Серед випускників Національного університету «Львівська політехніка» є чимало журналістів, які ставали ними ще задовго до впровадження в університеті освітньої програми з журналістики, тобто здобувши переважно технічну спеціальність. Серед них — ЛЮДМИЛА СТРАЖНИК, яку зі Львівською політехнікою пов’язує чимало: тут навчалася, тут зустріла кохання свого життя, тут згодом вчилися сини. Попри чудові враження від навчання у Львівській політехніці та приємні спогади про цей освітній заклад, у її професійному житті перемогла журналістика. А коли про це найдоречніше поговорити, як не сьогодні, в День журналіста?
Журналістика — це поклик її душі, те, що надихає, стиль життя, що, зрештою, дає змогу дивитися на все очима журналіста. Уже 25 років Людмила Стражник працює у журналістиці. А почалося все з події, що відбулась у місцевому будинку культури Городенки на Івано-Франківщині, про яку вона захотіла висловити свою думку на сторінках районної газети «Край».
— Тоді мою замітку про виставу на духовну тему «Знак часу» опублікували, навіть із моїми крапками й комами. Після того я написала ще дві, теж на духовну тематику. Тоді головний редактор Михайло Приймак запитав: «А ви на інші теми вмієте писати?» — «Не знаю, не пробувала». — «Ну ви ж філолог». — «Та ні, я інженер». — «То опишіть свою роботу». І я на цілу газетну сторінку написала статтю про гуртки, які на той час вела у будинку школяра, про дітей-гуртківців, їхні зацікавлення. Отак почалася моя журналістика. Я була позаштатною кореспонденткою, отримувала непогані гонорари. А 2002 року головний редактор, уже Володимир Приймак, запропонував мені працювати в штаті. Обговорила це з чоловіком і погодилася, хоча до того 13 років без педагогічної освіти успішно працювала керівником гуртків у будинку школяра та вчителькою праці в гімназії. А тут виходить, що переходжу в журналістику теж без журналістської освіти. І я погодилася.
— Чи складно було на початках? Чи позначалася на вашій роботі відсутність журналістської освіти? На факультетах журналістики студентам зазвичай відразу кажуть: «Писати вас не навчимо, якщо ви цього не вмієте». Бо ж зрозуміло, що це неможливо, однак під час навчання є можливість засвоїти певні ази, навчитися поглиблювати свою майстерність. А як складалось у вас відразу на практиці?
— Мене в редакції усі дуже підтримували. Було приємно, коли старші, досвідчені талановиті колеги постійно казали, що я можу, і це додавало впевненості. А головний редактор був такий, що завжди казав мені: «Йди і вчися!» І він мене посилав вчитися не на заочну журналістику, а на різні семінари, тренінги, інші вишколи. Нагадував про це завжди за кожної нагоди. А я з таких заходів щоразу брала для себе багато. Вже через п’ять років праці в газеті посіла перше місце на Всеукраїнському конкурсі «Соціальний журналіст». Це був такий великий шок для мене. Потім здобувала ще багато відзнак завдяки тому, що керівник не переставав повторювати: «Всюди їдь, всюди бери участь». Я навіть двічі замахнулася на «Честь професії» і ставала лауреаткою цього конкурсу. А серед учасників, з якими змагалася, — круті журналісти, медійники, від яких я так багато навчилася. І зрозуміла, що завжди можна конкурувати, незалежно від того, чи ти працюєш у республіканській пресі, чи в місцевій. А наша районна газета на той час мала великий тираж — 12 тисяч примірників. Ми багато писали про дослідницьку роботу, готували історичні та краєзнавчі статті.
Згодом, коли з’явилось електронне листування, я почала дописувати всюди, де тільки можна: в журнал «Жінка», газети «Урядовий кур’єр» і «Голос України»… Десь платили гонорари, десь — ні, а з «Голосу України» на самому початку мені написала Галина Квітка і запитала, чому хочу до них дописувати, адже це державна газета, де малі гонорари, і я відповіла: мені тісно в Городенці. Так із її легкої руки я спочатку стала позаштатною авторкою, а 2018 року — штатною кореспонденткою «Голосу України» на Івано-Франківщині.
Ця журналістка, хоча й молодша від мене за віком, відіграла визначальну роль у моєму становленні, бо я на той час ще писала інтуїтивно, без професійної основи, не знала, що виділити на початку статті, на чому акцентувати. Вона навчила мене, як добрати влучний заголовок, що писати в першому абзаці, але вже не повторювати потім, що в кінці. Навіть навчила, як підрахувати кількість знаків у тексті, бо я й цього не знала. І все це — дистанційно! Редакції подобалося, що я багато писала про село, навіть дуже віддалене, порушувала тему нових земельних відносин, зародження господарств. А я пишалася, що мені вдавалося заглиблюватись у те, за що бралася. Думаю, завдяки цьому мої тексти перемагали на різних конкурсах.
Уже не пригадую, як дізналася про газету Львівської політехніки «Аудиторія». Очевидно, від сина-студента. Звернула увагу, що це якісне видання. Мені подобалося, що там пишуть на різну тематику — про освіту, науку, суспільство, культуру, — тому будь-який читач щось для себе знайде цікаве. І стала дописувати туди. Багато років була позаштатною авторкою «Аудиторії». А тепер активно стежу за сайтом Львівської політехніки, адже після об’єднання регіонів я стала ще й власкором Львівської області в «Голосі України». І мені завжди приємно висвітлювати те, що стосується політехніків.
— У роботі в журналістиці вам доводилося бути не лише журналісткою…
— Так, я мала нагоду спробувати себе і в літературному редагуванні, і у верстці. І кожен досвід для мене корисний, важливий і повчальний, адже, лише виконуючи певну роботу, можна зрозуміти важливість праці інших. Коли я працювала в районній газеті, то любила вносити правки в уже зверстані свої статті: то заголовок поправлю, то початок зміню, то абзаци переставлю. А 2015 року у філії «Перспектив» Миронівського хлібокомбінату започаткували пресслужбу, і мені запропонували видавати там журнал, то довелося багато вчитися, щоб створити дизайн видання, макетувати його, укладати тексти. І тут я зрозуміла недооцінену працю верстальника — коли тобі вносять правки, і весь текст їде. Тоді я не раз просила пробачення у верстальниці нашої газети «Край» за те, що не розуміла цього раніше. Також у підготовці журналу мені став у пригоді досвід роботи літературним редактором та укладачем книжок видавництва «Прут Принт» у Снятині. Це було так цікаво: зібрати щось нове з рукописів, різних записів, занотованих думок.
2018 року я переїхала до Івано-Франківська. Тоді крім роботи власкором «Голосу України», я стала працювати у пресслужбі державної Служби автомобільних доріг (нині це Служба відновлення і розвитку інфраструктури). Там працюю досі. У нас, до речі, багато випускників Львівської політехніки, з якою маємо тісну співпрацю, особливо з лабораторією з обстеження, випробування і реконструкцій мостів, конструкцій будинків та інженерних споруд (кафедра будівельних доріг та мостів). А тепер ще працюю в інтернет-виданні «Прикарпатська інформаційна корпорація». Це для мене хороший майданчик для відображення суспільних процесів, людських історій, звитяги наших захисників.
— Що для вас найважливіше в роботі журналіста?
— Люблю людей, люблю відкривати їхні найкращі риси, здобутки, підносити їх, розкривати навіть найнепомітніше. Пригадую, коли прийшла в районну газету, то одна журналістка запитала: «Людо, а що ти будеш писати? Ми вже той район описали вздовж і впоперек». А я по-новому подивилася на той район і розкрила його читачеві, адже кожна людина має свій погляд. Це так важливо в журналістиці — свіже бачення. Спілкування з людьми мене надихає. Пригадую, як поїхала до 100-річної бабусі і стільки цікавого почула від неї, що написала статтю на розворот газети. Завжди кажу: кожна людина — це неймовірний скарб!
У журналістиці важливо виробити власний стиль, тому, навіть коли підписуєш свою статтю псевдонімом, читач впізнає автора. Хоч би про що я писала, завжди намагаюся знайти позитив і на ньому акцентувати, показати найкраще. Навіть у такі важкі часи випробувань важливо давати читачеві надію, стимулювати до життя, окрилювати. Повчальним для мене є спілкування з військовими та їхніми родинами, з дружинами загиблих, адже вражають їхній оптимізм, енергія, небайдужість, те, як вони знаходять можливість донатити.
— А що неприйнятне за жодних обставин?
— Не люблю, коли мої колеги хапаються за якийсь факт і роздувають його. Завжди цього уникаю. Так, я маю статті в розслідувальній журналістиці, але тут ідеться про інше — критика повинна бути конструктивною, сприяти позитивним змінам. В інформаційному просторі є стільки фейків, що люди часто їх не розпізнають. А журналісти цим зловживають і через це формують недовіру до себе. Вони часто хапаються за недолугі, пафосні заголовки, грають на емоціях задля переглядів. Буває, що за привабливою назвою заголовків — лише два-три рядки нецікавої інформації, і це розчаровує.
У моїй практиці був прикрий досвід, коли тележурналістка мала завдання підготувати щось сенсаційне. Вона взяла в мене інтерв’ю як у керівника пресслужби й у процесі підготовки сюжету спотворила інформацію так, що та набула іншого змісту. Для мене такі речі неприпустимі, бо рівняюся на високу журналістику, на її корифеїв, які справді прагнуть позитивних змін і спонукають до них суспільство.
Нещодавно прикро було почути про закриття «Голосу України». Це зумовлене тим, що, на жаль, люди тепер читають менше, і то не лише в Україні така тенденція, а й у всьому світі. Але коли не буде газет — читатимуть ще менше. Так, наших видань меншає, тим часом на окупованій території поширюють пропагандистські видання. Це, на мою думку, зрада.
— Ваш шлях до журналістики через Львівську політехніку невипадковий?
— Очевидно, що таки так. Але в мене все йшло через творчість. Пам’ятаю, як уперше потрапила сюди школяркою на День відкритих дверей, який організовував факультет технології органічних речовин. І коли я зайшла до восьмого корпусу, то мене захопили просторі аудиторії, лабораторії, де нам демонстрували досліди. Захотіла тут вчитися, адже в школі любила хімію. Подала документи на біологічно активні сполуки, але не вступила. На рік пішла у технічне училище на кресляра (знала, що у Політехніці креслення не завадить).
Коли знову прийшла вступати, то вже припав до душі механіко-технологічний факультет, а спеціальність — напівпровідникове електровакуумне машинобудування, бо дівчата так гарно демонстрували складання кола електровакуумних ламп. Та коли після успішного вступу похвалилася цим своєму шкільному фізикові, він запитав: «А ти добре подумала? Ти розумієш, що акцент на машинобудуванні, а не на напівпровідниках?» Виявилося, що це справді дуже технічна спеціальність. Ми вивчали деталі машин, теорію машин, опір матеріалів… Зате все, що стосувалося креслярства, давалося мені легко.
Також мені пощастило, що на першому курсі я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, який був на конструюванні радіоапаратури. Він спонукав мене до навчання і певною мірою до наукової роботи, адже навчив працювати в науково-технічній бібліотеці Політехніки, бібліотеці імені Стефаника. Також заохотив до навчання в художній школі. У студентські роки я була активною: входила до студентського профкому, брала участь у «Веснах Політехніки», фестивалях стемів, ходила на стрільбу з лука, на плавання тощо. Але коли після третього курсу вийшла заміж і постало питання перевестися на заочне, то вже не хотіла вчитися на своїй спеціальності, адже розуміла, що вона більш чоловіча. Думала про архітектуру, але туди могла потрапити лише на другий курс, і стало жаль повертатися на два курси назад. На економіку машинобудування мене могли взяти на третій курс. І я, врешті, пішла туди, де вчився чоловік, — на радіофакультет, обравши конструювання радіоапаратури, адже коли ходила в гуртожиток до свого майбутнього чоловіка, то бачила його разом з однокурсниками у творчому процесі. Чоловік спонукав мене вчитися самій і за весь час не зробив мені жодної контрольної, малюнка, курсової, однак багато мене навчив. Після завершення навчання я спершу працювала в технічному вузлі магістральних зв’язків, а потім подалась у творчість: була керівником різних гуртків, вела уроки праці в гімназії. Ну а далі була журналістика.
— Часто буваєте у Політехніці? Що вас тягне сюди?
— Насамперед, як я вже казала, маю журналістську співпрацю. Але є й інші чинники. Я навчалась у 1980-ті роки. Тоді ідеологічна машина працювала чітко. Нам наголошували на величі першого, другого, четвертого, п’ятого корпусів — тобто того, що збудоване в радянський час, — і позиціонували це як вершину архітектурної думки. І, на жаль, нам ніхто не говорив про історичні корпуси, зокрема про головний, його традиції, архітектуру. Той корпус був тоді закритий суцільними хащами і з дороги не проглядався. А коли ті хащі прочистили, то я ахнула: яка краса! А нас тоді не вчили зводити голову, бачити красу будівель, ліпнину, пишатися своїм… Коли буваю у Львові, з приємністю приходжу до Львівської політехніки. Багато її закутків мені навіюють приємні спогади.
