Про геноцид 1932–1933 років знає, напевне, кожен українець. Як не намагалися б приховати чи нівелювати його наслідки для Української держави – це неможливо. Але минуло 86 років, а ми й досі не вивчили цю сторінку історії сповна.
Голодомором не лише винищили величезну кількість населення тоді, а й вселили страх, який і досі живе в суспільній підсвідомості, формує менталітет. Здебільшого ми звикли говорити лише про сумне в українській історії, хоча про перемоги можна було б сказати не менше. Часто українці принижуються перед представниками інших націй, «вмикають» рабську послужливість і покірність, бояться. Чому навіть після здобуття незалежності, Революції Гідності та війни на Сході ми досі не викристалізували національну самосвідомість? Чому не подолали комплекси залежності, меншовартості й зневіру повністю? Бо приділяємо цьому надто мало уваги.
Якби ми ґрунтовніше досліджували джерела, більше цікавилися власною історією, то не соромились би говорити про геноцид на цілий світ. Ми остаточно впевнилися б у тому, що наші пращури берегли національну ідею навіть у страшні часи, не хотіли піддаватися страхітливому комуністичному режимові, мали настільки сильний дух, що не було на них іншої ради, окрім фізичного знищення.
Ми – нащадки вільних. І вже вкотре за те, щоб бути, знову платимо кров’ю. Шостий рік на Сході точиться війна. Росія – спадкоємиця Радянського Союзу, хоче зробити придатком до своєї території наші землі. Тисячами нищить захисників і захисниць України. Але наша історія не про поразки. Вона про жагу до життя й невмирущість української нації. Не маємо права забути й мовчати.
Святослав Тростинський, студент першого курсу Інституту комп’ютерних технологій, автоматики та метрології:
«Країна не могла розвиватися»
У моїй родині теж були люди, що пережили Голодомор, але я надто мало про них знаю. Хвилина мовчання раз на рік – це недостатнє вшанування. Потрібно організовувати більше заходів. Дуже багато людей тоді померло, серед них чимало представників інтелігенції. Окрім того, що країну було спустошено мільйонами смертей, вона й за кілька десятиліть не могла розвиватися, адже інтелектуальну потугу знищили.
Анна Шелякіна, студентка третього курсу Інституту гуманітарних та соціальних наук:
«Ці події не торкнулися молодого покоління»
Мій дідусь пережив Голодомор 1932–1933 років. Розповідав мало. Основне знаю з маминих переказів. Родина жила в місті Первомайську Миколаївської області. Дідусь був ще маленький. Щоб вижити, його родина готувала страви з кропиви. Дивом усі врятувалися. Але батько мого діда морально страждав від того, що не може прогодувати рідних. Унаслідок цього сильно захворів і помер, але це було вже після Голодомору. Ті події не торкнулися молодого покоління, тому воно про це говорить мало.
Ельвіра Марковська, студентка третього курсу Інституту гуманітарних та соціальних наук:
«Бабуся розповідала, як матері їли своїх дітей»
Моя прабабуся померла, коли мені було п’ять років. Тому нині чую лише історії від рідних. У час Голодомору бабусі було п’ять років. Її родині вдалося сховати дещо з їжі так, що ніхто не знайшов, тому й вижили. Бабуся розповідала, як матері поїдали своїх дітей. Таким нещадним був голод у Рівненській області.
Степан Зелінка, студент першого курсу Інституту права, психології та інноваційної освіти:
«Це сформувало комплекс меншовартості»
Треба не втомлюватися нагадувати про Голодомор людям, щоб вони не скаржилися, що погано живеться. Раніше була справді біда, а нині, по суті, нема на що нарікати. Голодомор, як на мене, дуже вплинув на психологію українців. Часто можна почути: «ми бідні», «нічого не маємо», «чогось бракує», «ми гірші за когось». Це залишилося на підсвідомому рівні й сформувало комплекс меншовартості.
