Південно-східна Азія очима українки: випускниця ІАПО Львівської політехніки відкриває для себе світ

Наталія Павлишин, тижневик «Аудиторія»
Христина Жук

Про мандрівницю автостопом, громадську активістку, блогерку Христину Жук ми писали декілька років тому, коли вона навчалася в магістратурі ІАПО Львівської політехніки. Та за час, що минув – понад три роки – дівчина встигла ще більше відкрити для себе світ і навіть змінити стиль своїх подорожей. Нині вона мандрує Азією. Вже побувала в Азербайджані, майже два місяці – в Ірані, понад місяць перебуває в М’янмі. І на цьому не планує зупинятися.

– Що Тебе спонукнуло їхати в ці краї?

– В Європу я вже досить поїздила. Там усе схоже. Нема особливого колориту. А я хотіла культурного шоку. Крім Марокко, в мене ніде не було особливих вражень. Я мандрую зі своїм хлопцем. З України до Ірану ми їхали велосипедами. То були лише мандри, бо коли дев’ять годин крутиш педалі, то врешті нічого більше не хочеться робити. Та це чудова можливість побачити країну, познайомитися з людьми, бо ми постійно спілкувалися, запитували, де можна взяти воду чи розкласти намет для ночівлі.

– Ви обрали не надто туристичні країни. Це досить ризиковано.

– Так! Не знаю, чи багато охочих подорожувати Азербайджаном. Чи Іраном, який багато років був під санкціями. Туристи бояться туди їхати, бо там досить жорсткі правила. Всі жінки, без винятку, повинні носити хіджаби, незважаючи на те, чи іранки, чи туристки. Те ж стосується й М’янми. Цю країну, якщо не помиляюся, лише в 2010 році звільнили з-під санкцій. Там були етнічні чистки й досі є закриті, так звані «чорні території», де люди не мають права голосу, а туристів туди без спеціального дозволу не впустять. На кожному кроці стоять озброєні конвоїри, які перевіряють документи. Насправді страшно, сидячи вдома, читати новини, а коли приїжджаєш туди, то цього й не помічаєш.

– Що найбільше вражає в тій частині світу?

– У тих країнах люди дуже колоритні. Зрештою, якщо туди їдеш надовго, то багато спілкуєшся з місцевими мешканцями, потрапляєш всередину їхньої культури. Щоб ще краще зрозуміти м’янманців, я знайшла волонтерську програму – викладаю англійську мову для племені монів, яких у цій країні є лише два відсотки, вони зазнають серйозних утисків.

Найгостріші враження саме від М’янми. Це справді був культурний шок і відчуття, що перейшли кордон не між країнами, а між двома світами. Там такий шалений рух, люди обмальовані якоюсь червоною фарбою, в масках, постійно щось червоне жують (кору дерева бедель), і від цього зуби в них виглядають жахливо. Жінки розфарбовуються, бо переконані, що це їх береже від вроків, а крім цього, такий «макіяж» має і практичне значення, бо там спека, а фарба оберігає від сонця.

– Яке враження в місцевих жителів від вас?

– Ми цікавимо їх по-особливому. Це навіть інколи злить. Бо коли я сідаю на лавку, мене оточують люди і розглядають, як мавпочку, а я не знаю, що їм сказати. Звичайно, підходять, вітаються, питають, звідки ми, чи можна сфотографуватися, чи взяти за руку. Це більш-менш нормально, бо знаю, що від них чекати. А коли просто стоять і щось між собою говорять, то досить дискомфортно. А в селах взагалі з хатин усі виходять, щоб подивитися на нас. Та, зрештою, в М’янмі не так багато туристів, тому й такий ажіотаж.

– Чим цікавий для тебе видався Іран?

– Там ми були майже два місяці. Найбільше вразила надзвичайна гостинність. Ми їхали велосипедами, нас зупиняли, давали воду і їжу, хоча ми й не просили. Запрошували додому почаювати, переночувати. А врешті ми залишалися на декілька днів. Їм складно подорожувати світом, бо непросто отримати закордонний паспорт: чоловіки для цього мають відслужити в армії, а жінки – отримати дозвіл від чоловіків. Тому іранці хочуть багато спілкуватися з туристами. Вони дуже ввічливі, гостинні.

На початках викликом для мене було носити хіджаб, довгу спідницю чи штани до кісточок, довгі широкі кофти, рукави яких мусять прикривати руки до зап’ястків. Це було незручно, гаряче, тим більше на велосипеді, а потім звикла.

В Ірані дуже легко мандрувати й автостопом. Треба лише кілька хвилин, щоб хтось запропонував допомогу. З одним чоловіком взагалі проїхали 700 км.

– А як щодо харчування? Тобі все там смакує?

– Буває, що я чогось не їм із національної кухні. Чи коли заходжу в так званий ресторан і бачу, як люди руками накидають в тарілки рис, то апетит зникає. Чи коли на столі лежить зарізаний півень, а поруч накидають їжу. Я помітила, що між ними і нами дуже різний поріг огидності.

– Ти якось готуєшся до мандрів і чи загалом це дорого?

– Перш, ніж їхати кудись, читаю про країну, як вона розвивалася. Також розпитую в місцевих мешканців, що вони думають про сучасну ситуацію в світі. Це допомагає краще розуміти їхню ментальність.

Ми лише частково плануємо поїздки. Інколи купуємо наперед квитки. Єдине, що окреслюємо приблизний маршрут. У середньому тратимо 10–15 доларів на особу в день, тобто на країну 400 доларів на двох.

– Куди далі плануєш мандрувати?

– Я побувала вже в 46 країнах. Ще до літа планую відвідати Камбоджу, Лаос, В’єтнам, Індонезію, Малайзію, Папуа Нову Гвінею.

Ще ніколи не було так, щоб я поїхала і шкодувала, а навпаки, шкодувала, що не поїхала. Мій девіз – не треба відкладати життя на потім.