Мабуть, сьогодні кожен абітурієнт, обираючи заклад вищої освіти, цікавиться відгуками випускників про університет, позанавчальні можливості та загалом студентське життя. Це допоможе швидше адаптуватися й бути готовим до нових викликів, з якими всім доводиться стикатися. Випускниця Політехніки Наталія Сепик закінчила Інститут гуманітарних та соціальних наук і ще під час навчання стала активною учасницею всіх проєктів Центру студентського капеланства, з таборами, вертепами й гаївками понад п’ятнадцять разів відвідала Схід України, а нині поєднує материнство, улюблену роботу і здобуває нові знання на різних освітніх курсах.
Говоримо з Наталею про її активне студентське життя, якісну освітню базу, яку вона здобула в Політехніці, а також про сучасну християнську молодь і постійне бажання вчитися.
Ми зустрічаємося у дзвіниці студентського храму блаженного священномученика Олексія Зарицького. Наталя веде за руку трирічного сина Остапа, тим часом менший, Данило, тихо спить у візочку. Місце для інтерв’ю обрали невипадково, адже за роки активної діяльності у структурі капеланства воно стало дівчині рідним, і приходити сюди для неї завжди велика радість.
– Наталю, розкажіть про своє навчання в Політехніці. Чому обрали саме цей університет? Чи здобуті знання потрібні вам у теперішній роботі?
– Напевно, як і більшість студентів, я хотіла вступити саме на державну форму навчання, орієнтувалася насамперед на гуманітарний напрям. Приємно, що в кожному університеті, куди подавала заявку, пройшла на державну форму, але обрала Політехніку. Навчалася на кафедрі соціальних комунікацій та інформаційної діяльності ІГСН. Ще в дитинстві любила писати, тому шукала щось пов’язане з журналістикою, творчістю. Обрала документознавство, яке найбільше відповідало моїм запитам. Про свій вибір ніколи не шкодувала, адже це потрібна спеціальність і я мала змогу писати, творити, аналізувати, а також, що важливо, закріплювати знання на практиці. Моя професія дає мені змогу певною мірою проявляти себе в тій чи тій галузі. Ще під час навчання викладачі давали нам зрозуміти, що галузей діяльності, де потрібен наш фах, може бути дуже багато. Також студент міг долучатися до гуртків і кафедральних проєктів, визначаючи цим, що йому ближче й де хоче розвиватися більше. Безперечно, університетська освіта – це база, яка сьогодні мені потрібна і яку я використовую в роботі. Бути менеджером, працювати в команді, придумувати щось нове, реалізовувати проєкти – усі ці вміння дав мені університет. Зазначу, що наші викладачі лояльні до активних студентів, вони подавали нам інформацію по-новому, вчили аналізувати, логічно мислити.
– Розкажіть докладніше про свою роботу. Над чим сьогодні працюєте?
– Я працюю SММ-спеціалісткою, відповідаю за наповнення соціальних мереж Центру студентського капеланства, висвітлюю події, які в нас відбуваються, пишу анонси, розробляю дизайн, продумую стратегії комунікації. На останніх курсах я вже працювала в ЦСК, проте намагалася пізнавати більше: вчилася фотографувати, робити оголошення, писати новини, пресрелізи, працювати з графічним дизайном, організовувати події. SMM – дуже багатофункціональна робота, яка поєднує в собі чимало професій, і тим вона цікава. Але, звісно, мені насамперед близьке саме капеланство, бо моє життя кардинально змінилося відколи прийшла в ЦСК. Ще студенткою я віддавала тут усі свої сили, до того ж мені завжди хотілося виконати роботу ідеально, а це забирало багато часу. Згодом усе те, що я робила на волонтерських засадах, перейшло в мою основну роботу.
– Як почався ваш шлях у Центрі студентського капеланства?
– Навчаючись в університеті, я жила в гуртожитку, зовсім поруч зі студентським храмом, але чомусь ніколи туди не заходила, хоча знала, що в церковній дзвіниці часто збирається молодь. Потім сталося так, що дівчина, яка вже була в ЦСК, запросила мене до них на зустріч. Мабуть, як і багато хто зі студентів, я подумала, що насправді мене там ніхто не чекає. Такі думки є майже в кожного – упереваж всі, з ким я потім говорила, підтверджували, що боялися сюди зайти, бо не знали, чи їх тут приймуть. Але я все ж ризикнула й дуже несміливо прийшла перший раз, потім другий, а відтак опинилася у студентському таборі в Славському. Восени о. Юрій Остапюк, голова ЦСК, разом з викладачкою Політехніки Юлією Бондаренко створили Студентський театр «САД», до якого я долучилася, і саме в той момент усе змінилося. Я зрозуміла, що на мені вже є відповідальність, і стала серйозніше до всього ставитися, чітко усвідомила, що мушу над цим працювати, бо не можу підвести інших людей. А ще, коли я приєдналася до ЦСК, о. Юрій саме започатковував багато нових проєктів, храм постійно був відчинений, щоб будь-якої миті молодь могла сюди прийти. До нас стали заходити чимало студентів, долучатися до новоствореного театру, розпитували про нашу діяльність, цікавилися іншими проєктами, як-от велопроща, реколекції, студентські дні – це було для них чимось новим. Я щаслива, що мала змогу долучатися до всіх тих змін.
– Що може запропонувати студентові ЦСК і що він дав особисто вам?
– Центр студентського капеланства дав мені надзвичайно багато, і я впевнена, що все це він може запропонувати кожному студентові. Насамперед усім людям потрібна спільнота, коло однодумців. ЦСК – це спільнота, яка приймає студентів із будь-якими поглядами, ми відкриті для всіх, а наші капелани раді кожному. Також студента тут вчать відповідальності, дають змогу робити щось корисне й добре, творити зміни. Зі свого досвіду знаю, що молодій людині цього дуже хочеться, ти розумієш, що спроможний на все, якщо маєш бажання. Свого часу ЦСК дав мені це відчуття, навчив чути себе, прислухатися до власних бажань. Наприклад, СТУДДЕНЬ формував нас у плані спілкування, стосунків із людьми, побудови подружніх взаємин – це інформація, яка завжди потрібна, і, на мою думку, її варто вивчати ще у школі. Крім того, ЦСК допомагає подолати упередження, стереотипи. Скажімо, отці завжди пояснювали нам, чому певні обряди саме такі, що вони означають, а які звичаї є забобонами і не мають нічого спільного з християнством. Може здатися, що це банальні речі, але насправді вони важливі. Що ж до поведінки, вигляду, то в нас студенти можуть побачити священника в шортах, на ровері – тут немає нічого дивного. У поїздках капелани сплять так само, як і ми: у спальнику, в наметах, та й грають з нами на сцені, ми завжди нарівні, і це вражає.
Окремо хочу згадати про поїздки зі студентами на Східну Україну, які від 2015 року і до початку повномасштабного вторгнення росії організовував Центр студентського капеланства. Один із проєктів ЦСК – Волонтерський простір DoBro. Загалом його головна мета – змінити бачення людей, показати їм християнські цінності, українські звичаї й традиції, притаманні західним областям. Я долучилася до ЦСК 2014-го – це період Євромайдану та початку війни. Тоді отець розумів, що студенти не підуть воювати зі зброєю, але можуть змінювати щось на місцях. Так утворився студентський театр «САД», з яким ми стали їздили на Схід. Далі ми побачили, які запити є в людей, які їхні потреби, і вирішили робити щось більше. Тож узялися організовувати табори для дітей, які супроводжував капелан і учасники Волонтерського простору DoBro. Ми розуміли, що наші студенти не можуть приїжджати на Схід і «виховувати» дорослих, але можуть їхати працювати з дітьми й так намагатися змінювати мислення старшого покоління. Загалом за час участі у проєктах ЦСК я побувала на Сході понад п’ятнадцять разів і ще доволі «погастролювала» в інших місцях України.
Ну і, звісно, говорячи про те, що дає студентові наша спільнота, не можу не згадати про свою сім’ю, бо вона – прямий наслідок діяльності Центру студентського капеланства. Мій чоловік, ще навчаючись у Львівському національному аграрному університеті, на запрошення однокласниці долучився до нашого театру, а згодом і до інших проєктів ЦСК. А коли вступив на магістратуру в Політехніку, то ще й жив у моєму гуртожитку, тож чи не щоразу ми йшли додому разом. Урешті ми брали участь у багатьох проєктах, бо хто живе біля студентського храму, той майже весь час перебуває там, адже у дзвіниці ти справді ніби вдома! Є багато пар, які утворилися саме на зустрічах і в таборах Центру студентського капеланства, тому що спільні проєкти зближують людей, вчать робити свідомий вибір.
– Поширені стереотипи, що молодь здебільшого невіруюча, атеїстична. Чи справді це так? І як тут переконати студентство, що можна бути веселим, активним, водночас залишаючись християнином?
– Я ходила до церкви всі роки навчання, але ніколи не намагалася агітувати когось чи щось комусь доводити, хоча, якщо мова заходила про християнство і треба було висловити свою думку, моя позиція була тверда. Уже на старших курсах познайомилася з хлопцем, на перший погляд, закоренілим атеїстом, проте, поспілкувавшись з ним ближче, я зрозуміла, що це цілком моральна людина, яка просто обрала для себе таку стратегію. Тобто коли хтось не вірить, це ще не означає, що в нього немає моральної основи. Може, йому в гуртожитку просто було легше сказати «я атеїст», ніж «я християнин». Помітила, що найбільше про атеїстів кричать «правильні» християни, бо їхнє християнство не виходить за конкретний шаблон. Коли людина сліпо чи з острахом сприймає те, що в церкві треба стояти тільки струнко або просто стояти, то відповідно рівнятиме до цього всіх навколо, але лише тому, що сама не знає, що за межами цього «струнко» і є справжня молитва живої людини. Наприклад, діти в церкві бігають – бо їхня молитва зараз така! Очевидно, коли молода людина прийде до церкви і їй одразу з порога скажуть про «її місце», вона навряд чи захоче прийти знову. Молодь не любить, коли їй вказують, і ми в ЦСК ніколи цього не робимо. Наша студентська церква тим і прекрасна, що тобі ніхто не казатиме, мовляв, стоїш якось не так чи молишся неправильно.
– Що у роботі в Центрі студентського капеланства найважче, а що дає вам найбільше задоволення?
– Мабуть, найважче зібрати всіх отців для якихось обговорень, бо розумію, що вони заклопотані й мають багато своїх справ. А найприємніше – бачити, коли люди приходять і оновлюються, відкривають для себе Церкву по-іншому. Бути причетною до цього – велике щастя і велика відповідальність. Колись навіть була рубрика, в якій молодь розповідала про те, як поборола певні стереотипи. Наприклад, хтось казав, що прийшов у дзвіницю й побачив, що тут ходить отець, одягнений у шорти, і це змусило його задуматися – саме так ламалися стереотипи. Це маленькі деталі, а проте вони мають великий вплив, і мені дуже приємно за цим спостерігати.
– Поділіться вашими порадами, як, незважаючи на всі сучасні виклики, не змарнувати цих особливих студентських років?
– Передовсім ніколи не бійтеся труднощів, завжди є більш ніж два способи розв’язання проблеми, просто їх треба знайти. Друге – не соромтеся ставити запитання будь-кому і будь-які. Ще одна моя особиста рекомендація – поживіть окремо від батьків. Гуртожитки цьому сприяють, тут ти вчишся самостійно дбати про себе, розподіляти свій час, ресурс. Також варто слухати себе, бо насправді я помітила, що часто навіть ті, що вже закінчили університет, не вміють цього робити. Коли студенти кажуть, що мають відчуття, ніби пішли вчитися не туди, мабуть, це тому, що вони несамостійно зробили вибір. Ще дуже важливо не боятися робити щось невідоме, адже розв’язання завжди є й обов’язково знайдуться люди, які допоможуть, треба лише зважитися їх покликати. Крім того, максимально вчіться, пізнавайте якомога більше, і не тільки на парах, а й поза університетом. Викладачі справді відкриті до цього, вони завжди заохочують працювати й розвиватися, розуміючи, що студентові треба набувати практичних навичок, бути мобільним, бо такі вимоги сучасного світу. З огляду на те, що нині навчання дистанційне, студенти можуть проходити різноманітні курси, відвідувати майстер-класи, і з цього обов’язково варто користати. А ще треба волонтерити – волонтерство допоможе проявити себе, визначити свою «потужність», адже це те, що ти робиш просто так, не отримуючи плати чи інших вигод. Воно дає молодій людині відчуття потрібності суспільству, а добрі справи нас надихають. І наостанок – беріть на себе відповідальність за своє життя – це комплексна порада, але вона важлива, бо ніколи не можна чекати, що хтось збудує життя вашої мрії замість вас.
За розмовою хвилини спливали непомітно, і, здається, плин часу помічав лише маленький Остап, який поміж грою на церковному подвір’ї раз по раз підбігав до своєї мами. На завершення Наталя розповідає мені про війну, яку не можемо забувати, про гідність, з якою маємо вчитися жити, і про цінність кожного нашого доброго вчинку. Вслухаючись у її слова, ловлю себе на думці, що переді мною людина з покоління нових українців, для якої освіта – це важливо, сім’я – цінність, а патріотизм і гідність не просто пафосні слова. І я впевнена, що саме такими, а може, навіть кращими виростуть діти нашої випускниці і вже точно не змарнують Україну, яку для них так важко виборювали.
Ми прощаємося з Наталею, коли на церковному подвір’ї зібралося вже багато молодих людей. Вони вітаються одні з одними, щось обговорюють і щиро сміються, а поруч них весело бігає трирічний Остап, тимчасом як за сотні кілометрів від Львова зовсім не знайомі для нього хлопці та дівчата роблять усе, щоб він і далі міг радісно бігати.
