Напередодні Дня музеїв ми мали унікальну можливість зазирнути за лаштунки створення сучасних музейних просторів Золотої провінції України. Доцентка кафедри дизайну та основ архітектури Віолетта Радомська, яка має 26-річний досвід роботи в музейній сфері, розповіла про плідну співпрацю зі студентами. Як саме їхні сміливі дизайнерські рішення формують нове обличчя музейних експозицій? Про це та багато іншого — читайте в нашому інтерв’ю.
— Розкажіть, будь ласка, про свій шлях у музейній справі. Як ви потрапили до музею і які ключові етапи своєї кар’єри можете виділити?
— Не можу стверджувати, що, навчаючись у Львівському училищі декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша, мала плани пов’язати свою подальшу кар’єру саме з музейною інституцією. Але реальність розпорядилися зовсім інакше — потрібно було влаштовуватися на роботу, бути незалежною та дорослішати. Усвідомивши, що я завжди з особливим пієтетом ставилася до музейного простору та й колекціонування і наявності артефактів, мистецьких творів, етнографії у своїх родинних помешканнях, мене скерували шукати місце праці в музеї. Я добре орієнтувалась у музейництві тогочасного Львова, тому вирішила йти у приймальні директорів і прохати місця праці. Першим був Національний музей на вулиці Драгоманова. Тодішній директор, Андрій Новаківський, був у відрядженні, тому я попрямувала на вулицю Стефаника в картинну галерею. У секретаріаті мене прийняли, і я стала очікувати на зустріч із директором Борисом Возницьким. Зустріч відбулася. Він мене уважно вислухав і призначив наступну зустріч через два дні. Ці візити до картинної галереї тривали протягом грудня 1985 року. Врешті-решт, я здобула перемогу — мене прийняли у відділ реставрації помічником художника-реставратора вищої категорії Володимира Мокрія. Це був старт у цілком нову професію та чарівний світ, певну структурованість збереження та популяризації мистецтва. Саме у Львівській картинній галереї за 26 років я сформувалась як музейник і реставратор станкового темперного малярства. У музейному житті було чимало ключових етапів: це знайомство зі специфікою та структурою діяльності музею, неймовірні реставраційні й експозиційні роботи з відкриття численних музеєфікованих філіалів галереї, складна і тривала реставрація великоформатних полотен-баталій в Олеському замку, скульптури Георга Пінзеля, сотні надзвичайних ікон та експозицій.
— Які найбільш значущі зміни у музейній сфері ви спостерігали за 26 років роботи?
— У моєму досвіді значущі зміни відбулись у момент покращення та пріоритетності наукової складової в реставраційній діяльності. Борис Возницький проклав для нас шлях до європейських музейних інституцій, і ми одні з перших мали можливість впроваджувати високі європейські стандарти в науково-дослідному сегменті реставраційного процесу. Важливим етапом була тісна реставраційно-виставкова співпраця з польськими музеями та науковими центрами, що якісно впливало на збереження творів і атрактивність наших експозицій.
— Що для вас є найціннішим у роботі з музейними експонатами, а також із відвідувачами?
— На етапі становлення фаховості як самостійного реставратора вищої категорії я мала змогу сміливо доносити до глядача не закамуфльоване численними сучасними реконструкціями давнє мистецтво, більш відкрите, автентичне, щоб поціновувач мав можливість насититися красою автентики оригіналів, навіть якщо збережено їх незначну кількість. Працюючи в реставраційних майстернях, ми не провадили безпосереднього діалогу з відвідувачами на експозиціях як екскурсоводи, однак саме від нашої роботи залежало, як мистецтво буде сприйняте та донесене крізь віки до сучасника.
— Як виникла ідея залучати студентів четвертого курсу кафедри ДОА до створення артпроєктів поза межами аудиторії? Що стало поштовхом до цього?
— 2007 року розпочався мій етап роботи на кафедрі ДОА ІАРД, зокрема творчі дисципліни для дизайнерів. Робота в аудиторії передбачає здобуття академічних навичок з рисунку, живопису. Однак на старших курсах (7–8 семестри) у програму були введені цікаві експериментальні завдання, у яких творче переосмислення вже давало змогу виконувати повноцінні авторські композиції. Спроба інтегрувати цей потенціал студентів у простори реальних об’єктів стартувала зі співпраці з дошкільними закладами та школами, де навчалися ми, наші близькі, діти колег. Так і розпочалася багатолітня доброчинна робота наших студентів поза межами аудиторії. Цей досвід виявився дуже корисним і наснажливим, передусім для самих студентів — адже їхні роботи стали елементами й важливими образно-естетичними ідентифікаторами просторів шкіл, садочків, геріатричних центрів, лікарень, поліклінік не лише у Львові, а й поза межами Львівської області.
— Над якими музейними проєктами вам довелося працювати разом зі студентами кафедри ДОА? Як саме вони долучалися до процесу?
— Маючи досвід багатолітнього музейника, організатора позамузейних експозицій приватних колекцій, я завжди прагнула долучитися до створення музейних просторів у контексті дизайн-навчання. Тому залучення студентів до цього напряму відбулося досить органічно та цільово. Музеєфікація нашої Золотої провінції — важливий етап збереження української ідентичності. Перші спроби були на рівні облаштування кімнат-музеїв, наприклад «Світлиця Тараса Шевченка» у Львівському ліцеї № 28, де згодом ми реалізували низку масштабних артпроєктів.
Уже 2008 року розпочалася робота зі студентами з формування музейних експозицій: здійснено дипломний проєкт-пропозицію (студентка ДОА Галина Піщук), облаштування художньо-меморіального музею М. Сосенка в с. Підберізці Львівської області (2008); 2012 року була започаткована робота над експозицією меморіально-художнього музею Осипа Куриласа в м. Щирець Львівської області (2012–2016 рр.).
Найбільш комплексно вдалося попрацювати над проєктом і створенням меморіального музею отця Кирила Селецького в с. Цеблів Львівської області (2016–2018 рр.). При монастирі згромадження сестер св. Йосифа Обручника Пречистої Діви Марії заплановано створити меморіальний музей їхнього засновника — отця Кирила Селецького. З цією метою була залучена група студентів кафедри ДОА, які виконали проєктну пропозицію експозиційного наповнення приміщень музею, дизайн предметного середовища та освітлення, інформаційних стендів. Окремим завданням було створити й виконати на об’єкті художньо-декоративні елементи стінописів і віконні патерни, інформаційні стенди, айдентику (2016–1017 рр.). Протягом 2017–2018 років на основі проєкту було виготовлене індивідуальне дизайнерське предметне наповнення експозиції — габльоти, полиці, шафи, світильники (художник-дизайнер Андрій Тирпич). У проєкті взяли участь студенти ДЗ-42 кафедри ДОА: Олег Гірський, Роман Заставний, Андрій Гнатів, Сергій Горовенко та Оля Вовк (ДЗ-41) (керівник і куратор проєкту — доцентка кафедри ДОА Віолетта Радомська).
— Проєкт зі створення музею Осипа Куриласа у Щирці реалізовували протягом кількох років. Як змінювалися завдання та творчі методи студентів у цей період і які роботи ввійшли до експозиції музею?
— Ідея створення музею Осипа Куриласа в Щирці сягає далекого 1991 року й належить дослідниці його творчості, вчительці Стефанії Деревацькій. З 2012 року робота зі створення музею активізувалась. У Щирецькій ЗОШ № 1 виділено кімнату під музей, розпочато ремонт. Про позааудиторну діяльність студентів ДОА вже була інформація, тож Стефанія Деревацька звернулася з пропозицією, щоб студенти Львівської політехніки під керівництвом викладачки кафедри ДОА ІАРД Віолетти Радомської долучилися до створення експозиції. Оскільки приміщення ще не було готове до опорядження, вирішили розпочати роботу зі створення копій найбільш знакових живописних робіт митця: «На плянтах Кракова», «Прометей». Богдана Деревацька, мешканка Щирця і художниця, яка стажувалась у той час на кафедрі ДОА, створила копію роботи «На Гуцульщині». По змозі студенти перших і других курсів поступово долучалися до виконання менш складних і швидких копій — акварельних етюдів пейзажів. Тобто щороку дві-три роботи студентів поповнювали експозиційний матеріал майбутнього музею. У 2016 році студенти Львівської політехніки виконали копії робіт О. Куриласа «Жінка в перемітці», серію акварелей «Краєвиди Закопаного у Польщі». А коли ремонтні роботи знову відновили і приміщення було завершене, у межах переддипломної практики група студентів-магістрів розробила лого музею, фірмовий стиль (айдентику), створила проєкт стінопису. Згодом виконали цей стінопис в інтер’єрі музею студенти четвертого курсу кафедри ДОА: С. Гаврисьо, Ю. Драгун, С. Пасемко та інші. 13 листопада 2016 року відбулось урочисте відкриття музею Осипа Куриласа у Щирці.
— Як ви оцінюєте роль таких артпроєктів у формуванні професійних компетентностей майбутніх дизайнерів? Які конкретні навички та знання здобувають студенти під час їх реалізації?
— Відповідно до концептуально-функціональної потреби та поставленої психологічно-філософської мети дизайнер вибирає певний алгоритм створення доцільної проєктної пропозиції на основі обраних взаємопов’язаних методик і матеріалів, виду та підвиду мистецьких практик. Основне завдання наших артпроєктів — за допомогою стилістично об’єднаних композицій забезпечити художньо-естетичне наповнення та організацію інтер’єрного простору конкретної локації (лікарні, садочка, школи, музею), створити емоційно-естетичний, позитивний настрій і просвітницький контекст, оскільки ми передусім орієнтуємося на інтерпретування та трансформацію української спадщини. А емоційна складова для маленьких пацієнтів, відвідувачів і дбайливого персоналу лікарні, учнів якраз закладена в мистецькій складовій будь-якого опорядження інтер’єру. Тому участь у таких позааудиторних мистецьких практиках відіграє важливу роль у формуванні професійних компетентностей майбутніх дизайнерів спеціальності В2 Дизайн.
— Що вас найбільше надихає у роботі зі студентами над цими творчими проєктами?
— Весь процес — пошук концепції, розподілення сегментів роботи між студентами, корегування й обговорення, кінцевий результат експонування — це неперевершене відчуття синергії, хвилювання, радості. Дуже тішить, як наповнюються гордістю студенти, коли дітки, вчителі, лікарі, відвідувачі цих локацій з пієтетом і вдячністю звертаються до них як до самодостатніх творців, що зуміли створити або перетворити непримітний і непривабливий простір на змістовний та естетичний, наповнений сенсами.
Для викладача важливо, що майбутні дизайнери вже у процесі навчання мали змогу спілкуватись із «замовниками», обирати доцільні теми, визначати функцію кожного артоб’єкта, що, безперечно, дуже пригодиться у їхній подальшій самостійній дизайнерській практиці.
— Як ви вважаєте, чи є майбутнє у залучення студентів-дизайнерів до створення музейних просторів в Україні? Які переваги це може забезпечити музейній справі?
— У реаліях повномасштабної війни в Україні суспільство усвідомило, що музеєфікація спадщини, зокрема в невеличких містах і селах країни, — надважливий процес збереження ідентичності та історичної правди. Тому така галузь, як предметно-просторовий дизайн і опорядження музейних закладів, буде актуальним на довгі роки. Впевнена, ті студенти, що вже на етапі навчання інтегровані в цю специфіку проєктування, матимуть цікаві й необмежені перспективи в майбутньому.
— Які ваші подальші плани щодо залучення студентів до формування нових музейних просторів на Львівщині або в інших регіонах?
— Планів може бути чимало. Але найперше хотілося б зреалізувати давній проєкт — художньо-меморіальний музей видатного українського модерніста Модеста Сосенка (1875–1920) в с. Підберізці Пустомитівського району, де в церкві Архистратига Михаїла ще збережені єдині його автентичні стінописи — перлина українського модерну.
