Розповідає Наталка Сепик, випускниця Національного університету «Львівська політехніка», активна учасниця всіх проєктів Центру Студентського Капеланства, медіа-працівниця ЦСК.
– Я опинилася в просторі DoBro ще задовго до того, як він отримав таку назву й акцентував свою працю на сході України… Я не була у поїздці на схід, яка передувала створенню простору, але від першої офіційної вже не переставали їздити, аж поки не пішла в декрет.
Спільна праця нас, волонтерів, настільки зближувала, що ми сміливо могли називатися сім’єю, яка знає не тільки гарні «перші побачення», а й реальний життєвий досвід. І почався він відразу з першої поїздки, з великим акцентом на квартирі в Мирнограді.
Незрівнянно цінніше відчувати на власній шкірі те, що переповідають по телевізору. Як тривожно говорити українською мовою (бо, наприклад, швидка до дитини у табір не приїде), чи як страшно їхати під прицілом, бо на териконах вже окуповані території, сидіти під холодильником в квартирі і прислухатися, чи то він гуде, чи то деренчить щось поблизу Донецька, бачити розвалини будинків і спалахи в небі, чути реальний біль війни з перших уст, дитячих уст – ось це ніхто ніколи не забере і не знецінить.
Ми не просто їздили бавитися на таборах з дітьми чи проводити гаївки для військових, або з театром «САД» показувати вертеп – ми їхали спілкуватися з невідомими нам землями і людьми. І тривожно бувало на початку, бо ж не знаєш, куди приїдеш. Тепер ми впевнено їдемо додому!
Свого часу Волонтерський простір DoBro дав мені простір для дій. Моїх особистих. І відповідальності за них, а також за мої слова. А ще впевненість, що я не просто студентка, яка нічого в житті ще не бачила (так істинно по-галицьки: дітей не родила, поле не орала, хату не збудувала...), – я молода людина, яка може творити зміни! І для цього не потрібно рятувати цілу планету – достатньо спілкуватися зі своєю країною і якісно виконувати свої обов’язки будь-де.
Повний текст – на сторінці Центру Студентського Капеланства у соцмережі Фейсбук.
