жінка була змушена через вікно свого будинку дивитися, як серед подвір’я лежить її вбитий чоловік… і не могла нічого з цим вдіяти. Їх не випускали з дому, тому вона навіть не мала змоги вийти, щоб хоч якось його поховати. Це жахливо, адже в домі також були діти та ще одна жінка-сусідка й вони теж це бачили. З часом їм все-таки вдалося звідти виїхати та врятуватися, але, на жаль, я не можу сказати, що в майбутньому вона зможе бути повноцінно щаслива. Її відправили у психіатричну клініку, жінка ні з ким не розмовляє й ні на кого не реагує, а тільки плаче й кричить…. Цій жінці ще немає навіть 30-ти… і її історію я вже ніколи не зможу забути».
Колись прийде час і всі ми повернемося додому. Тоді нам доведеться будувати тисячі будинків, відновлювати кілометри доріг, багато плакати за тими, кого вже не буде поруч. Але, мабуть, найбільше ми будемо лікувати серця людей, які ще довго страждатимуть від наслідків війни й допомога Аліни та інших «лікарів» зранених душ в цьому нам дуже знадобиться. А наразі дівчина радить не занепадати духом і не втрачати віру, бо, попри все, кожен новий світанок таки наближає нас до омріяної перемоги.
