Львів став містом, куди в пошуках миру та спокою з’їжджаються тисячі людей. Чимало з них потребують не тільки гарячої їжі чи теплого одягу, а насамперед щирої розмови, розради та підтримки. Шевченківська адміністрація є одним із місць, де створили спеціальний пункт, куди можуть звертатися переселенці. Тут їх реєструють, надають їжу, одяг, товари першої необхідності. Важливо, що окрім матеріальних речей, в адміністрації працюють психологи, які одразу можуть надати моральну допомогу.
Ліліана Зуб – випускниця Інституту права, психології та інноваційної освіти. Власне, як психолог, вона допомагає біженцям. Дівчина каже, що за час роботи встигла поспілкуватися з багатьма людьми та на власні очі побачити й переконатися, який жах їм довелося пережити, втікаючи зі своїх осель.
«У райадміністрації я – психолог-волонтер. Маю певні дні та години свого чергування, таких психологів на кожну адміністрацію є декілька й ми працюємо позмінно. Очевидно, що потреба у психологах зараз велика, бо людям довелося пережити страшні речі, перш ніж вони дісталися до Львова. Хтось тиждень ховався з малою дитиною у харківському метрополітені, хтось, по приїзді до Львова, дізнався, що втратив своє житло, є сім’ї, які не помістилися в один потяг і тепер мами шукають своїх дітей. Тому завдання всіх психологів – хоча б на початковому рівні, але стабілізувати людину, надати їй так звану ППД (першу психологічну допомогу), висловити підтримку, показати, що у своїй ситуації вона не одинока, а її горе нам не чуже», – розповідає Ліліана.
Сьогодні вже можна простежити, з якими запитами найчастіше звертаються люди. Ліліана зазначає, що страх, паніку, тривогу психологи намагаються зменшити.
«Найчастіше звертаються із такими запитами: підвищена тривога, паніка, сильне емоційне напруження. Зараз ми не «пропрацьовуємо» їх, бо люди ще не готові пережити ці страшні події знову, але вчимося «заземлятись» і знижувати рівень тривоги, для того, щоб людина надалі могла це застосовувати й без допомоги психолога. Тут я маю на увазі такі практики, як дихання, акцентування уваги на певних предметах. Звісно, є чимало переселенців, які потребують не так допомоги психолога, як просто людини поруч, з якою вони зможуть поговорити та виказати весь свій біль», – підкреслює випускниця Політехніки.
Окремо запитую психолога про те, як війну переживають діти, адже на власні очі доводилося бачити маленьких, переляканих хлопчиків і дівчаток, які не хотіли розмовляти й навіть із острахом брали, підготовлені для них, іграшки.
«Діти – це особистості, у яких якраз відбувається формування нервової системи, тому для них будь-яка подія, що не відповідає нормі у їхньому розумінні у спокійний час, – може викликати стрес. Час війни – це стрес на постійній основі, навіть, якщо вони не до кінця усвідомлюють, що відбувається, то все ж «всмоктують», як губки, емоції дорослих, які є поряд із ними й відповідно переносять їх на себе. Тож часто бачимо знервованих дітей, які на будь-яку турботу відповідають агресією або зляться. Також є діти, які замикаються в собі й просто мовчать, не реагують на будь-який шум. Тому універсального підходу до всіх немає, але все ж дуже важливо говорити з дитиною, розповідати, що відбувається, пояснювати чому зараз у нас війна й головне – вміти стабілізувати дитину звичайними діями – взяти за руку, обійняти, але пам’ятайте, що все це має бути лише з її дозволу», – наголошує Ліліана.
Задумуючись над словами психолога, згадую про 7-річну Катрусю, яка ховалася в метро разом із мамою і маленьким котиком. Приїхавши в адміністрацію, дівчинка зовсім не усміхалася. Й лише за пів години сказала, як її звати. Добре пам’ятаю й іншу маленьку красуню – Злату, яка свій перший ювілей – 5 років святкувала у переповненому потязі, що прямував із Харківщини до Львова. Не забудуться сотні цих маленьких облич, які так рано змушені були побачити війну із близька. Сьогодні всі вони чекають на оголошення про мир у львівських школах, гуртожитках, на кордонах, у домах небайдужих львів’ян. І, сподіваюся, що від цього повідомлення 7-річна Катруся знову почне усміхатися, а маленька Злата гучно відсвяткує свій перший ювілей по-справжньому.
