Чи може бути щось спільне у наукових інтересах історика та матеріалознавця? Виявляється, чимало, адже міждисциплінарна співпраця дає багато можливостей ґрунтовно дослідити один предмет чи явище. Сьогодні ми розповімо про таку співпрацю дослідниці історичного зброєзнавства, викладачки кафедри гуманітарних наук Академії сухопутних військ Мар’яни Верхотурової та старшого викладача кафедри прикладного матеріалознавства та обробки матеріалів Львівської політехніки Сергія Швачка.
Ці двоє науковців разом досліджують гармати – з погляду історичного та матеріалознавчого. Їхня співпраця розпочалася понад рік тому. Пані Мар’яна вже років 5 або й 6 вивчає артилерію XIV–XVIII ст., зокрема ту, що у фондах Львівського історичного музею. Ознайомившись із досвідом польських колег щодо дослідження зброї, вона звернулася на кафедру ПМОМ із пропозицією провести матеріалознавче дослідження двох гармат.
– Ці гармати потрапили до колекції Львівського історичного музею у 1934–36 роках. Одна була зі Сокаля, друга – з Белза. Там вони лежали у церкві і в дуже давньому костелі, а до музею їх передав отець-декан. Типологія цих гармат рання. Одну з них я датувала кінцем XIV – початком XV ст., другу – XVI ст. Робота цікава з погляду зброєзнавства, музейної історії, технології виготовлення. В українській історіографії досі не досліджували артилерію методами матеріалознавчих аналізів. У нас люблять вивчати мечі, корди, але не гармати. Наші гармати унікальні тим, що від тих часів їх мало збереглося. Колись старі гармати переплавляли, виливали, використовували для більш нової артилерії, часто просто знищували, – розповідає Мар’яна Верхотурова.
Запитую Сергія Швачка:
– Що досліджуєте Ви як матеріалознавець?
– Насамперед склад матеріалу виготовлення, його структуру. Опосередковано вдалося зробити висновки про технологію їхнього виготовлення. Гармати, які ми досліджуємо, – ковані. Їх виготовили ковалі. Пізніше були литі, з бронзи або чавуну. Схожі технології застосовували і в Європі.
Пан Сергій наголошує, що в XIV–XVІ ст. залізо було дуже дороге і майстри його отримували кричним методом – чавун переробляли у ковке залізо, видаляючи з нього надмір вуглецю, кремнію, марганцю. Такий процес вимагав часу: за дві доби майстри отримували близько 2,5 кг криці (суміші губчастого заліза і шлаку), яку ще кілька разів нагрівали до 1000ºС і кували, такими чином зменшуючи вміст шлаку. Цього заліза вистачало для меча, а для гармати треба було мати понад 8 кг!
Та повернімося до наших гармат. Одна з них, виготовлена з чистого заліза, була у кращому стані, мало пошкоджена, друга, стальна, – у значно гіршому, сильно зруйнована.
– Спершу я працював з гарматами у музеї – полірував їх, розглядав під старим навчальним мікроскопом. Це вдавалося нелегко, адже будівля музею має дерев’яні перекриття, через які сильно відчувається вібрування трамвая на площі Ринок. Проте від залізної гармати вдалося відібрати для аналізів відшаровану лусочку. А оскільки друга гармата була сильно зруйнована, то я з дозволу хранителя відібрав заготовку на виготовлення зразків для металознавчих досліджень. Ці зразки десь місяців зо три я досліджував у лабораторії MESO, яку наша кафедра отримала завдяки участі у європейському проекті ТЕМРUS MMATENG (про це писала «Аудиторія» – авт.). Працівники лабораторії допомогли мені зробити металографію, різні аналізи, дослідження і за їхніми результатами встановити кричний спосіб отримання заліза для цих гармат, запропонувати реконструкцію технології їхнього виготовлення. Вдалося з’ясувати, на якому шарі виник дефект, що у подальшому спричинив розрив казенної частини гарматного ствола під час пострілу. Це для мене найважливіший результат металографічного дослідження. Мене часто запитують, чи можна на підставі металографічного аналізу датувати гармату. Зараз ні. Можливо, це буде реально після напрацювання бази даних досліджених гармат. І не конче мусять бути українські, адже у наших музеях часто зустрічаємо гармати, виготовлені в різний час в Італії, Німеччині, Польщі, – розповідає Сергій Григорович.
– Типологія першої гармати дуже схожа на ту, які в той час виготовляли в Італії. Що ж, цілком можливо, що вона могла потрапити до Белза з Криму, куди її привезли татари. А можливо, її виготовили у Белзі. Не знати, адже на гарматі нема жодного маркування, – продовжує пані Мар’яна й акцентує на тому, що сучасне історичне зброєзнавство вимагає міждисциплінарного підходу.
Наші науковці до дослідження залучили магістрантку кафедри ПМОМ Марію Пишацин. На основі цієї співпраці дівчина підготувала і захистила дипломну роботу. Сергій Швачко наголошує, що праця в історичному музеї відкрила перед ним ще кілька пластів роботи, зокрема він має намір дослідити колекцію олов’яного посуду.