Як перемогла патріотична громада Політехніки
Установча конференція Товариства української мови у Львівській політехніці відбулася 14 грудня 1988 року. Наша газета, тоді ще «Радянський студент», про цю подію інформувала п’ятдесятьма рядками, серед яких були такі слова: «Ініціатива створення осередку належить парткому, комітету комсомолу, профкому інституту, інститутській організації товариства «Знання», правлінню клубу художньої самодіяльності». Насправді жодна з цих організацій ніякого стосунку до створення Товариства не мала, окрім хіба партійного комітету, який усіма силами протистояв зусиллям ініціативної групи. Ті, хто стояв біля джерел організації, добре пам’ятають, у яких умовах готували і провадили збори, як вистояла патріотична громада Політехніки і хто насправді був «хрещеним батьком» Товариства.
Відчуваючи страх перед вибухом патріотизму досі таких, здавалося, слухняних і покірних політехніків, партійне керівництво й адміністрація чинили шалений тиск на громаду, скликали збори колективів, на яких працівників змушували таврувати так званих «українських буржуазних націоналістів» В’ячеслава Чорновола, братів Горинів, подружжя Калинців. Із позиції «керівної і спрямовуючої сили» доводили (і через публікації в «Радянському студенті» теж), що наш інститут – інтернаціональний виш, у якому «історично склалася українсько-російська двомовність» (Політехніку тоді називали «останнім бастіоном застою»). Але зупинити процес уже було неможливо.
Львів сколихнула хвиля багатотисячних мітингів, студенти об’єдналися у Студентське братство, Політехніка готувалася до перших демократичних виборів профкому і зміни керівництва інституту. Урешті знайшлися люди з партквитками, науковими званнями й українською душею, які, перейнявши естафету від ініціятивної групи, довершили процес скликання установчої конференції. Ми передали в їхні руки список кандидатур, котрих ініціятивна група пропонувала до обрання в раду осередку. Але цей список ще мав пройти цензуру парткому.
На голову осередку пропонували доктора наук Олега Гриніва, який задовольняв обидві сторони. Режим уважав його своїм представником (адже він працював на партійній роботі), але ми знали Олега Івановича як розумну українську людину. Однак до останньої хвилини не мали певності, що збори таки відбудуться, і не знали, які сили на них переважатимуть.
Того грудневого дня 210 авдиторію головного корпусу вщерть заповнили політехніки. Віжки керування були в руках парткому. Ми дуже сподівалися на підтримку й авторитет Романа Іваничука, який, знаючи ситуацію в Політехніці, прийшов на збори.
І ось вони розпочалися. Знайомство зі статутом і цілями Товариства, виступи про перебудову й розширення царини функціювання української мови чергувалися з гострою критикою керівництва інституту. Коли ж дійшло до виборів ради, ми помітили, що серед кандидатів переважають зовсім не наші висуванці. Так влада намагалася перетворити новостворену патріотичну організацію на свою маріонетку.
Люди просили слова, але президія їх «не помічала». Тоді хтось із делеґатів з місця вигукнув: «Чому до списку не увійшли Ігор Кархут та інші члени ініціативної групи?» Голова зборів відповів, що вже пізно висувати кандидатури, кількісний склад ради вичерпано, підведено риску і проголосовано. І тоді взяв слово Роман Іванович. Делікатно, але дуже твердо, як умів «татко» Іваничук, він пропонує поставити на голосування кандидатів від громади. І йому ніхто не посмів заперечити! Вибори відбулися на користь патріотичних сил Політехніки.
Як много важить слово!
Писати про роль і чин Товариства української мови та його подвижників у Політехніці можна багато: про численні культпросвітні заходи, і про програму впровадження української мови в навчальний процес та документацію інституту, і про формування на базі Товариства Народного руху, і про масову участь у живому «ланцюзі єднання», і про громадянську позицію політехніків під час студентського голодування в Києві, і багато іншого. Але це теми вже інших публікацій, про що, мабуть, у своїх спогадах розкажуть інші, а я серед безлічі значущих заходів мушу згадати ще одну дуже важливу і, можливо, переламну в свідомості багатьох подію.
За місяць по створенні осередку в Політехніці, наприкінці січня 1989 року, Товариство зорганізувало зустріч політехніків із редколегією часопису «Україна» – одного з найпрогресивніших тоді українського видання, та членами Спілки письменників України.
Цієї зустрічі партійні керманичі дуже боялися. Адже в цих стінах ще ніколи не збиралося відразу стільки видатних представників української творчої еліти, а партійна номенклатура середньої ланки, тим паче технічного інституту, була мало обізнана з українським художнім словом (чого іноді навіть соромилася й уникала контактів із літераторами, особливо тоді, коли начебто визнавала горбачовську перебудову, а насправді тремтіла від стрімкого народного здвигу). Запрошення видавали в парткомі й тільки особливо довіреним, переважно партійним активістам. Щоб потрапити на зустріч, треба було двічі пройти контроль: біля входу в головний корпус, а потім – перед дверима до Актової зали.
Виступи гостей були сміливі як на той час. Вони говорили про економічні та соціяльні проблеми, національну свідомість і ніґілізм, про репресованих діячів науки і культури, про національно-визвольну боротьбу в Галичині, про Голодомор в Україні 1932–1933 років, сталінський терор і злочини періоду застою, про потребу розширення царини функціювання української мови. Але саме з уст Романа Іваничука вперше в цих стінах уголос прозвучало: «Українська мова в Україні має бути державна!».
Поколінню, народженому в незалежній Україні, мабуть, тяжко повірити, що був час, коли не кожен міг насмілитися сказати вголос, перед широкою аудиторією такі слова. Але тоді це був вибух! Люди завмерли від несподіванки. Хтось із найсміливіших заплескав у долоні, хтось підтримав, долаючи страх, а тоді оплески стали гучнішими, аж доки не загриміла переможною овацією вся зала. Я спостерігала за своїми дорогими політехніками й бачила, як у них пробуджуються приспані українські гени, навіть у тих, котрі аплодували крадькома, ховаючи руки під столом. Ось яку роль зіграло вчасно вимовлене слово письменника, людини з високим авторитетом, просвітянина!
Зрештою, в Україні саме письменники завжди були будителями народу, провідниками нації. І наочний приклад – діяльність «Просвіти» впродовж усіх 150 літ. І на цьому новому етапі просвітництва саме письменниця Ніна Бічуя 1989 року створила й очолила однойменну газету – видання Товариства української мови ім. Тараса Шевченка. Я мала високу честь працювати в редакції «Просвіти» поруч із нею, Тарасом Салигою, Романом Кудликом, Марією Базилюк від перших днів заснування газети та її напівлегального виходу в світ. Але це вже інша історія.
